tin_tina | Прогнози на майбутнє і фемінізація професії

   Почалася ця тема доволі випадково, в коментарях до оцієї статті ІП. Прикидаючи теоретичне майбутнє УГКЦ і виходячи з бажаної перспективи – а саме того, що ця церква залишиться нашим зв’язком зі світом і острівцем європеїзації, яким вона, бодай частково, була досі, я не зуміла уявити, як це може статися, якщо тільки всередині УГКЦ не відбудеться свого роду феміністична революція. (Нехай еволюція, зараз це неістотно). Притому я зараз не про жіночу ієрархію, хто знає, в кого більші шанси туди втрапити. Образно кажучи, не в Прісцілли, а в Едити Айрон. А от роль жінок – не фанатичних кликуш, а розумних, освічених, по-сучасному мислячих, просто мусить зрости, бо інакше церква як організація перестане відображати дійсну структуру суспільства. (Мені вже розповідали, що навіть у такій твердині католицької освіти :-) як УКУ число магістрів-жінок принаймні не менше за аналогічне для чоловіків, а навіть у вікіпедії вже згадуються жінки-богослови
   Отож, думаю, що зміни будуть. Притому УГКЦ буде далеко не першою церквою, для якої така трансформація можлива (з моєї точки зору вона є й дуже бажаною). І навіть не першою церквою східного обряду, якій вже таке траплялося. Я зараз маю на увазі древньоправославну церкву, ту саму, яку в просторіччі називають старообрядницькою або розкольницькою.
   В середині 19-го століття старообрядці переживали не найлегші часи. Ієрархію вони фактично втратили і робили гарячкові спроби її відновити (у Білій Криниці), їхні монастирі закривали, вірних переслідували – ну, не те, щоби прилюдно страчували, а все-таки дискримінували, на додачу, церква ще й розкололася на безліч різних «толків» чи сект, які не дуже приятелювали одні з одними. А все-таки вижили. З читання свого головного джерела по старообрядцях, себто роману «В лесах» і «На горах» Мельникова-Печерського я винесла тверде переконання: це сталося завдяки жінкам. Про жіночу ієрархію, правда, і не йшлося, але реальна влада перейшла в руки настоятельок великих і багатих монастирів. І це не просто так сталося і не тільки тому, що жінки менше, аніж чоловіки, схильні покидати переслідувану релігію, а ще й тому, що вони виявилися більш придатними до життя у великих виробничо-духовних об’єднаннях, ледь не артілях, у які перетворилися монастирі. Тому весь 19 вік воно так і виглядало: чоловічі монастирі запустіли, жіночі – процвітали.
   «На деле оказалось, что женские скиты были способней усвоить такое хозяйство, чем мужские. В женских твердо сохранялись и повиновение старшим и подчинение раз заведенным порядкам, тогда как в мужских своеволие, непокорность старшинам и неподчинение артельным уставам в корень разрушали общинное устройство. По мере того как женские общежития умножались и год от году пополнялись, ряды скитников редели, обители их пустели и, если не переходили в руки женщин, разрушались сами собою, безо всякого вмешательства гражданской или духовной власти. Ко времени окончательного уничтожения керженских и чернораменских скитов. В 1853 году. не оставалось ни одного мужского скита; были монахи, но они жили по деревням у родственников и знакомых или шатались из места в место, не имея постоянного пребывания. (...)
   В стенах общины каждый день, кроме праздников, работа кипела с утра до ночи... Пряли лен и шерсть, ткали новины, пестряди, сукна; занимались и белоручными работами: ткали шелковые пояски, лестовки, вышивали по канве шерстями, синелью и шелком, шили золотом, искусно переписывали разные тетради духовного содержания, писали даже иконы. Но никто на себя работать не смел, все поступало в общину и, по назначенью настоятельницы, развозилось в подарки и на благословенье "благодетелям", а они сторицею за то отдаривали.»
   І далі доволі детально описується ця своєрідна ієрархія:
   «Главною распорядительницей работ и всего обительского хозяйства была игуменья. Ей помогали: уставщица, по часовенной службе и по всему, что касалось до религиозной части; казначея, у ней на руках было обительское имущество, деньги и всякого рода запасы, кроме съестных,- теми заведовала мать-келарь, в распоряжении которой была келарня, то есть поварня, столовая. Уставщица, казначея, келарь и еще три-четыре, иногда и больше старших матерей, называясь "соборными", составляли нечто вроде совета настоятельницы, решавшего обительские дела. При настоятельнице обыкновенно ходила в ключах особая инокиня, заведовавшая частным ее хозяйством, ибо игуменье дозволялось иметь частную собственность. Мать ключница обыкновенно вела обительскую переписку и имела не последнее место в обительском совете - "соборе", как называли его. Иногда в ключницах бывали и белицы. Выбор ключницы зависел от одной игуменьи. Таково было внутреннее устройство скитских обителей».
   (Ця вся сукупність обставин робить більш зрозумілим доволі інтригуюче питання: чому одна з героїнь роману, ігуменя Манефа, фактично змусила свою доньку Фльонушку прийняти постриг з тим, щоб у майбутньому самій ігуменствувати? Особливого покликання до духовного життя Фльонушка не відчувала, матеріальне питання теж не стояло аж так гостро – вона цілком могла вийти заміж за багатого купця, який дуже її любив і три роки умовляв її одружитися. Та й Манефа про незаконну, але гаряче любиму доньку подбала, оформляючи на її ім’я купчі на нерухомість.
   Отож, імхо, справа була в іншому – гнана церква потребувала кадрів, насамперед керівних, а Фльонушка обіцяла таким цінним кадром стати. Всі задатки в неї були – характер (гени – велика річ!), освіта, підготовка, а що бушувала по молодості, так, перебушувавши, тим кращим організатором буде.
   Оце і все, перепрошую за такі стрімкі переходи, де УКУ, а де Древлєправославна церква, але щось спільне таки є...