tin_tina | Спогади Ів.Німчука

Після вичитування мемуарів Кароліни Лянцкоронської запраглося мені знайти інші спогади з цього періоду, причому контрапунктні. Контрапункт не в тому мав би полягати, щоб ті спогади були написані людиною з іншої національної чи соціальної групи, а швидше — з іншої позиції. Щоб та позиція була об’єктивнішою і безстороннішою.

Шановна пані Карла, попри всі свої добрі риси, мала очевидний недолік: надто легко плутала риторику з дійсними намірами, маску з обличчям. І надто мало орієнтувалася в сусідських культурах — не здивуюся, якщо виявиться, що вона і в руках не тримала жодної української книжки (а ідішу напевне не знала). Вже не кажу про її просто комічний брак орієнтації в радянських реаліях.

Зате я вам зараз представлю спогади трохи інші — це Іван Німчук, стягнути можна тут

(я починаю потроху використовувати ex.ua). Якщо вони — з цієї точки зору — неідеальні, то все ж ближчі до ідеалу. Автор спогадів, галицький українець, з природи речей мусив знати власну культуру, не міг дозволити собі розкоші не знати польської, з єврейською було гірше, а все ж явної упередженості я не помітила. Але, що найцікавіше: Німчук навряд чи поділив би поширений погляд на радянських людей ан масс, як на товпу темних варварів. Але йому (якщо можна так висловитися) пощастило: він обертався у найкращому товаристві, яке тільки було тоді в СРСР можливим. У товаристві в’язнів Луб’янської тюрми, де просидів від осені 1939 до весни 1941 року. Акурат 595 днів, тому назва цих спогадів «595 днів совєтським в’язнем».

Втрапила я на них випадково — за згадкою у неоціненній книзі Олі Гнатюк «Відвага та страх», там описується епізод за участю Німчука, коли журналісти «Діла» зустрічалися з «радянським гостем», який звинувачував їх у пропольській угодовській позиції, — і побили супротивника його власним оружжям. Але й поза тим є в тих спогадах багато цікавого і несподіваного.

Насамперед представлю самого автора. На початок описуваного періоду (вересень 1939-го) він — редактор найбільшої, найвпливовішої української газети в Галичині «Діло». Колись мені вже доводилося писати про початки цієї газети, заснованої 1880-го року журналістською богемою та студентською школотою без гроша за душею (не було навіть на фіакр, а трамваї ще не ходили). Напрочуд, газета не згинула і розвинулася, — але Німчукові довелося бути її останнім редактором. Треба віддати йому належне — писати вмів, перегорнувши перші сторінки (умовно, звісно, бо в мене не паперовий, а електронний варіант), я вже не могла відірватися.

Отож, хто має час і натхнення — читайте (правопис химерний, але кращий за середньодіаспорний), а я б охоче розповіла про ті епізоди, які мене зацікавили найбільше.