![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Люди добріє, самі ми не местниє...
03/06/2011 01:05 pm Чи не всі вже й забули про моє існування? Я ще жива, а мовчала і через огром занять при кінці навчального року, і того, що я, виявляється, теж метеопат :-) Досі мені всі ці людиська зі стогоном: ноги крутить, видно, дощ буде, видавалися іпохондриками з надмірною самовпевненістю - провідні синоптики не знають, чи буде дощ чи ні!
І так тривало, аж доки я не помітила: перед дощем, особливо грозою і в мене голова аж розколюється! оскільки ж цього літа чи не кожен вечір збирається на дощ (не факт, що він випаде), то і я кожного вечора роблюся непрацездатною. Однак сьогодні щасливий виняток - через відоме ЗНО всіх нас повиганяли з робочих місць, суворо заборонивши навіть близько підходити. Отож вільний час я використала на обтісування тексту "Пашквілю", який сподіваюся приткнути в ІП.
І тут виникла звичайна проблема. Не вмію я так вкорочувати тексти, щоб помістити їх у прокрустове ложе редакційних правил (від сили 8 000 знаків, а я, навіть викинувши найулюбленіші цитати і всі описи, маю вдвічі більше). Подивіться, будьте добрії, тих, хто не читав повнішого варіанту, попрошу відгукнутися, чи хоч щось зрозуміло, чи постійно переслідує думка: "Хто ці люди і звідки вони взялися?" (це я тепер "Володарів Риму" читаю з саме таким почуттям), а хто читав - порадьте, що ще викинути. Результатний (поки що) файл вміщаю під кат.
Почнемо з кульмінації, тобто з весняного ранку у Луцьку, після великого храмового празника Николая літнього. Попри своє столичне звання, успадковане ще від часів Любарта, Вітовта та Свидригайла, тодішній Луцьк – спокійне провінційне місто з розміреним порядком життя: вночі нікого на вулицях не зустрінеш, а тут навіть сторожа, що мала би пильнувати місто від нападу татар, придрімала, поклавшись на захист святого патрона. Тим більше здивувалися добрі лучани, вставши за звичаєм рано і помітивши біля міської брами, а також в тих місцях. де звичайно вивішували королівські та урядові універсали, листки паперу, списані віршованими рядками. Грамотніші почали читати – і хто захихотів, хто й вголос розсміявся. а хто потихеньку прихопив листок, щоб дома переписати. Місто раптом прокинулося і пожвавішало…
В ошатний дім у центрі Луцька вбіг схвильований приятель, чи, може, приятелька, прохаючи викликати пані-господиню, а на оправдання такого раннього візиту показуючи власноручно зірваний листок. Господиня, прочитавши, хапається за серце. Викликається чоловік. Слуги послані за тестем, ще інші слуги – зривати крамольні листівки. Пізно – добрі лучани встигли хто запам'ятати, хто й переписати.
Нарешті на сімейну раду збирається весь клан, всі родичі – крім двох. В розмові раз-по-раз повторюється слово «пашквіль». Отож, ситуація дещо знайома, з кимсь вже це траплялося. Але щоб тут, у рідному місті, у власному домі так знеславили? І хто – цей голодранець-шуряк і пихата братова? Отак відплатили за добрість!
А тепер повернемося до початку, і розповімо про господаря дому, чоловіка знеславленої пані. Звали його Олександром і був він сином доволі відомої свого часу особи, Марка Жоравницького.
Своє прізвище, відоме також у варіанті «Журавницький» Марко одержав від села Журавників, які йому дісталися внаслідок шлюбу з Ганною Барсан. Як його звали раніше – невідомо, бо весь цей процес називається прізвищевою революцією. Від цього шлюбу народилося п’ятеро дітей. Молодші в нашій історії майже не з’являться. Середульший (другий за старшинством) Михайло зумів зробити неабияку кар’єру. Здобувши освіту у Краківському університеті, він став королівським секретарем і одружився із сестрою Станіслава Жолкевського (того самого, що був коронним гетьманом, розгромив наливайківців, зайняв Москву, а пізніше загинув під Цецорою).
Але головними героями у нас будуть два інші брати Жоравницькі – вже згаданий старший Олександр і молодший Іван. Вони з дитинства відрізнялися цілком протилежними характерами – наскільки старший був спокійним і витриманим, настільки молодший – гарячим та ще й схильним до всеможливих авантюрних історій. Однак, попри всі свої дивацтва, він був людиною талановитою і небуденною, одним з тих гостроязиких книжників ранньомодерного періоду, які однаково добре володіли пером і шаблею, а словом вміли вдарити незгірше, ніж мечем.
Старший же брат, навпаки, спокійно вивчився, спокійно одружився з донькою луцького війта, а пізніше владики Івана-Іони Борзобагатого Красенського, Ганною, спокійно зайняв пост луцького ключника, ставши також і справцею важливих державних робіт – фактично головною особою в Луцьку.
Тесть Олександра був людиною неабиякою. Почавши свій життєвий шлях простим міщанином, він якось дивовижно швидко розбагатів, ставши завдяки власній запобігливості та ласці королеви Бони луцьким війтом, а там і «князем церкви». Сучасники Івана не любили і причин для такої неприязні вистарчало...
В описаний час Борзобагатий був на вершині життєвого успіху, завдяки чому зумів поріднитися з носіями найвідоміших на Волині прізвищ. Свого сина Василя він одружив із народженою хоч у збіднілій, але княжій родині Ганною Сокольською, натомість його улюблена донька, теж Ганна, вперше вийшла за одного з Гулевичів і мала від нього двоє дітей, вдруге ж, овдовівши, за Олександра Жоравницького. Як стане зрозумілим з подальшого, Ганна не була винятком серед жіноцтва і любила гарний одяг та дорогі прикраси, що дуже дратувало лучан, яким доводилося це оплачувати.
Повернувшись до Марка Жоравницького: перед 1561 роком він овдовів, а тут саме звільнилося місце владики луцького і острозького. Багаті й впливові родичі виклопотали Марку місце владики.
Знайомі з церковними звичаями тої епохи чули, напевно, про вельми своєрідну практику – роздавати духовні посади у православній церкві світським особам. Наслідки такої традиції були найсумнішими – таке «духовенство» не мало ні схильності. ні покликання до церковного служіння, одержавши свою посаду за гроші, вони її і розглядали як джерело прибутків. Саме це і викликало стільки докорів на адресу православної церкви, ставши почасти причиною її занепаду і всіх наступних катаклізмів.
