![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
(Продовження попереднього)
18/03/2011 07:50 pm А тепер, як і було обіцяно, деякі відгуки польської преси на «процеси терористів» Можуть видатися надто апологетичними, але такі мені книжки трапилися: це вже згадуваний Іван Гловацький і Петро Мірчук «Нарис історії ОУН» (повністю тут)
Бачила я ще один відгук, там, правда, в основному описували зовнішність підсудних. Друкувався давно, тому не знаю, чи зумію його знайти, однак, коли раптом – то вставлю. Прикметний тим, що герої, особливо ж героїні описувалися ледь не у стилі Вальтер Скотта: колір волосся, вираз обличчя, мало що не фізіономічний портрет.
І.Гловацький (згадуване видання, ст. 249, газета «Wiek nowy» характеризує підсудних Біласа і Данилишина)
«Tych chłopców pędziła do Gródka mistyka narodowa, która wytworzyla w ich dushy stan ekstazy. To swego rodzaju religija, która każe pogardzać śmiercią»
Ще в іншому місці – та ж газета спеціально про Данилишина.
«I trybunał i sprawozdawcy pism polskich i publiczność nie bez rozumienia spoglądało na tego wiejskiego chłopaka, który z pełną obojętnością patrzyl śmierci w oczy, i nie powiedziawszy ani słówka dla obrony swego życia, przemówił dopiero wtedy, gdy trzeba było stanać w obronie swego towarzysza niedoli. Ten rys szlachetności jego dyszy był wiadomy dla każdej także szlachetnej duszy. A że rysy tej ideowości i szlachetności odziaływały także na Polaków, wymownym świadectwem tego jest petycja czterech polskich posłów sejmowych, niegdyś bojowców polskich, o darowanie życia skazańcom. Pokrewni pod względem ideowym ludzie rozumieją się najlepiej»
П. Мірчук
«У зв'язку з Варшавським процесом видатний польський журналіст і політик Ксавери Прушиньскі надрукував у «Вядомосьцях Літерацкіх» (ч. 50, Варшава, 15 грудня 1935) статтю, яка дуже влучно схоплює значення того процесу проти українських революціонерів. Прушиньскі писав:
«Процес проти українських терористів, що ведеться вже більш ніж три тижні, помалу міняє те своє обличчя, що його ми бачили на початку розправи. Це не є вже процес проти Біласа й Данилишина. Процес проти молодих виконавців нападу на пошту в Городку, що їх видали в руки поліції українські селяни, в яких вони шукали захисту, розійшовся був зі Львова широким відгомоном...
«Тепер оце, замість «типів з понурим виглядом», – бачимо двоє дівчат і кількох хлопців, молодих, а навіть молоденьких, що дивляться нам у вічі сміливо й ясно. «З-під лоба», як писала преса, не дивиться ані Гнатківська, ані Лебедь, ані той 26-річний провідник революційної Екзекутиви та її Трибуналу, звихнений студент політехніки Бандера, якому хіба повіримо на слово, що за ним шукали, під чотирма псевдонімами, бойовика. Робиться людині дивно, що можна цілими місяцями полювати на ближнього, мов на звіря, а по тому дивиться так ясно в очі цілому світові. За параграфами, що їх вичислив прокурор, стоїть чейже смерть. У найкращому випадку, стоїть коли не кінець життя, то кінець щойно початої молодости, ще не перешумілої. Вже тепер повинна б увійти в жили цих людей мертвеччина завмирання та отяжілість довгих років тюрми. Але в них того немає.
«Коли зізнає поліція, вони слухають дуже уважно. Слухають, як слухається оповідання колишнього противника з того боку фронту. Коли б ми, наприклад, зустріли оцю пару підсудних у Карпатах, то ми були б певні, що вона справді йде в гори на прогулянку; а це тим часом були терористи. Це вони пачкували через кордон убійника. Вони – фабрикували бомби.
«Акт обвинувачення, судове поступування діють із справністю хірургічних ножів. Облупили їх дванадцятьох від закордонної шкіри, від організації, монтованої за чужі гроші. Рентґен поліційної розвідки просвітлив усе в їхньому житті. Всі в Польщі знають, котра із цих дівчат була не тільки учасницею змови, а й судженою товариша з організації, коли відчувала його, де з ним ходила. Слухаємо зізнань їхніх батьків і тіток. Знаємо, як провели дитячі і шкільні роки, знаємо, з чим боролися, з ким любилися, де мешкали, кільки мали грошей. Знаємо про них більше, ніж знаємо про десятки наших знайомих. Говоримо про них із зворушенням, як про знайомих, що про них ми чули. Справді, важко погодитися з думкою, що ці люди, яких ми бачили, таки – вбивали.
