tin_tina | Entries tagged with іп

Не так давно на ІП був побитий черговий рекорд за кількістю коментарів до статті. Саму статтю можна подивитися тут , стосується вона знаної книги про країну Моксель. Думаю, ніхто з моїх щирих приятелів не здивується, коли я зізнаюся, що і книжки тої не читала, і в первісній суперечці особливої участі не брала, а втрутилася в розмову вже тоді, коли вона плавно перейшла до наступної вічної теми, зійшовши з Москви і Мокселю на Україну. І от трапилося мені висунути єретицьку гіпотезу: Україна сама собою, але прикметник «українний» в діловому мовленні 16- першої половини 17 ст. (бачите, яка я обережна!) означав таки «прикордонний» (я взагалі майстер по висуванню недоречних гіпотез ). І підкріплювала я цю єресь документами, що стосувалися київського самоуправління саме у згадуваний період.

( Read more... )
От більш-менш і все, може, хтось міг би допомогти, просвітити і вивести з лабіринту? Якщо ж це вже було зроблено давним-давно, то прошу не гніватися, що я своїм звичаєм прогапила, а ткнути носом. Зарані вдячна.

Раз знайшлося в нас стільки римопоклонників, то продовжу я роздавати римські борги, виниклі під час однієї розмови в коментарях до ІП. Хоча та розмова навіть не Риму стосувалася, а Спартака, ще ж правильніше – героїв взагалі. Спартак же був обраний в якості героя, так би мовити, нейтрального, навряд чи якийсь наш сучасник всерйоз запише себе чи в римські громадяни, чи в римські раби. Отож, суперечка виникла навколо того, чи можна вважати Спартака героєм з чисто прагматичної точки зору, адже ж він, правду кажучи, попри все своє геройство нічого особливого не добився. Ні Риму не зруйнував, ні рабів не визволив – якщо котресь з цих діянь було його метою.

Але ця тема так і зійшла нанівець, мабуть, тому, що герой – надто суб’єктивне поняття. Зате цікаво б порівняти, як виглядає Спартак в різних художніх творах, трохи новіших, аніж роман Джованьолі чи фільм Стенлі Кубрика. «Крові і піску» я не бачила, тому знову собі візьму цикл Колін Маккалоу – повстання гладіаторів описується там в третьому романі, «Фаворити Фортуни», - і «Спартака» Валентинова. А вибрала я їх тому, що обидва виглядають варіаціями того ж сюжету, тільки у Маккалоу – більш реалістично, навіть приземлено, у Валентинова – з дещо містичним присмаком (як на мене, аж забагато). Не знаю, чи то хтось до когось заглядав :-), чи такий вже відносно цієї теми є негласний консенсус, але по пунктах виглядає так.

( Read more... )

Чи не всі вже й забули про моє існування? Я ще жива, а мовчала і через огром занять при кінці навчального року, і того, що я, виявляється, теж метеопат :-) Досі мені всі ці людиська зі стогоном: ноги крутить, видно, дощ буде, видавалися іпохондриками з надмірною самовпевненістю - провідні синоптики не знають, чи буде дощ чи ні!
І так тривало, аж доки я не помітила: перед дощем, особливо грозою і в мене голова аж розколюється! оскільки ж цього літа чи не кожен вечір збирається на дощ (не факт, що він випаде), то і я кожного вечора роблюся непрацездатною. Однак сьогодні щасливий виняток - через відоме ЗНО всіх нас повиганяли з робочих місць, суворо заборонивши навіть близько підходити. Отож вільний час я використала на обтісування тексту "Пашквілю", який сподіваюся приткнути в ІП.
І тут виникла звичайна проблема. Не вмію я так вкорочувати тексти, щоб помістити їх у прокрустове ложе редакційних правил (від сили 8 000 знаків, а я, навіть викинувши найулюбленіші цитати і всі описи, маю вдвічі більше). Подивіться, будьте добрії, тих, хто не читав повнішого варіанту, попрошу відгукнутися, чи хоч щось зрозуміло, чи постійно переслідує думка: "Хто ці люди і звідки вони взялися?" (це я тепер "Володарів Риму" читаю з саме таким почуттям), а хто читав - порадьте, що ще викинути. Результатний (поки що) файл вміщаю під кат.