Надивившись на привільне і заможне життя свата, Іван Борзобагатий мобілізував всі свої зв’язки і зумів випросити для себе посаду єпископа у багатющій володимирській єпархії. Як виявилося, на нього високий духовний сан не дуже-то вплинув, хоч він і постригся у монашество під іменем Іони. Церковні маєтки новоявлений єпископ трактував як свою власність, а з непокірними священниками поводився так: наказував закривати і запечатувати їх церкви напередодні великих храмових свят і не відкривав. поки не одержував плати. Не дивно, що владика надбав чимало ворогів і кілька раз підпадав під королівську інфамію, ледве встигаючи відкупитися.
З цієї причини чи з якоїсь іншої на Борзобагатого і весь клан наповзли грізні хмари: знайшовся у нього не менш хитрий і влізливий супротивник, владика холмський Феодосій Лозовський. Він зумів відкупити у 1565 році володимирське владицтво. Поки Борзобагатий клопотався при королівському дворі про повернення теплого місця. Лозовський приступом взяв резиденцію владики. Син Борзобагатого Василь з дружиною ледь встигли втекти таємним ходом. Внісши скаргу у гродські книги, вони прихопили з собою решту клану, в тому числі й Олександра з Іваном, і вирушили до Вільні, де до них приєднався і володимирський владика.
Поки родичі добивалися зустрічі з королем Сигізмундом-Августом, Іван несподівано залагодив свої сердечні справи. Його обраницею стала молода й вродлива віленська панна, сирота Олена Копоть, що росла в домі свого дядька Василя, освіченого, хоч і не дуже багатого. Івана полонила не тільки краса Олени, але й її освіченість та безсумнівний поетичний талант. Панянка відповіла взаємністю, отож, на відміну від решти клану, місія яких виявилася безуспішною – володимирська єпархія залишилася за узурпатором, Іванові пощастило. Додому він повернувся зарученим. Незабаром відбулося й весілля.
Щастя закоханих ледь не затьмарив дрібний, але неприємний епізод. Після весілля «по добрій ночі» звичай зобов’язував чоловіка зробити цінний подарунок молодій дружині. В Івана, при його бурхливому способі життя, годящої речі не знайшлося. Виручила його братова. Ганна Борзобагата: розчулившись, вона віддала Івану для його дружини гарний золотий хрестик з ланцюжком: їй самій він дістався від батька, а той чи не позичив у якійсь із своїх церков. Якби вони знали, що з того вийде…
Попри такий зворушливий початок, приязні між двома жінками не було. Олену гнітило положення бідної родички, Ганна ж вважала своячку пихатою гордячкою. Але до жіночих сварок додалися і чоловічі незгоди. Помер Марко Жоравницький, Луцьке владицтво виклопотав собі Борзобагатий, діти покійного поділили спадок, і якось так вийшло, що Іван вирішив – його обділили. Все це колотилося кілька років, то затихаючи, то знову оживаючи, і нарешті перейшло у справжню бурю, яка грянула саме під час того, рокового у всіх значеннях слова, празника на гостині в домі владики.
Достойні гості розпочали бесіду на тему, яка в Україні завжди популярна,– про політику. На доволі звичну жіночу перепалку ніхто не звертав особливої уваги, бо поговорити було про що. Королівство знову без короля! Генріх Валезій, «княжа французьке», син Катерини Медічі і брат королеви Марго, злякавшись чи то свавільних підданих, чи то сварливої Анни Ягеллонки, шлюб з якою був неодмінною умовою коронації, втік до Парижу. Обговорювали, схоже, порівняльні якості інших претендентів на престол. Тут хтось згадав, що грізні сусіди теж залишилися без повелителя – саме помер турецький султан Селім. Розповіли про певне злодіяння покійного султана: мав він звичку напередодні великих свят замикати християнські святині і не дозволяв їх відчинити, доки не діставав за це плати. Подібно чинив і достойний луцький владика, про що Олена не загавилася нагадати його доньці.
Оскільки Олена саме надягнула той злощасний хрестик, то Ганна, у гніві, випалила, - обмовляти когось то ти скора, а якби не моя з батьком добрість, нічого тобі було би й на шию начепити. – Бо ми з чоловіком бідні, але чесні, - не залишилася у боргу Олена, - а от тобі слід би вже про власну репутацію подумати! І нагадала справу про фальшування грошей, в яку, виявляється, були уплутані батько і донька Борзобагаті, порадивши заодно своячці приготуватися до зустрічі з суддями, а то й з катами. Слово за слово – вчепилися одна одній у коси. Олександр, не маючи надії втихомирити дружину, крикнув на брата – хай Олену притримає, вона молодша і в гостях, годиться їй сотворити покору. Натомість Іван згадав справу про батьківський спадок, яка його вічно гризла… Закінчилося тим, що Іван та Олена покинули владичий дім у стані крайнього роздратування. А назавтра в місті з’явилися пріснопам’ятні листки.
І от ми знову повернулися до вихідного пункту. Зібрався весь клан Борзобагатих. Встановити особистості зловмисників нескладно (виявляється, Іван з Оленою вже писали подібні пашквільні вірші, причому на замовлення, а замовником був сам владика Борзобагатий), але як же довести їм злочин? І, головне, в чому звинувачувати? – такого проступку, як писання віршів, Статут не знає.
Допоміг родинний юрист Василь. Він знайшов підходящий закон «Libellus famosus», а ще й ідею підкинув: якщо Іван з Оленою самі написали й переписали листки з «пашквілем», то не могли вони власними силами їх і по місту розвішати, чи не варто би притиснути слуг? Так і зробили. Під киями слуги призналися до співучасті, виправдовуючись своєю неграмотністю, з чим і були відпущені. Маючи вже повну певність щодо особистостей злочинців, месники знову зайшли в глухий кут: згідно з Литовським Статутом свідчення слуги проти його господаря законним не вважалося. Далі придумувалися прожекти, один одного неймовірніші.
