tin_tina | Спогади Ів.Німчука

На Москву!

У тюрмі на Лонцького Німчук провів 4 тижні, а 22 жовтня наказали йому збиратися «с вєщамі». Здивовані співкамерники вже гратулювали зі свободою і просили зайти до їхніх рідних, але сталося інакше: його автомобілем завезли до залізниці та запакували у вагон-клітку. Вагон чимось нагадував пересувний звіринець, але навіть безпанські львівські пси мали зручнішу «будку». Зрештою, тварини вже напевне не витримали б спартанських умов пересування: два дні в’язнів не годували і лише тоді, коли поїзд рушив (24 жовтня) дали по шматку хліба та трохи цукру.

З напрямку руху Німчук здогадався, що їде на схід, пізніше пізнав околиці Тернополя. Якою ж має бути кінцева станція? Мабуть, Київ? Чи не готується там черговий показовий процес, на цей раз за участю нововизволених братів, себто прислужників польського фашизму? З цього питання, яке задавав собі в’язень, зрозуміло, що він, хоча й знав особливості радянського життя, а все ж не був у курсі найновіших віянь. Спектакулярні процеси тимчасово вийшли з моди (так само як соцреалізм у відомому вислові М.Рудницького). Отож Київ об’їхали, ледь зачепивши якісь товарно-залізничні околиці — поїзд прямував до Москви!

«Небагато до говорення в справі арештованих у Західній Україні мав Київ. Про все рішала тільки й виключно Москва, а київський уряд мав (і має тепер!), можна сказати, чисто декоративне значіння».

Загалом дорога зайняла дев’ять днів, тому ми тимчасово нашого мемуариста покинемо у вагоні, а поміркуємо, нащо ж і справді його, а також інших людей — ундо-вців, соціалістів, яких він устиг мигцем помітити, а ще сеньйора галицького політикуму, старенького Костя Левицького (1859-го року народження, себто, вже 80-літнього) тарабанили тіцький світ аж до столиці.

Бо якщо лише з метою ізоляції, то, по-перше, були простіші способи, по-друге, навіть із суто прагматичного боку недоречно. Доки на оту гнилу публіку витрачали час та енергію держави, дійсні вороги, себто особи, спроможні на чинний опір, або втекли на німецький бік, або ж перейшли на конспіративне становище. Звідти, звичайно, вони енергійно підривали радянську владу всіма можливими засобами.

А, можливо, саме в цьому й річ і хтось розумний в Москві здав собі справу, що про ситуацію у новоприєднаному краю треба мати кращі відомості, а привезені особи якраз могли і дати такі відомості? Все то були люди бувалі, знали в Галичині всіх і все, а ще мали досить умілості викласти свої знання у зв’язній формі. Скажімо, свідчення Целевича (ми їх обговорювали, коли йшлося про книгу ««Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939-1941)», наприклад, тут ) — дійсно дуже цікаве джерело даних, не лише з точки зору луб’янських слідчих. Хоча і з їхньої точки зору теж. Баєчки про розкошування церковних ієрархів добрі для агітації, натомість для конкретних дій варто знати, хто такі восточники і західники та у яких питаннях вони розходяться. Аналогічно варто знати, що УНДО — об’єднання, що тримається давніх австрійських засад, легальних видів діяльності, парламентаризму, а от диверсій влаштовувати не зможе, якби й захотіло — через брак відповідних кадрів. Не можна допускати і таких проколів, який трапився Чеканюкові (нагадаю, це коли 24 вересня пискаті львівські журналісти скричали його, не давши виконати поставлену задачу).

Можливо, саме це 24 вересня і нагадали Німчукові? Але його доля склалася краще, ніж у Целевича (того чи розстріляли у 1942-у, чи то помер від виснаження). Натомість Німчук повернувся до Львова. Вільно нам припустити, що аж надто цінним джерелом даних його не визнали, воно й гаразд — бо покази Целевича були вже на крок від одвертого «сипання», щоправда, усправедлює його те, що були то свідчення людини в дуже ненормальному становищі.

А як же викрутився Німчук? Здається, йому трапилися не дуже розумні слідчі (судячи з їхніх питань): чи то зовсім не орієнтувалися в ситуації (хоча, можливо, потім читав ті свідчення хтось інший, кого не хотіли світити), чи й не вважали за потрібне старатися? А, може, він за давньою журналістською звичкою вмів багато розповідати, не кажучи нічого конкретного?

Хай там як, повертаємося до нашого героя: він врешті приїхав до Москви, себто, до тюрми-Луб’янки, де й залишався аж до травня 1941 року. Власне кажучи, більша частина цитованих і рекомендованих спогадів саме і стосується луб’янського періоду.

Оскільки ж Луб’янка була дуже особливим закладом, то варто її описати окремо.