«Ті люди вбили, – бажаючи служити справі свого народу. Ми не думаємо, що таким способом вони їй добре служили. Успішно служать вони їй щойно тепер: три четвертини польської преси, що протягом сімнадцяти років не хотіли знати слова «український», протягом цих трьох тижнів навчилися цього слова і вже його не забудуть. А люди, які не писали інакше, як про «гайдамаків», сьогодні соромляться того дурного баналу про «понурий вигляд» цих людей. 17 років товкмачили нам, що поширювання, навіть з допомогою насильства, на окраїнах польської мови є рівнозначним із поширюваням польськости, защіплюванням любови до Польщі. А ось тут ці люди, хоч знають польську мову, не хочуть говорити по-польськи. Їхня ненависть до польської держави, до польського міністра, публіциста й поліцая поширилася на польську мову. Вчили нас, що ціла та «Україна» є штучним творивом, яке зникне з останніми слідами австрійської держави, твором якої вона була. А тим часом – це та «Україна» своєю ненавистю до нас бухає сьогодні сильніше, ніж за тих давніх, неспокійних часів, коли-то Січинський убив був намісника Потоцького. Ті всі несподіванки, ота ріжниця, що її бачимо між такими людьми, якими стоять перед нами обвинувачені українці, а вбивство міністра Пєрацького, розторощує стандартність спрощування, з якою польська думка зжилася на протязі 17 років.
«Тяжко про це говорити, ще тяжче було б писати. Треба, щоб усі в Польщі застановилися над загадкою тих контрастів. Звідомлення з процесу друкують всі щоденники в Польщі. Треба, щоб ми довгою чергою пройшли попри лаву обвинувачених, щоб заглянули глибоко в очі цих хлопців. Це мусіло бути щось важливе, коли уклад взаємин двох сусідніх народів і роля держави зуміли б знищити в цих людей захоплення молодістю й життям, і замість того зродити думку про вбивання та про самопожертву. Треба було багато речей, щоб вони почали влаштовувати ті «хати», студіювати хемічні сполуки вибухових речовин. Це не хлопчики, що не мали грошей на кіно й на горілку. Це хлопець, в душі якого вкорінилась щороку пригадувана ненависть листопадових днів, горда погорда до польської «вищости» і до заперечування йому навіть права на національне ім'я.
«Тепер уже ми не звалимо цього на Відень, ані навіть на Берлін, не звалимо на графа Стадіона, ні на «аґітацію з Канади». Не звалимо навіть виключно на уряд і на репресії проти паліїв. Виновників з польського боку треба буде доглянути в товпі, в масі, треба буде поставити перед суд цілу масу, яка так думала. Треба буде притягнути до відповідальности і байдужих, і тих, хто не добачив проблеми, і всіх інших брехунів. Треба буде притягнути до відповідальности не тільки тих, що наслідували Ярему Вишневецького і реґіментаря Стемпковського, а й тих, хто захоплювався їхніми традиціями. А тоді, виходячи з цього суду, зуміємо відірватися від тієї нашої лектури й відвертими очима глянути на обличчя чужої справи й на її шляхи».
Про те, що Варшавський процес справді навчив деяких польських журналістів і політиків бачити на «кресах всходніх» українців замість «русінуф», та дивитися на українську проблему, як на самостійну проблему живої нації, що бореться за свої права, а не як на «ворожу інтриґу», видуману Австрією чи німцями на злість полякам, а деяких з-поміж поляків навчила навіть пристойного трактування тієї української проблеми, – про це свідчать голоси деяких інших польських газет, які писали з нагоди процесу. Наприклад, орган польських радикальних народовців «Просто з Мосту» писав у статті «Справа найважливіша з важливих»:
«Ми, польські народовці, маємо обов'язок найголосніше казати про те, що існує український народ, що він живе і бореться за своє право на життя. Саме ми мусимо розуміти й цінити героїчне зусилля українського народу, який протягом сотень років не має своєї державности, що його русифікують, польонізують, роздирають, а він завжди триває». Хай українських націоналістів буде тільки жменька, «проте напруження жертовности, посвяти й героїзму тієї жменьки таке наявне велике, що його вистачає не лише на те, щоб воскресити, а навіть створити націю».