Владика запропонував відлучити Івана від церкви і проклясти з церковного амвону. Однак ідея не дуже вдала і відхиляється: з часів Пйотриківського сейму 1562-63 р.р. церковне прокляття ніяких юридичних наслідків за собою не тягло і впливало лише на лякливих людей, до яких зухвалі Жоравницькі не належали. Войовнича Ганна Сокольська порадила розв’язати проблему силовим методом – зібрати побільше збройних, захопити Івана разом з дружиною і тримати обох в ув’язненні, аж доки не признаються. Але юрист Василь дещо збив запал дружини: за такий вчинок у столичному місті та ще в часи interregnum - безкоролів’я, коли діє надзвичайне право і судять «каптурові суди», можна заплатити головою, а щонайменше – заробити баніцію. Все-таки розумне зерно в ідеї Ганни є, тільки треба ситуацію повернути. От якби Іван щось таке зробив, а потім налякати його страшною карою…
В 16-у столітті баніція такою і була. Якщо вигнанець на протязі 12 пільгових тижнів не встигав виправдатися чи втекти, то його майно або конфісковувалося, або переходило в руки спадкоємців, сам він начебто виключався з числа живих, мусив залишати дім і сім’ю, за ним не визнавали ніяких громадянських чи людських прав, будь-хто міг його безкарно убити, а за будь-яку йому послугу загрожувала кара – та ж таки баніція чи навіть страта.
В сам розпал нарад Ганна Борзобагата раптом одержала, і то через посередництво судового возного «цидулу одповідную» від ненависного свояка. В ній Іван погрожував Ганні помстою за побитих слуг і замахи на його власне життя...
Такою була тоді загальноприйнята форма оголошення ворожнечі. Литовський Статут строго забороняв подібні речі, але тільки на папері, оскільки найчастіше сам «нахвальник» приходив у гродський уряд, відкрито заявляв про свій намір комусь мстити і просив дати возного, щоб той у офіційному порядку вручив цій особі «цидулу одповідную». Як це не дивно, саме так «уряд» і чинив. Той, хто таку «цидулу» одержав, зараз же відсилав її, разом зі скаргою, назад до «уряду», а сам звичайно замикався в себе вдома, доки друзі чи родичі не помирять його з ворогом або не роздобудуть йому «заручне письмо», яке відразу ж формальним порядком через возного вручалося супротивнику. В такому листі нахвальнику суворо заборонялося здійснити свій злий замір, а на майбутнє на нього накладалася «грошова зарука», яку він мав би сплатити в королівську скарбницю, якщо би порушив заборону.
Оскільки сварка між братами була не першою, Олександр Жоравницький вже такого листа мав, правда, за підписом ще попереднього короля Сигізмунда Августа, але нового листа годі було роздобути через безкоролів’я. Так що відправили Івану старого листа. Возний застав Івана Журавницького на подвір’ї, де саме тесали якесь дерево для будівництва. Іван листа прочитав, підняв з землі тріску і сказав приблизно так: від тріски більше користі, ніж від цієї грамоти, бо й король той помер, і його право разом з ним.
Якийсь час Ганна і справді просиділа, замкнувшись у чотирьох стінах. Але пора була гаряча, наближався сінокіс, а також сезон збору червецю. Отож Ганна, як добра господиня, не витримала і тимчасово перебралася в село Журавники, через яке, власне, і сперечалися брати Жоравницькі. А її мужа нагла потреба змусила виїхати аж у Гданськ. Від’їжджаючи, Журавницький-старший благав дружину чимшвидше вертатися додому. Але зла доля захотіла так, щоб Ганна таки не встигла впоратися – і раптом виявила, що її садиба оточена загоном збройних на чолі з ненависним дівером. Опір був неможливим, за якусь годину Ганна з дочкою Настею сиділи замкнені в коморі, а Іван розпоряджався в садибі як у себе вдома. Пізніше мати з дочкою жалілися, що під час штурму їх «побили і потурбовали», але вже наступного дня обох жінок відпустили.
Почувши про доччину пригоду, владика почав збирати ціле військо і навіть наказав зняти гармати з вежі Луцького замку. Але син Василь стримав батька, пояснивши, що от тепер Іван вже у них в руках і відповість за всі злодіяння разом. Негайно розпочали судовий процес, однак звинувачений на суд не з’явився, причепившись до якоїсь помилки у врученому йому виклику. Журавники ж, згідно з поясненнями Івана, він відібрав як належну йому частину батьківського спадку. Суд цього пояснення не прийняв і видав такий декрет: Іван має негайно повернути братові відібране майно, а Ганні заплатити 2800 кіп компенсації за моральну і фізичну кривду, а оскільки Іван образив суд і «учинився праву посполитому непослушним», повідомити про все короля і вимагати для винного баніції. Але короля все ще нема. Враховуючи це, суд додав такий артикул: щоб не траплялося надалі такого, що «укривджений плачетъ, а кривду чинячий веселиться», просити майбутнього короля дати суду право на будуче самому карати злочинців вигнанням.
На цей раз недовго веселився «кривду чинячий». В грудні 1575 року закінчилося обридле всім безкоролів’я – енергійний Стефан Баторій твердою рукою взявся наводити порядок у розбриканому королівстві. Невдовзі бунтівний поет зрозумів, що жарти скінчилися – новий король відразу підтвердив рішення суду про вигнання. Отож, доки не пройшли пільгові 12 тижнів, Іван звернувся до високопоставленого родича Ст.Жолкевського, який приятелював з коронним підканцлером Яном Замойським, благаючи про посередництво у примиренні з братом. Як не дивно, майбутній душитель наливайківців і противник турків всерйоз перейнявся посередницькою місією і сам приїхав до Луцька, пояснивши любій родині, що часи змінилися і король має твердий намір прикоротити шляхетське свавілля. Тут виявилося, що Борзобагаті не таять проти Івана зла за напад на Журавники і охоче йому вибачать після повернення маєтку, але за прокляті вірші, які не давали Ганні ні сну, ні спокою, Іван, а разом з ним і Олена, мусять окремо просити прощення. Зібралися полюбовні судді – по четверо з кожного боку. З усіх питань швидко був досягнутий консенсус – Іван згодився повернути братові відібране майно, як кару за свавілля йому присудили відсидіти у замку три години. Одне тільки лишилося неузгодженим – все ті ж кляті вірші.
