![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Мазепа літературний - 2
31/03/2011 06:34 pm Використовуючи ці легенди, Байрон та інші письменники західного світу не дбали про те, щоб бодай якоюсь мірою правдивіше змалювати образ гетьмана. Вони тільки наділяли його майже нелюдськими пристрастями, в тіні яких блідли всі інші риси характеру. Це стає особливо цікавим, якщо взяти до уваги ту виключно симпатичну характеристику Мазепи, що її подав М. Густавус Алдерфельд, слуга Карла ХІІ і активний учасник бою під Полтавою, де він і загинув від гарматного ядра. Він описує Мазепу як людину «дуже приємної вдачі» і додає, що «він говорить дуже достойно» та що «в усьому, що він каже, можна знайти багато здорового глузду». Ніде в цьому просторому документі шведського офіцера не подибуємо жодного натяку на перебільшену пристрастність гетьмана, навпаки, він постає як інтелігентний і хоробрий вояк, досвідчений дипломат і щирий патріот. (Ну гаразд, це старий гетьман, а, може, юний паж ще не виробив у себе таких чеснот? Але в автора і на це є аргумент)
Таким чином, коли лорд Байрон, взявши матеріал для своєї поеми з Вольтерової «Історії Карла ХІІ», змушує старого гетьмана говорити:
«...За мить єдину
Я всю віддав би Україну,
До неї всю мою любов,
Щоб тільки пажем бути знов,
Що ніжним серцем володів
І шпагою»,
то це трактування абсолютно не узгоджується із справжнім, підтвердженим історичними джерелами характером Мазепи. (...)
Як уже сказано, Байронова поема не була першим літературним твором про Мазепу англійською мовою, але саме вона послужила взірцем для різних англійських та американських драматургів, чиї п’єси виставлялися на англійських та американських сценах.
Мабуть, найпопулярнішою версією п’єс про Мазепу («Mazepa drama») була мелодрама «Мазепа або Дикий кінь Татарії», яку написав плідний, хоч і малоздібний драмописець Г.М.Мілнер. Перший раз вона побачила світло рампи в «Естлієвому Амфітеатрі» 1833 року. Хоч ця мелодрама і є переробкою поеми Байрона, все-таки вона значно відрізняється від неї і має ще менший зв’язок з історичною постаттю Мазепи, ніж в оригіналі. Що ж до мистецької вартості п’єси, то вона дуже мала, оскільки ефект її в основному залежав від виконання знаменитої сцени з вершником, у якій безпомічний герой, прив’язаний до спини дикого коня, провозиться навколо по кону. Цей епізод у Англії виконувався за допомогою обертової сцени, призначеної для швидкої зміни декорацій. Такий приблизно спосіб значно пізніше був практикований і при постановці «Бен Гура». У згадувані ж 30-і роки 19-го сторіччя в Англії замість актора (в інтервалів між зникненням і новою появою галопуючого коня) використовували ляльку – з огляду на небезпечність такої вправи.
(Далі йде переказ п’єси, чесно попереджаю – варто сісти надійно, бо зміст надзвичайно потішний, а імена іще кращі)
Мазепа в п’єсі Г.М.Мілнера – це знайда-татарин на ім’я Касимір, що виконує обов’язки пажа в замку каштеляна Лаврінського і палко закоханий в його дочку Олінску. Проте батько наполягає, щоб вона одружилася з Премиславом, графом Палятином. Мазепа вирішує перемогти труднощі силою і в ніч перед одруженням, переодягнувшись, пробирається до графової кімнати і викликає його на поєдинок. Під час поєдинку він ранить графа, але слуги каштеляна пізнають Мазепу і, не дивлячись на сльози Олінскої, яка прохає змилуватися над її нещасливим коханцем, здирають з нього одяг, прив’язують до спини дикого коня і випускають у степ серед темної ночі.