І навіть польська католицька «Польонія», пишучи про Варшавський процес, в якому суджено українських революціонерів за вбивство польського міністра, визнала за доцільне не писати «моральних поучень» про гріх «убивання ближнього», як це в той час робила частина української католицької преси, а звернула увагу на конечність справжньої об'єктивности й справедливости в підході суддів, кажучи: «Особливо в таких, як оце, процесах судді повинні пам'ятати, що мають судити людину, яка хоч і вчинила найважчий злочин, проте заслуговує на пошану, бо вона потоптала закони в боротьбі за ідею».
Бачила я ще один відгук, там, правда, в основному описували зовнішність підсудних. Друкувався давно, тому не знаю, чи зумію його знайти, однак, коли раптом – то вставлю. Прикметний тим, що герої, особливо ж героїні описувалися ледь не у стилі Вальтер Скотта: колір волосся, вираз обличчя, мало що не фізіономічний портрет.
І.Гловацький (згадуване видання, ст. 249, газета «Wiek nowy» характеризує підсудних Біласа і Данилишина)
«Tych chłopców pędziła do Gródka mistyka narodowa, która wytworzyla w ich dushy stan ekstazy. To swego rodzaju religija, która każe pogardzać śmiercią»
Ще в іншому місці – та ж газета спеціально про Данилишина.
«I trybunał i sprawozdawcy pism polskich i publiczność nie bez rozumienia spoglądało na tego wiejskiego chłopaka, który z pełną obojętnością patrzyl śmierci w oczy, i nie powiedziawszy ani słówka dla obrony swego życia, przemówił dopiero wtedy, gdy trzeba było stanać w obronie swego towarzysza niedoli. Ten rys szlachetności jego dyszy był wiadomy dla każdej także szlachetnej duszy. A że rysy tej ideowości i szlachetności odziaływały także na Polaków, wymownym świadectwem tego jest petycja czterech polskich posłów sejmowych, niegdyś bojowców polskich, o darowanie życia skazańcom. Pokrewni pod względem ideowym ludzie rozumieją się najlepiej»
П. Мірчук
«У зв'язку з Варшавським процесом видатний польський журналіст і політик Ксавери Прушиньскі надрукував у «Вядомосьцях Літерацкіх» (ч. 50, Варшава, 15 грудня 1935) статтю, яка дуже влучно схоплює значення того процесу проти українських революціонерів. Прушиньскі писав:
«Процес проти українських терористів, що ведеться вже більш ніж три тижні, помалу міняє те своє обличчя, що його ми бачили на початку розправи. Це не є вже процес проти Біласа й Данилишина. Процес проти молодих виконавців нападу на пошту в Городку, що їх видали в руки поліції українські селяни, в яких вони шукали захисту, розійшовся був зі Львова широким відгомоном...
«Тепер оце, замість «типів з понурим виглядом», – бачимо двоє дівчат і кількох хлопців, молодих, а навіть молоденьких, що дивляться нам у вічі сміливо й ясно. «З-під лоба», як писала преса, не дивиться ані Гнатківська, ані Лебедь, ані той 26-річний провідник революційної Екзекутиви та її Трибуналу, звихнений студент політехніки Бандера, якому хіба повіримо на слово, що за ним шукали, під чотирма псевдонімами, бойовика. Робиться людині дивно, що можна цілими місяцями полювати на ближнього, мов на звіря, а по тому дивиться так ясно в очі цілому світові. За параграфами, що їх вичислив прокурор, стоїть чейже смерть. У найкращому випадку, стоїть коли не кінець життя, то кінець щойно початої молодости, ще не перешумілої. Вже тепер повинна б увійти в жили цих людей мертвеччина завмирання та отяжілість довгих років тюрми. Але в них того немає.
«Коли зізнає поліція, вони слухають дуже уважно. Слухають, як слухається оповідання колишнього противника з того боку фронту. Коли б ми, наприклад, зустріли оцю пару підсудних у Карпатах, то ми були б певні, що вона справді йде в гори на прогулянку; а це тим часом були терористи. Це вони пачкували через кордон убійника. Вони – фабрикували бомби.
«Акт обвинувачення, судове поступування діють із справністю хірургічних ножів. Облупили їх дванадцятьох від закордонної шкіри, від організації, монтованої за чужі гроші. Рентґен поліційної розвідки просвітлив усе в їхньому житті. Всі в Польщі знають, котра із цих дівчат була не тільки учасницею змови, а й судженою товариша з організації, коли відчувала його, де з ним ходила. Слухаємо зізнань їхніх батьків і тіток. Знаємо, як провели дитячі і шкільні роки, знаємо, з чим боролися, з ким любилися, де мешкали, кільки мали грошей. Знаємо про них більше, ніж знаємо про десятки наших знайомих. Говоримо про них із зворушенням, як про знайомих, що про них ми чули. Справді, важко погодитися з думкою, що ці люди, яких ми бачили, таки – вбивали.