Ганна, як скривджена, вимагала перепросин у найбільш принизливій для Івана й Олени формі – вони мали би плюнути на написане, сказати «брехали-смо яко пси» і щоби все це відбулося прилюдно, під час судової сесії, коли з’їдеться шляхта зі всього повіту. Два дні йшли вперті суперечки. Іван з Оленою заявили, що краще вони всією сім’єю з малими дітьми підуть на вигнання, ніж така ганьба, але тоді вже весь світ довідається, як Борзобагаті вчинили зі своїми родичами. Може, саме це вплинуло на жадаючу крові Ганну і була прийнята м’якша форма перепросин.
Саме через два тижні відбулися «рочки» (сесія) Луцького гродського суду, на які зібралася шляхта зі всього воєводства. Справою, що привертала загальну увагу, було примирення панів Журавницьких.
Жолкевський, який все ще перебував у Луцьку, нагадав присутнім про суть суперечки і прочитав примиряючий акт, заодно попросивши Ганну звільнити дівера від сидіння у вежі. Однак вона не тільки не згодилася, а ще й настояла, щоб їй, як покривдженій, надали право самій засадити туди в’язня. За мить арештант вже виглядав з вікна вежі, а публіка вітала його сміхом і жартами. Через нетерпіння глядачів Івану навіть не довелося відсиджувати термін повністю – вже через годину брат сам вивів його з вежі.
Нарешті настав останній акт – перепросини за пашквіль. Тремтячими руками взяла Олена картку з уже узгодженим текстом і. слідом за мужем, самими губами, а не голосом вимовила «прошення», в якому стверджувалося, що пані ключникова ніколи не чинила того, в чому її звинувачував «пашквіль», а, зовсім навпаки, завжди поводилася, «як цнотливій панії належить»
Так закінчилася сімейна сварка, але не закінчилася історія «пашквіля». Оскільки чорний піар тоді тільки робив перші несмілі кроки, Ганна не знала – краще їй було вдати, ніби вона взагалі злощасного тексту не помітила. Чи треба пояснювати, що після всіх цих подій віршовані рядки про пані ключникову стали загальновідомими: хто їх раніше не знав, той почув під час суду. Із судових документів зухвалий вірш перекочував у літературні хрестоматії і тепер фігурує там як перший текст сучасної української літератури.
Хто йдеш мимо, стань годину,
Прочитай сюю новину.
Чи є в Луцьку білоглова,
Як та пані ключникова?
Хоча й вик подойшлий має,
А розпусти не встидає;
Убирається в форботи,
Леч не дбає про чесноти.
Нащо модли їй, офіри?
Аби були каваліри!
Леч малжонек з’їдеть з двора,
Внет тут молодиків чвора;
З ними учти і беседи,
Не вертайся, мужу, теди!
Ой ти, мужу необачний!
Зроби жоні бенкет смачний!
Змаж ї лоєм з дхлого хорта,
Ачей зженеш з шкури чорта;
Смаруй києм над статечность,
Нех забуде про вшетечность.
І так тривало, аж доки я не помітила: перед дощем, особливо грозою і в мене голова аж розколюється! оскільки ж цього літа чи не кожен вечір збирається на дощ (не факт, що він випаде), то і я кожного вечора роблюся непрацездатною. Однак сьогодні щасливий виняток - через відоме ЗНО всіх нас повиганяли з робочих місць, суворо заборонивши навіть близько підходити. Отож вільний час я використала на обтісування тексту "Пашквілю", який сподіваюся приткнути в ІП.
І тут виникла звичайна проблема. Не вмію я так вкорочувати тексти, щоб помістити їх у прокрустове ложе редакційних правил (від сили 8 000 знаків, а я, навіть викинувши найулюбленіші цитати і всі описи, маю вдвічі більше). Подивіться, будьте добрії, тих, хто не читав повнішого варіанту, попрошу відгукнутися, чи хоч щось зрозуміло, чи постійно переслідує думка: "Хто ці люди і звідки вони взялися?" (це я тепер "Володарів Риму" читаю з саме таким почуттям), а хто читав - порадьте, що ще викинути. Результатний (поки що) файл вміщаю під кат.
«Не держава, а гурт сварливих родичів»
(Так чи подібно Урсула ле Гуїн висловилася про інше королівство. Але нам теж пасує).
Чесно попереджаю: ті, що читали «Пашквіль» Ор.Левицького або «Не бійся смерті» Гр.Нудьги, нічого особливо нового не знайдуть. Але я все-таки вдамся до плагіату, бо як мені інакше ввести цілий клан з 16-го століття – людей прецікавих, характерних, котрі вхитрилися багато чого зробити, а так між іншим – то ще й започаткувати нашу рідну літературу. Не те, щоб представники клану Борзобагатих і посвоячених з ними Жоравницьких, Сокольських та одної з віток Гулевичів якось претендували на те, щоб їхні родинні пригоди й суперечки стали широковідомими, адже вони не були ні коронованими особами, ні магнатами (тих і зовсім у нашій історії не буде, понад необхідний мінімум). Але саме так і трапилося, тому впевнено можемо сказати: не будучи зразками моральності, всі вони відзначалися неординарними характерами, причому жінки – чи то Борзобагатянки з народження, чи Борзобагаті завдяки шлюбу, ніскільки не відставали від своїх супутників життя. Згадати б Ганну Сокольську. волинську амазонку, що не побоялася зайти в сварку з королем і розгромила посполите рушення, чи її своячку Марухну Борзобагату-Рогозенську, першу відому нам волинянку, що зважилася на офіційне розлучення, цілком цивілізоване. І нічого дивного: якщо якийсь ранньомодерний край можна вважати найближчим до ідеалу переможного фемінізму, то це, безперечно, Волинь кінця 16-го сторіччя. Тому і в нашій історії жінки виступають як головні дійові особи... та от і вона, нарешті.(Так чи подібно Урсула ле Гуїн висловилася про інше королівство. Але нам теж пасує).