( Read more... )

   Почалася ця тема доволі випадково, в коментарях до оцієї статті ІП. Прикидаючи теоретичне майбутнє УГКЦ і виходячи з бажаної перспективи – а саме того, що ця церква залишиться нашим зв’язком зі світом і острівцем європеїзації, яким вона, бодай частково, була досі, я не зуміла уявити, як це може статися, якщо тільки всередині УГКЦ не відбудеться свого роду феміністична революція. (Нехай еволюція, зараз це неістотно). Притому я зараз не про жіночу ієрархію, хто знає, в кого більші шанси туди втрапити. Образно кажучи, не в Прісцілли, а в Едити Айрон. А от роль жінок – не фанатичних кликуш, а розумних, освічених, по-сучасному мислячих, просто мусить зрости, бо інакше церква як організація перестане відображати дійсну структуру суспільства. (Мені вже розповідали, що навіть у такій твердині католицької освіти :-) як УКУ число магістрів-жінок принаймні не менше за аналогічне для чоловіків, а навіть у вікіпедії вже згадуються жінки-богослови
   Отож, думаю, що зміни будуть. Притому УГКЦ буде далеко не першою церквою, для якої така трансформація можлива (з моєї точки зору вона є й дуже бажаною). І навіть не першою церквою східного обряду, якій вже таке траплялося. Я зараз маю на увазі древньоправославну церкву, ту саму, яку в просторіччі називають старообрядницькою або розкольницькою.
  ( Read more... )
   Оце і все, перепрошую за такі стрімкі переходи, де УКУ, а де Древлєправославна церква, але щось спільне таки є...

От дивно – така ковзка тема і при тому ані жодної сварки, ні масового відфренджування. Мабуть, мої френди й читачі напрочуд адекватні люди, за що я їм дуже вдячна. Але на всякий випадок: мені ні тепер, ні раніше і на думку не спадало пропагувати тероризм як форму політичної боротьби хоч би за найдостойнішу справу. Хотілося тільки показати, що «у давньоминулі часи», при всіх їх недоліках, далеко не завжди опонента чи навіть безсумнівного ворога називали поріддям сатани і втіленням всеможливих пороків. Швидше, навіть, навпаки: благородні люди вважали, що і їх супротивники повинні мати свої чесноти, інакше ж уся боротьба з ними позбавлена сенсу. Якщо це такий спадок лицарських часів, то я цілковито за лицарські часи.
І, закінчивши з усіма цими вступо-поясненнями – обіцяна «портретна ілюстрацію» до опису підсудних у процесі з приводу вбивства Пєрацького. Публікація (автор – Полікарп Шафета, назва – «Убивство міністра Пєрацького, політичний детектив»), правда, не зовсім певна, знаючі люди заявляли навіть, що у неї з правдою стільки ж спільного, скільки й у собачих родоводах, складених Швейком. І небезпідставно, вже в одному з перших абзаців там фігурує дружина Пєрацького (ні-ні, без ніяких романтичних алюзій), між тим, в оцій статті значиться, що міністр ніколи не був одружений (всупереч всьому, рекомендую, крім самої статті, і коментарі до неї, особливо розмову між автором і читачем, що підписався як Володимир Мороз: дізнавшись, що ОУН вивчала досвід Шин Фейн, я зі здивування аж рота відкрила). Тим не менше, сподіваюся, що, просто переписуючи цитату з тодішньої газети, особливо щось перекрутити важко.
( Read more... )

   А тепер, як і було обіцяно, деякі відгуки польської преси на «процеси терористів» Можуть видатися надто апологетичними, але такі мені книжки трапилися: це вже згадуваний Іван Гловацький і Петро Мірчук «Нарис історії ОУН» (повністю тут)
   Бачила я ще один відгук, там, правда, в основному описували зовнішність підсудних. Друкувався давно, тому не знаю, чи зумію його знайти, однак, коли раптом – то вставлю. Прикметний тим, що герої, особливо ж героїні описувалися ледь не у стилі Вальтер Скотта: колір волосся, вираз обличчя, мало що не фізіономічний портрет.
   ( Read more... )

В коментарях до оцієї статті виникла було дискусія на тему досить делікатного становища, в яке потрапили суди Польської держави у міжвоєнний період на території Галичини: вони мали судити терористів і замаховців «нової хвилі» за такі самі вчинки, які в часи своєї бойової молодості і Польщі, розділеної між іншими державами, здійснювали тодішні гарячі революціонери, а теперішні поважані представники істеблішменту, герої, державні мужі з найвищими посадовими особами включно. І як же всі сторони судового процесу – прокурор, захисники, звинувачені і широка публіка, цікава до «пристрастей на залі», сприймали цю обставину? Певні ілюстрації знайшлися в книжці Ів.Гловацького «Українські адвокати у політичних судових процесах у Східній Галичині (1921-1939 рр).» (Львів, Тріада Плюс, 2003).
( Read more... )
Звичайно, не менш цікавою була б реакція польської суспільності, насамперед преси. Це на інший раз.