«Ті люди вбили, – бажаючи служити справі свого народу. Ми не думаємо, що таким способом вони їй добре служили. Успішно служать вони їй щойно тепер: три четвертини польської преси, що протягом сімнадцяти років не хотіли знати слова «український», протягом цих трьох тижнів навчилися цього слова і вже його не забудуть. А люди, які не писали інакше, як про «гайдамаків», сьогодні соромляться того дурного баналу про «понурий вигляд» цих людей. 17 років товкмачили нам, що поширювання, навіть з допомогою насильства, на окраїнах польської мови є рівнозначним із поширюваням польськости, защіплюванням любови до Польщі. А ось тут ці люди, хоч знають польську мову, не хочуть говорити по-польськи. Їхня ненависть до польської держави, до польського міністра, публіциста й поліцая поширилася на польську мову. Вчили нас, що ціла та «Україна» є штучним творивом, яке зникне з останніми слідами австрійської держави, твором якої вона була. А тим часом – це та «Україна» своєю ненавистю до нас бухає сьогодні сильніше, ніж за тих давніх, неспокійних часів, коли-то Січинський убив був намісника Потоцького. Ті всі несподіванки, ота ріжниця, що її бачимо між такими людьми, якими стоять перед нами обвинувачені українці, а вбивство міністра Пєрацького, розторощує стандартність спрощування, з якою польська думка зжилася на протязі 17 років.
«Тяжко про це говорити, ще тяжче було б писати. Треба, щоб усі в Польщі застановилися над загадкою тих контрастів. Звідомлення з процесу друкують всі щоденники в Польщі. Треба, щоб ми довгою чергою пройшли попри лаву обвинувачених, щоб заглянули глибоко в очі цих хлопців. Це мусіло бути щось важливе, коли уклад взаємин двох сусідніх народів і роля держави зуміли б знищити в цих людей захоплення молодістю й життям, і замість того зродити думку про вбивання та про самопожертву. Треба було багато речей, щоб вони почали влаштовувати ті «хати», студіювати хемічні сполуки вибухових речовин. Це не хлопчики, що не мали грошей на кіно й на горілку. Це хлопець, в душі якого вкорінилась щороку пригадувана ненависть листопадових днів, горда погорда до польської «вищости» і до заперечування йому навіть права на національне ім'я.
«Тепер уже ми не звалимо цього на Відень, ані навіть на Берлін, не звалимо на графа Стадіона, ні на «аґітацію з Канади». Не звалимо навіть виключно на уряд і на репресії проти паліїв. Виновників з польського боку треба буде доглянути в товпі, в масі, треба буде поставити перед суд цілу масу, яка так думала. Треба буде притягнути до відповідальности і байдужих, і тих, хто не добачив проблеми, і всіх інших брехунів. Треба буде притягнути до відповідальности не тільки тих, що наслідували Ярему Вишневецького і реґіментаря Стемпковського, а й тих, хто захоплювався їхніми традиціями. А тоді, виходячи з цього суду, зуміємо відірватися від тієї нашої лектури й відвертими очима глянути на обличчя чужої справи й на її шляхи».
Про те, що Варшавський процес справді навчив деяких польських журналістів і політиків бачити на «кресах всходніх» українців замість «русінуф», та дивитися на українську проблему, як на самостійну проблему живої нації, що бореться за свої права, а не як на «ворожу інтриґу», видуману Австрією чи німцями на злість полякам, а деяких з-поміж поляків навчила навіть пристойного трактування тієї української проблеми, – про це свідчать голоси деяких інших польських газет, які писали з нагоди процесу. Наприклад, орган польських радикальних народовців «Просто з Мосту» писав у статті «Справа найважливіша з важливих»:
«Ми, польські народовці, маємо обов'язок найголосніше казати про те, що існує український народ, що він живе і бореться за своє право на життя. Саме ми мусимо розуміти й цінити героїчне зусилля українського народу, який протягом сотень років не має своєї державности, що його русифікують, польонізують, роздирають, а він завжди триває». Хай українських націоналістів буде тільки жменька, «проте напруження жертовности, посвяти й героїзму тієї жменьки таке наявне велике, що його вистачає не лише на те, щоб воскресити, а навіть створити націю».