Почнемо з кульмінації, тобто з весняного ранку у Луцьку, після великого храмового празника Николая літнього. Попри своє столичне звання, успадковане ще від часів Любарта, Вітовта та Свидригайла, тодішній Луцьк – спокійне провінційне місто з розміреним порядком життя: вночі нікого на вулицях не зустрінеш, а тут навіть сторожа, що мала би пильнувати місто від нападу татар, придрімала, поклавшись на захист святого патрона. Тим більше здивувалися добрі лучани, вставши за звичаєм рано і помітивши біля міської брами, а також в тих місцях. де звичайно вивішували королівські та урядові універсали, листки паперу, списані віршованими рядками. Грамотніші почали читати – і хто захихотів, хто й вголос розсміявся. а хто потихеньку прихопив листок, щоб дома переписати. Місто раптом прокинулося і пожвавішало…
В ошатний дім у центрі Луцька вбіг схвильований приятель, чи, може, приятелька, прохаючи викликати пані-господиню, а на оправдання такого раннього візиту показуючи власноручно зірваний листок. Господиня, прочитавши, хапається за серце. Викликається чоловік. Слуги послані за тестем, ще інші слуги – зривати крамольні листівки. Пізно – добрі лучани встигли хто запам'ятати, хто й переписати.
Нарешті на сімейну раду збирається весь клан, всі родичі – крім двох. В розмові раз-по-раз повторюється слово «пашквіль». Отож, ситуація дещо знайома, з кимсь вже це траплялося. Але щоб тут, у рідному місті, у власному домі так знеславили? І хто – цей голодранець-шуряк і пихата братова? Отак відплатили за добрість!
А тепер повернемося до початку, і розповімо про господаря дому, чоловіка знеславленої пані. Звали його Олександром і був він сином доволі відомої свого часу особи, Марка Жоравницького.
Своє прізвище, відоме також у варіанті «Журавницький» Марко одержав від села Журавників, які йому дісталися внаслідок шлюбу з Ганною Барсан. Як його звали раніше – невідомо, бо весь цей процес називається прізвищевою революцією. Від цього шлюбу народилося п’ятеро дітей. Молодші в нашій історії майже не з’являться. Середульший (другий за старшинством) Михайло зумів зробити неабияку кар’єру. Здобувши освіту у Краківському університеті, він став королівським секретарем і одружився із сестрою Станіслава Жолкевського (того самого, що був коронним гетьманом, розгромив наливайківців, зайняв Москву, а пізніше загинув під Цецорою).
Але головними героями у нас будуть два інші брати Жоравницькі – вже згаданий старший Олександр і молодший Іван. Вони з дитинства відрізнялися цілком протилежними характерами – наскільки старший був спокійним і витриманим, настільки молодший – гарячим та ще й схильним до всеможливих авантюрних історій. Однак, попри всі свої дивацтва, він був людиною талановитою і небуденною, одним з тих гостроязиких книжників ранньомодерного періоду, які однаково добре володіли пером і шаблею, а словом вміли вдарити незгірше, ніж мечем.
Старший же брат, навпаки, спокійно вивчився, спокійно одружився з донькою луцького війта, а пізніше владики Івана-Іони Борзобагатого Красенського, Ганною, спокійно зайняв пост луцького ключника, ставши також і справцею важливих державних робіт – фактично головною особою в Луцьку.
Тесть Олександра був людиною неабиякою. Почавши свій життєвий шлях простим міщанином, він якось дивовижно швидко розбагатів, ставши завдяки власній запобігливості та ласці королеви Бони луцьким війтом, а там і «князем церкви». Сучасники Івана не любили і причин для такої неприязні вистарчало...
В описаний час Борзобагатий був на вершині життєвого успіху, завдяки чому зумів поріднитися з носіями найвідоміших на Волині прізвищ. Свого сина Василя він одружив із народженою хоч у збіднілій, але княжій родині Ганною Сокольською, натомість його улюблена донька, теж Ганна, вперше вийшла за одного з Гулевичів і мала від нього двоє дітей, вдруге ж, овдовівши, за Олександра Жоравницького. Як стане зрозумілим з подальшого, Ганна не була винятком серед жіноцтва і любила гарний одяг та дорогі прикраси, що дуже дратувало лучан, яким доводилося це оплачувати.
Повернувшись до Марка Жоравницького: перед 1561 роком він овдовів, а тут саме звільнилося місце владики луцького і острозького. Багаті й впливові родичі виклопотали Марку місце владики.
Знайомі з церковними звичаями тої епохи чули, напевно, про вельми своєрідну практику – роздавати духовні посади у православній церкві світським особам. Наслідки такої традиції були найсумнішими – таке «духовенство» не мало ні схильності. ні покликання до церковного служіння, одержавши свою посаду за гроші, вони її і розглядали як джерело прибутків. Саме це і викликало стільки докорів на адресу православної церкви, ставши почасти причиною її занепаду і всіх наступних катаклізмів.
Надивившись на привільне і заможне життя свата, Іван Борзобагатий мобілізував всі свої зв’язки і зумів випросити для себе посаду єпископа у багатющій володимирській єпархії. Як виявилося, на нього високий духовний сан не дуже-то вплинув, хоч він і постригся у монашество під іменем Іони. Церковні маєтки новоявлений єпископ трактував як свою власність, а з непокірними священниками поводився так: наказував закривати і запечатувати їх церкви напередодні великих храмових свят і не відкривав. поки не одержував плати. Не дивно, що владика надбав чимало ворогів і кілька раз підпадав під королівську інфамію, ледве встигаючи відкупитися.
З цієї причини чи з якоїсь іншої на Борзобагатого і весь клан наповзли грізні хмари: знайшовся у нього не менш хитрий і влізливий супротивник, владика холмський Феодосій Лозовський. Він зумів відкупити у 1565 році володимирське владицтво. Поки Борзобагатий клопотався при королівському дворі про повернення теплого місця. Лозовський приступом взяв резиденцію владики. Син Борзобагатого Василь з дружиною ледь встигли втекти таємним ходом. Внісши скаргу у гродські книги, вони прихопили з собою решту клану, в тому числі й Олександра з Іваном, і вирушили до Вільні, де до них приєднався і володимирський владика.
Поки родичі добивалися зустрічі з королем Сигізмундом-Августом, Іван несподівано залагодив свої сердечні справи. Його обраницею стала молода й вродлива віленська панна, сирота Олена Копоть, що росла в домі свого дядька Василя, освіченого, хоч і не дуже багатого. Івана полонила не тільки краса Олени, але й її освіченість та безсумнівний поетичний талант. Панянка відповіла взаємністю, отож, на відміну від решти клану, місія яких виявилася безуспішною – володимирська єпархія залишилася за узурпатором, Іванові пощастило. Додому він повернувся зарученим. Незабаром відбулося й весілля.
