Можна сказати, що проминулий тиждень видався не найгіршим: я благополучно перейшла через процедуру атестації (неприємно, але не смертельно), зуміла більш-менш зробити все заплановане і, основне, почула в суботу авторитетне лікарське запевнення, що все зі мною гаразд (а були деякі підстави побоюватися...) і на найближчі років 10 принаймні за це можна не боятися. Тому я зі спокійною совістю повертаюся до свого Мазепи, нагадаю, що не стільки історичного, скільки літературно-театрального, а потрібний він мені для ілюстрації доволі бородатої теорії. А саме: того, що коли не вся українська культура, то принаймні численні її елементи – мелодії, літературні образи, сюжети й постаті були органічною складовою частиною загальноєвропейської, притому на всіх рівнях, від найвищого, бетховенівського, до низової (правда, не зовсім ясно, чи на правах екзотичного доповнення, чи то як не зовсім звичне, і все-таки впізнаване). Живучість образу Мазепи, імхо, не в останню чергу пояснюється тим, що його проекція втрапила саме в цю низову, прикладом якої і є «Mazeppa drama».
У цієї драми є дещо спільне з «Собакою на сіні», правда, є й відмінності: головна (точніше титульна) героїня твору Лопе де Вега на сцені, як відомо з дитячого анекдоту, так і не з’являється, натомість головний персонаж (герой, мабуть, не пасує) мазепинської драми зобов’язаний зіграти свою преважливу роль. Повертаюся я до статті Леоніда Рудницького.
( Read more... ) Ця мелодрама була дуже популярна в Англії та Північній Америці у 1830-х роках. Її виставляли у всіх головних містах Америки при допомозі так добре натренованого й лагідного коня, що навіть керівникові театру, де цю п’єсу грали, принагідно вдавалося заступати головного актора і виконувати роль Мазепи. Але тільки тридцять років згодом «Мазепа» стає інтернаціонально відомим твором».
Трапилося це завдяки новій концепції твору і цілком несподіваному підбору виконавця ролі Мазепи. Це само по собі так цікаво, що я його викладу наступного разу.