І навіть польська католицька «Польонія», пишучи про Варшавський процес, в якому суджено українських революціонерів за вбивство польського міністра, визнала за доцільне не писати «моральних поучень» про гріх «убивання ближнього», як це в той час робила частина української католицької преси, а звернула увагу на конечність справжньої об'єктивности й справедливости в підході суддів, кажучи: «Особливо в таких, як оце, процесах судді повинні пам'ятати, що мають судити людину, яка хоч і вчинила найважчий злочин, проте заслуговує на пошану, бо вона потоптала закони в боротьбі за ідею».
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2011-03-18 05:59 pm (UTC)no subject
Date: 2011-03-18 06:01 pm (UTC)no subject
Date: 2011-03-18 09:07 pm (UTC)no subject
Date: 2011-03-18 06:21 pm (UTC)no subject
Date: 2011-03-18 06:27 pm (UTC)no subject
Date: 2011-03-18 07:04 pm (UTC)в преступной организации, то есть, принадлежность к руководству ОУН была более тяжким преступлением, чем убийство. Не уверен, что это на самом деле было так. Жаль, что приводятся только сроки, а не статьи УК.
Суд в общем выглядит значительно приличнее, чем советские суды того же времени, да и современные российские суды. Никаких откровенных фальсификаций,состязательность сторон соблюдена,по крайне мере формально.
Общественная реакция разумнее, чем сейчас. Помимо того, что отмечается самоотверженность подсудимых и их преданность делу (а этого не отнять ни у бен Ладена, ни у Басаева) есть ещё и понимание, что их действия вызваны
системными общественными проблемами, которые необходимо решать
no subject
Date: 2011-03-18 07:12 pm (UTC)Можливо, Вас зацікавить книжка Гловацького (нагадаю - це "Українські адвокати у політичних судових процесах у Східній Галичині (1921-1939 рр.). Там є цікаві з юридичної точки зору розділи
"Поняття політичного злочину за кримінальним правом Польщі", "Правове становище політичних в"язнів у Польщі", "Етичні норми професійної діяльності адвокатів Польщі в міжвоєнний період", "Свобода слова і адвокатський імунітет за законодавством Польщі". Як на мій профанський погляд, це остання - тобто професійна етика адвокатів і передбачена для них свобода слова дійсно були на високому рівні. А от про пенітенціарну систему враження далеко гірші, туди, схоже, йшли працювати суспільні покидьки.
no subject
Date: 2011-03-18 07:28 pm (UTC)no subject
Date: 2011-10-21 05:43 pm (UTC)no subject
Date: 2011-10-22 02:39 pm (UTC)no subject
Date: 2011-10-23 08:22 am (UTC)Це явно намагання подати ОУНівців як плюгавих, недовчених, бридких зовні "козаків-напівтатар"...
no subject
Date: 2011-10-23 11:58 am (UTC)До речі, такі речі були в той час не рідкісними. Пригадую з мемуарів Самчука, як Р.Єндик намагався описати його "тип" на підставі фотографії і скласифікував бідного волинянина як типового представника остзейської раси: чорняве жорстке волосся, смаглявість і т.д. Насправді ж фотографія була невдалою, а "по життю" Самчук був типовим волинським блондином.
А в нашому випадку журналіст, схоже, так захопився, що повірив у власну фантазію. Там і з Катериною Зарицькою трапився прокол: її описали як невисоку й повнувату, тимчасом всі інші її описи якраз протилежні - висока й худорлява.
no subject
Date: 2011-10-23 12:07 pm (UTC)Там же вони всі якісь лисуваті та недовчені...
Остійської певно, а не отзейської, бо балтиди - це той антропологічний тип, що об"єднує деяких нацистських провідників та білоруських голів колгоспу.
а взагалі, класні описи.
Якщо втекти з-під варти, то якраз тебе, користуючись ними, й не впіймають.
Звернув увагу на римський салют в ОУНівців...
no subject
Date: 2011-10-23 12:10 pm (UTC)no subject
Date: 2011-10-23 12:24 pm (UTC)А остзейський - то балтійський.
http://velesova-sloboda.org/antrop/hans-guenther.html
ось тута почитай... там і про те, що ж це за нордійський характер такий, і про все інше. Автор - улюбленець Донцова й Липи. Гарна книга, пізнавальна. Зауваж, нема в ній нічого шовіністичного, бо кожна раса має й свої недоліки.