Щастя закоханих ледь не затьмарив дрібний, але неприємний епізод. Після весілля «по добрій ночі» звичай зобов’язував чоловіка зробити цінний подарунок молодій дружині. В Івана, при його бурхливому способі життя, годящої речі не знайшлося. Виручила його братова. Ганна Борзобагата: розчулившись, вона віддала Івану для його дружини гарний золотий хрестик з ланцюжком: їй самій він дістався від батька, а той чи не позичив у якійсь із своїх церков. Якби вони знали, що з того вийде…
Попри такий зворушливий початок, приязні між двома жінками не було. Олену гнітило положення бідної родички, Ганна ж вважала своячку пихатою гордячкою. Але до жіночих сварок додалися і чоловічі незгоди. Помер Марко Жоравницький, Луцьке владицтво виклопотав собі Борзобагатий, діти покійного поділили спадок, і якось так вийшло, що Іван вирішив – його обділили. Все це колотилося кілька років, то затихаючи, то знову оживаючи, і нарешті перейшло у справжню бурю, яка грянула саме під час того, рокового у всіх значеннях слова, празника на гостині в домі владики.
Достойні гості розпочали бесіду на тему, яка в Україні завжди популярна,– про політику. На доволі звичну жіночу перепалку ніхто не звертав особливої уваги, бо поговорити було про що. Королівство знову без короля! Генріх Валезій, «княжа французьке», син Катерини Медічі і брат королеви Марго, злякавшись чи то свавільних підданих, чи то сварливої Анни Ягеллонки, шлюб з якою був неодмінною умовою коронації, втік до Парижу. Обговорювали, схоже, порівняльні якості інших претендентів на престол. Тут хтось згадав, що грізні сусіди теж залишилися без повелителя – саме помер турецький султан Селім. Розповіли про певне злодіяння покійного султана: мав він звичку напередодні великих свят замикати християнські святині і не дозволяв їх відчинити, доки не діставав за це плати. Подібно чинив і достойний луцький владика, про що Олена не загавилася нагадати його доньці.
Оскільки Олена саме надягнула той злощасний хрестик, то Ганна, у гніві, випалила, - обмовляти когось то ти скора, а якби не моя з батьком добрість, нічого тобі було би й на шию начепити. – Бо ми з чоловіком бідні, але чесні, - не залишилася у боргу Олена, - а от тобі слід би вже про власну репутацію подумати! І нагадала справу про фальшування грошей, в яку, виявляється, були уплутані батько і донька Борзобагаті, порадивши заодно своячці приготуватися до зустрічі з суддями, а то й з катами. Слово за слово – вчепилися одна одній у коси. Олександр, не маючи надії втихомирити дружину, крикнув на брата – хай Олену притримає, вона молодша і в гостях, годиться їй сотворити покору. Натомість Іван згадав справу про батьківський спадок, яка його вічно гризла… Закінчилося тим, що Іван та Олена покинули владичий дім у стані крайнього роздратування. А назавтра в місті з’явилися пріснопам’ятні листки.
І от ми знову повернулися до вихідного пункту. Зібрався весь клан Борзобагатих. Встановити особистості зловмисників нескладно (виявляється, Іван з Оленою вже писали подібні пашквільні вірші, причому на замовлення, а замовником був сам владика Борзобагатий), але як же довести їм злочин? І, головне, в чому звинувачувати? – такого проступку, як писання віршів, Статут не знає.
Допоміг родинний юрист Василь. Він знайшов підходящий закон «Libellus famosus», а ще й ідею підкинув: якщо Іван з Оленою самі написали й переписали листки з «пашквілем», то не могли вони власними силами їх і по місту розвішати, чи не варто би притиснути слуг? Так і зробили. Під киями слуги призналися до співучасті, виправдовуючись своєю неграмотністю, з чим і були відпущені. Маючи вже повну певність щодо особистостей злочинців, месники знову зайшли в глухий кут: згідно з Литовським Статутом свідчення слуги проти його господаря законним не вважалося. Далі придумувалися прожекти, один одного неймовірніші.
Владика запропонував відлучити Івана від церкви і проклясти з церковного амвону. Однак ідея не дуже вдала і відхиляється: з часів Пйотриківського сейму 1562-63 р.р. церковне прокляття ніяких юридичних наслідків за собою не тягло і впливало лише на лякливих людей, до яких зухвалі Жоравницькі не належали. Войовнича Ганна Сокольська порадила розв’язати проблему силовим методом – зібрати побільше збройних, захопити Івана разом з дружиною і тримати обох в ув’язненні, аж доки не признаються. Але юрист Василь дещо збив запал дружини: за такий вчинок у столичному місті та ще в часи interregnum - безкоролів’я, коли діє надзвичайне право і судять «каптурові суди», можна заплатити головою, а щонайменше – заробити баніцію. Все-таки розумне зерно в ідеї Ганни є, тільки треба ситуацію повернути. От якби Іван щось таке зробив, а потім налякати його страшною карою…
В 16-у столітті баніція такою і була. Якщо вигнанець на протязі 12 пільгових тижнів не встигав виправдатися чи втекти, то його майно або конфісковувалося, або переходило в руки спадкоємців, сам він начебто виключався з числа живих, мусив залишати дім і сім’ю, за ним не визнавали ніяких громадянських чи людських прав, будь-хто міг його безкарно убити, а за будь-яку йому послугу загрожувала кара – та ж таки баніція чи навіть страта.
В сам розпал нарад Ганна Борзобагата раптом одержала, і то через посередництво судового возного «цидулу одповідную» від ненависного свояка. В ній Іван погрожував Ганні помстою за побитих слуг і замахи на його власне життя...
Такою була тоді загальноприйнята форма оголошення ворожнечі. Литовський Статут строго забороняв подібні речі, але тільки на папері, оскільки найчастіше сам «нахвальник» приходив у гродський уряд, відкрито заявляв про свій намір комусь мстити і просив дати возного, щоб той у офіційному порядку вручив цій особі «цидулу одповідную». Як це не дивно, саме так «уряд» і чинив. Той, хто таку «цидулу» одержав, зараз же відсилав її, разом зі скаргою, назад до «уряду», а сам звичайно замикався в себе вдома, доки друзі чи родичі не помирять його з ворогом або не роздобудуть йому «заручне письмо», яке відразу ж формальним порядком через возного вручалося супротивнику. В такому листі нахвальнику суворо заборонялося здійснити свій злий замір, а на майбутнє на нього накладалася «грошова зарука», яку він мав би сплатити в королівську скарбницю, якщо би порушив заборону.
