tin_tina | Спогади Ів. Німчука (Reply)

Хто і за що потрапляв на Луб’янку

Можемо припустити, що офіційним звинуваченням проти Рауфа Лакоби була співучасть у троцькістській організації. Його покійний батько начебто допоміг колись утекти цьому постраху Радянської влади до Туреччини, щоправда, сам Рауф тоді ще під стіл пішки ходив, але кому це заважало? Натомість Івана Обреїмова звинувачували у шпигунстві, формальною підставою було те, що він і сам бував за кордоном, і до свого інституту запрошував вчених з-за кордону. Саме такими — себто троцькізм та шпигунство — і були переважно статті, які «шили» в’язням Луб’янки. Але не думайте, що їхні справи були схожими, а слідчий процес монотонним. Цілком навпаки, навіть цих двох мотивів достатньо було для невичерпної розмаїтості світу, а коли ще додати справи рідкісні, «чорних лебедів»… От хоча б три приклади, якщо не зовсім типові, то незабутні.

Монгол Лапсап Шірап

«Дуже цікавим вязнем був монгол Лапсап Шірап, до часу свого арештування найважніша особа в т. зв. зовнішній Монголії (для світу ніби самостійній), бо секретар виконавчого комітету комуністичної партії тої далекої східної країни, його арештування було яскравим прикладом того, як большевики шанували ту заґарантовану ними самостійність Монголії та як поводилися з людьми, що стояли там з їх ласки у проводі та їм з усіх сил вислугувались. Ломаною російською мовою, з якої знав не більше, як 200-300 слів, оповідав нам Лапсап Шірап з обуренням, що його обвинувачують, немов би він був монгольським націоналістом і, як такий, запродував інтереси монгольського народу — японцям. Коротко: від нього вимагали, щоб він признався до шпіонажі в користь Японії. І оповідав він нам ще, як енкаведисти схопили його в білий день, як посадили в літаку і, завязавши йому очі, везли довго-довго, поки не довезли до Москви. На Лубянці повели проти нього гостре слідство і він дуже терпів. До того ж тюремний харч був для нього не тільки недостатній, але й зовсім невідповідний. Як усі монголи, він їв у своїй батьківщині дуже багато баранячого мяса (навіть 2-3 кґ. денно), бо барани — це була властиво єдина пожива населення Монголії. Не дивно, що тут, на вязничному харчі, наш монгол, колись крепкий мужчина як медвідь, нидів і вянув з дня на день, став гарячкувати і вкінці його стан погіршився так, що він не міг уже навіть ходити. Тоді його від нас нарешті забрали мабуть до якоїсь тюремної лічниці (на Лубянці такої не було). Всі ми йому спочували і рахувалися з тим, що дні його життя почислені».

Здавалося мені, що цей Шірап мав би удостоїтися бодай якоїсь згадки в історії, але жодних слідів цього я наразі не знайшла. Можливо, Німчук не зовсім правильно записав його ім’я чи прізвище. Однак репресії у Монголії впродовж, особливо ж наприкінці тридцятих років, — таки справжні, можна про них почитати хоча б тут

Інша справа — з розряду майже літературних. Адже багато хто читав у художній літературі, як доведені до розпачу в’язні, від яких вимагалося «пояснити, за що їх арештували», вигадували вже цілковитий нонсенс. Як той герой Ів.Багряного, що збирався викрасти крейсер «Червона Україна» та перегнати його морем до Вірменії. Але бувало таке і в дійсності…

Греческий шпіон

«Що ж до другого, Шарапова, що був, як казали, талановитим інженером-винахідником, то він сидів на Лубянці кілька років перед тим і був засуджений, як грецький шпіон, на довгі роки каторжних робіт та вивезений до шахт аж на далеку Колиму. Там він перебув два роки і в 1939 р. його стягнули знову на Лубянку, де його справу переглядали наново, чого добилася різними заходами його жінка. Справа в тому, що в часах кровавої єжовщини попав Шарапов, як і сотні тисяч інших, до тюрми, і йому хотіли конче пришити якусь шпіонажу чи державну зраду. Коли його занадто вже «натискали», щоб він признався нарешті, чиїм шпіоном він є, він сказав якось відрухово, що «греческим». І коли врадувані таким признанням слідчі питали його далі, де і кому він передавав свої інформації для Греції та що за свою службу діставав, інж. Шарапов подавав далі видуману історію: що він, мовляв, зійшовся один раз з грецьким купцем, якого прізвища не знає, в каварні, і вся заплата, яку він від нього одержав, це була заплачена ним склянка чорної кави. Слідчі записали все те дуже докладно і після такого «признання» Шарапов, як небезпечний шпіон, помандрував аж на Колиму. Щойно з дороги він встиг якось поінформувати про все свою жінку, і вона, маючи різні звязки, коли нестало вже Єжова, добилася по двох роках того, що її чоловіка привезли з Колими назад у Москву, як казалося, «для пересмотра дела». Такі випадки бували, але дуже рідко, і той Шарапов вернувся справді наче з другого світу».

Наступна ж пригода настільки нагадала мені початок модного наприкінці 80-х роману, що не можу назвати оцей фрагмент інакше, як

Діти Арбату

«…не від речі буде згадати тут про цілу групу малолітніх, що десь у тому часі або недавно передтим сиділи в одній з камер Лубянки, як про це оповідав у нашій камері хтось з новоприбулих вязнів. Був це в комплеті редакційний комітет стінної газетки в одній з московських десятирічок, найкращі учні в клясі, між ними й син одного з високопоставлених совєтських достойників. Посадили тих молодих хлопців за те, що в титульній сторінці одного числа газетки помістили вони звізду, але не 5-раменну совєтську, а 6-раменну жидівську (сіоністичну). Алюзія була як-не-як дуже прозора. І хоч це була на око дрібна подія, то вона стала голосною в цілій Москві з хвилиною, як НКВД заарештувало всіх причасних до справи юнаків і посадило їх на Лубянці. Найбільше шуму з цього приводу наробили таки шкільні товариші заарештованих, що тихцем, від вуха до вуха, рознесли справу по всіх усюдах — на превелике невдоволення НКВД, що не вміло її затушувати. Саме з уваги на шум довкола тієї події, як теж мабуть з уваги на причасність до неї сина одного з тодішніх большевицьких верховодів, справа закінчилася для заарештованих юнаків, коли брати під увагу підсовєтські відносини, досить легко: вони дістали мабуть усього по 6 місяців вязниці, яку вибули у слідчій тюрмі. А що з тими молодими хлопцями зробили потім, наш інформатор не вмів сказати».

Припускаю, що бідні стінгазетівці намалювали цю зірку чи то «по приколу», чи, можливо, навіть зовсім випадково — такі вже закони геометрії, що шестипроменеву зірку нарисувати значно легше, ніж п’ятикутну. Незалежно від того, чи хтось із тих дітей справді був єврейського походження, сіоністична пропаганда в цьому середовищі вкрай малоймовірна.

Інша справа — антисемітська і взагалі ксенофобська. От про це доведеться порозмовляти окремо.

Що вдієш, багато поміченого і описаного Німчуком, в наші дні не те, що не заниділо, а навпаки, — розцвілося пишним цвітом.