Оскільки сварка між братами була не першою, Олександр Жоравницький вже такого листа мав, правда, за підписом ще попереднього короля Сигізмунда Августа, але нового листа годі було роздобути через безкоролів’я. Так що відправили Івану старого листа. Возний застав Івана Журавницького на подвір’ї, де саме тесали якесь дерево для будівництва. Іван листа прочитав, підняв з землі тріску і сказав приблизно так: від тріски більше користі, ніж від цієї грамоти, бо й король той помер, і його право разом з ним.
Якийсь час Ганна і справді просиділа, замкнувшись у чотирьох стінах. Але пора була гаряча, наближався сінокіс, а також сезон збору червецю. Отож Ганна, як добра господиня, не витримала і тимчасово перебралася в село Журавники, через яке, власне, і сперечалися брати Жоравницькі. А її мужа нагла потреба змусила виїхати аж у Гданськ. Від’їжджаючи, Журавницький-старший благав дружину чимшвидше вертатися додому. Але зла доля захотіла так, щоб Ганна таки не встигла впоратися – і раптом виявила, що її садиба оточена загоном збройних на чолі з ненависним дівером. Опір був неможливим, за якусь годину Ганна з дочкою Настею сиділи замкнені в коморі, а Іван розпоряджався в садибі як у себе вдома. Пізніше мати з дочкою жалілися, що під час штурму їх «побили і потурбовали», але вже наступного дня обох жінок відпустили.
Почувши про доччину пригоду, владика почав збирати ціле військо і навіть наказав зняти гармати з вежі Луцького замку. Але син Василь стримав батька, пояснивши, що от тепер Іван вже у них в руках і відповість за всі злодіяння разом. Негайно розпочали судовий процес, однак звинувачений на суд не з’явився, причепившись до якоїсь помилки у врученому йому виклику. Журавники ж, згідно з поясненнями Івана, він відібрав як належну йому частину батьківського спадку. Суд цього пояснення не прийняв і видав такий декрет: Іван має негайно повернути братові відібране майно, а Ганні заплатити 2800 кіп компенсації за моральну і фізичну кривду, а оскільки Іван образив суд і «учинився праву посполитому непослушним», повідомити про все короля і вимагати для винного баніції. Але короля все ще нема. Враховуючи це, суд додав такий артикул: щоб не траплялося надалі такого, що «укривджений плачетъ, а кривду чинячий веселиться», просити майбутнього короля дати суду право на будуче самому карати злочинців вигнанням.
На цей раз недовго веселився «кривду чинячий». В грудні 1575 року закінчилося обридле всім безкоролів’я – енергійний Стефан Баторій твердою рукою взявся наводити порядок у розбриканому королівстві. Невдовзі бунтівний поет зрозумів, що жарти скінчилися – новий король відразу підтвердив рішення суду про вигнання. Отож, доки не пройшли пільгові 12 тижнів, Іван звернувся до високопоставленого родича Ст.Жолкевського, який приятелював з коронним підканцлером Яном Замойським, благаючи про посередництво у примиренні з братом. Як не дивно, майбутній душитель наливайківців і противник турків всерйоз перейнявся посередницькою місією і сам приїхав до Луцька, пояснивши любій родині, що часи змінилися і король має твердий намір прикоротити шляхетське свавілля. Тут виявилося, що Борзобагаті не таять проти Івана зла за напад на Журавники і охоче йому вибачать після повернення маєтку, але за прокляті вірші, які не давали Ганні ні сну, ні спокою, Іван, а разом з ним і Олена, мусять окремо просити прощення. Зібралися полюбовні судді – по четверо з кожного боку. З усіх питань швидко був досягнутий консенсус – Іван згодився повернути братові відібране майно, як кару за свавілля йому присудили відсидіти у замку три години. Одне тільки лишилося неузгодженим – все ті ж кляті вірші.
Ганна, як скривджена, вимагала перепросин у найбільш принизливій для Івана й Олени формі – вони мали би плюнути на написане, сказати «брехали-смо яко пси» і щоби все це відбулося прилюдно, під час судової сесії, коли з’їдеться шляхта зі всього повіту. Два дні йшли вперті суперечки. Іван з Оленою заявили, що краще вони всією сім’єю з малими дітьми підуть на вигнання, ніж така ганьба, але тоді вже весь світ довідається, як Борзобагаті вчинили зі своїми родичами. Може, саме це вплинуло на жадаючу крові Ганну і була прийнята м’якша форма перепросин.
Саме через два тижні відбулися «рочки» (сесія) Луцького гродського суду, на які зібралася шляхта зі всього воєводства. Справою, що привертала загальну увагу, було примирення панів Журавницьких.
Жолкевський, який все ще перебував у Луцьку, нагадав присутнім про суть суперечки і прочитав примиряючий акт, заодно попросивши Ганну звільнити дівера від сидіння у вежі. Однак вона не тільки не згодилася, а ще й настояла, щоб їй, як покривдженій, надали право самій засадити туди в’язня. За мить арештант вже виглядав з вікна вежі, а публіка вітала його сміхом і жартами. Через нетерпіння глядачів Івану навіть не довелося відсиджувати термін повністю – вже через годину брат сам вивів його з вежі.
Нарешті настав останній акт – перепросини за пашквіль. Тремтячими руками взяла Олена картку з уже узгодженим текстом і. слідом за мужем, самими губами, а не голосом вимовила «прошення», в якому стверджувалося, що пані ключникова ніколи не чинила того, в чому її звинувачував «пашквіль», а, зовсім навпаки, завжди поводилася, «як цнотливій панії належить»
Так закінчилася сімейна сварка, але не закінчилася історія «пашквіля». Оскільки чорний піар тоді тільки робив перші несмілі кроки, Ганна не знала – краще їй було вдати, ніби вона взагалі злощасного тексту не помітила. Чи треба пояснювати, що після всіх цих подій віршовані рядки про пані ключникову стали загальновідомими: хто їх раніше не знав, той почув під час суду. Із судових документів зухвалий вірш перекочував у літературні хрестоматії і тепер фігурує там як перший текст сучасної української літератури.
Хто йдеш мимо, стань годину,
Прочитай сюю новину.
Чи є в Луцьку білоглова,
Як та пані ключникова?
Хоча й вик подойшлий має,
А розпусти не встидає;
Убирається в форботи,
Леч не дбає про чесноти.
Нащо модли їй, офіри?
Аби були каваліри!
Леч малжонек з’їдеть з двора,
Внет тут молодиків чвора;
З ними учти і беседи,
Не вертайся, мужу, теди!
Ой ти, мужу необачний!
Зроби жоні бенкет смачний!
Змаж ї лоєм з дхлого хорта,
Ачей зженеш з шкури чорта;
Смаруй києм над статечность,
Нех забуде про вшетечность.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2011-06-03 10:35 am (UTC)А от про що я дозволю собі поцікавитись - де можна подивитись на текст пашквілю в ориґінальному правописі?
no subject
Date: 2011-06-03 10:43 am (UTC)Загалом же можливі 2 варіанти: або оригінальний текст знову загубився (нічого дивного, Луцька канцелярія працювала 400 років, там скирти документів, частину з яких перевозили до Києва і ще кудись), або ж весь текст пашквілю є пізнішою реконструкцією Левицького. У приступних нам оригінальних документах він описаний, разом зі всіма деталями справи, але самого "Хто йдеш мимо, стань годину..." нема.
Я особисто вірю у перший варіант, бо, скільки не мала справи з дослідженнями Левицького, ні разу не помічала за ним спроби не те що фальсифікації, а навіть невинного підганяння фактів. Але краще б мати тверду впевненість :-)
no subject
Date: 2011-06-03 01:40 pm (UTC)no subject
Date: 2011-06-03 01:44 pm (UTC)no subject
Date: 2011-06-03 01:56 pm (UTC)no subject
Date: 2011-06-03 05:05 pm (UTC)маньяківаматорів, як я, є більше :-) Лохвицьку книгу читати приємно, це і практично літературна норма, і самі акти дуже цікаві.no subject
Date: 2011-06-03 08:41 pm (UTC)no subject
Date: 2011-06-03 05:15 pm (UTC)no subject
Date: 2011-06-03 05:16 pm (UTC)no subject
Date: 2011-06-03 11:02 am (UTC)Хто йдеш мимо, стань годину.
Прочитай сюю новину.
Чи єсть в Луцку бЂлоглова,
Як та пани ключникова?
Хоча й вЂк подойшлый має,
A розпусты не встыдає;
Убираєтся в форботы,
Леч не дбає про чесноты.
Нащо модлы єй, офЂры?
Абы були кавалЂры!
Лиш малженок Ђдет з двора —
Внет тут молодыков чвора!
З ними учты и беседы —
Не вертайся, мужу, теды!
Ой ты, мужу необачный!
Зробы жонЂ бенкет смачный:
Змаж ю лоєм з дхлого хорта,
Ачей, зженеш з шкуры чорта;
Смаруй кієм над статечность,
Нех забуде про вшетечность
(http://izbornyk.org.ua/ukrpoetry/anto04.htm)
no subject
Date: 2011-06-03 12:04 pm (UTC)Текст избыточным не выглядит, наоборот, мне определённо не хватило описания процесса сбора и переработки червеца. Это кошенильный червец (польская кошениль)?
no subject
Date: 2011-06-03 12:56 pm (UTC)ІП існує тільки у мережевому варіанті, наскільки знаю тамтешніх читачів, за посиланнями вони не підуть. Тим більше з тексту, в якому немає жодної політики і навіть невідомо, чого сваритися :-)
no subject
Date: 2011-06-03 01:20 pm (UTC)Здається можна було б дещо скоротити вступ та прибрати чи скоротити всілякі "ухиляння", наприклад, про війну з Лозовським чи згадки про Генріха та Медічі; якісь речення, де згадується щось з біографії другорядних персонажів, як то Василя Борзобагатого чи Михайла Жоравницького. Але то в цілому не рятує, це біля пари тисяч знаків, вряд чи більше. :(
no subject
Date: 2011-06-03 01:25 pm (UTC)Згадку про Медічі і справді викину, для сюжету вони неістотні, а війну з Лозовським я й так скоротила до 2 речень. Треба ж пояснити, чому вони всі попхалися до Вільна, а без Михайла Жоравницького невідомо, як пояснити втручання Жолкевського.
А як жаль було повного тексту "цидули одповідної"!
no subject
Date: 2011-06-03 01:43 pm (UTC)no subject
Date: 2011-06-03 01:47 pm (UTC)«Пані Жоравницка! Добре наслухалися вуха мої од многих зацних людей, іж ти, не памятаючи боязні Божої і повинності християнської, з природної злости своєї, мене на учтивості моїй кривдиш і тоє задаєш, чого на мене, чоловіка учтивого, ніколи довести не можеш; а не маючи на тому досить, служебників моєх ловити кажеш, биттям і вязненням їх мордуєш, на здоровя моє стоіш і мужа свого до того примушаєш, хотячи мене позбавити горла, чого вам Бог справедливий ніколи не допоможе. Проте одповідаю тобі, іж я за тую кривду і зелживість ні на чому іншому, одно на горлі твоїм шукати і мститися буду. Відай о тім і не безпечайся ні в дому, ні в дорозі, ні в церкві, ні на бесіді; зорі не досипай, бо не відаєш, відкіль тебе лихо спіткае. За тим ся Пану Богу поручаю. Ян Жоравницький, рука власна».
no subject
Date: 2011-06-03 02:02 pm (UTC)Що характерно, я це вже навіть і перепубліковував у "нотатнику" - але пропустив по суті. Перепрошую :-(
no subject
Date: 2011-06-03 01:48 pm (UTC)http://tin-tina.livejournal.com/14337.html
no subject
Date: 2011-06-03 02:39 pm (UTC)Стосовно Вільні мені здалося, що на той факт, що Іван побрався з Оленою, не дуже впливає те, де саме це сталося. Ну, то вже якщо все одно різати по живому...
no subject
Date: 2011-06-03 05:11 pm (UTC)Жолкевського все ж залишу. В нього на ІП багато прихильників, може, вони цього епізоду ще не знали.