В другій дії Мазепу, який на спині дикого коня проскакав аж до Татарії (велично нехтуючи всяку географію!), рятує група татарів, що в першу мить жахаються його, бувши переконаними, що він – «Вольпас», легендарний потвора-кінь із степів Татарії. Абдер-Хан, татарський король, впізнає в Мазепі свого давно втраченого сина. Завдяки дбайливому батьківському доглядові Мазепа видужує і у тривалому двобої на шпагах рятує свого батька від його суперника – ватажка Тамара, після чого його проголошують королем Татарії.
У третій дії Мазепа разом із своїми татарами з’являється в замку Лаврінського. Проникнути в замок йому та його супутникам вдається під виглядом мандрівних менестрелів. Один із слуг каштеляна, Дролінско, запрошує їх грати на весіллі Премислава й Олінскої. Але Мазепа порушує весільну церемонію, несподівано відкривши себе. Починається шалений бій, у якому поляки програють, а Премислав гине. Старий каштелян усвідомлює, що все втрачено і віддає свою доньку Мазепі. Таким чином, остання заслона спадає на щасливому закінченні і глядачі прощаються з групою колоритних постатей веселих татарів і засмучених поляків.
(І думаєте, що це все? Попереду найцікавіше – хто головний персонаж п’єси /це не Мазепа/ і хто був виконавцем ролі Мазепи).
Таким чином, коли лорд Байрон, взявши матеріал для своєї поеми з Вольтерової «Історії Карла ХІІ», змушує старого гетьмана говорити:
«...За мить єдину
Я всю віддав би Україну,
До неї всю мою любов,
Щоб тільки пажем бути знов,
Що ніжним серцем володів
І шпагою»,
то це трактування абсолютно не узгоджується із справжнім, підтвердженим історичними джерелами характером Мазепи. (...)
Як уже сказано, Байронова поема не була першим літературним твором про Мазепу англійською мовою, але саме вона послужила взірцем для різних англійських та американських драматургів, чиї п’єси виставлялися на англійських та американських сценах.
Мабуть, найпопулярнішою версією п’єс про Мазепу («Mazepa drama») була мелодрама «Мазепа або Дикий кінь Татарії», яку написав плідний, хоч і малоздібний драмописець Г.М.Мілнер. Перший раз вона побачила світло рампи в «Естлієвому Амфітеатрі» 1833 року. Хоч ця мелодрама і є переробкою поеми Байрона, все-таки вона значно відрізняється від неї і має ще менший зв’язок з історичною постаттю Мазепи, ніж в оригіналі. Що ж до мистецької вартості п’єси, то вона дуже мала, оскільки ефект її в основному залежав від виконання знаменитої сцени з вершником, у якій безпомічний герой, прив’язаний до спини дикого коня, провозиться навколо по кону. Цей епізод у Англії виконувався за допомогою обертової сцени, призначеної для швидкої зміни декорацій. Такий приблизно спосіб значно пізніше був практикований і при постановці «Бен Гура». У згадувані ж 30-і роки 19-го сторіччя в Англії замість актора (в інтервалів між зникненням і новою появою галопуючого коня) використовували ляльку – з огляду на небезпечність такої вправи.
(Далі йде переказ п’єси, чесно попереджаю – варто сісти надійно, бо зміст надзвичайно потішний, а імена іще кращі)
Мазепа в п’єсі Г.М.Мілнера – це знайда-татарин на ім’я Касимір, що виконує обов’язки пажа в замку каштеляна Лаврінського і палко закоханий в його дочку Олінску. Проте батько наполягає, щоб вона одружилася з Премиславом, графом Палятином. Мазепа вирішує перемогти труднощі силою і в ніч перед одруженням, переодягнувшись, пробирається до графової кімнати і викликає його на поєдинок. Під час поєдинку він ранить графа, але слуги каштеляна пізнають Мазепу і, не дивлячись на сльози Олінскої, яка прохає змилуватися над її нещасливим коханцем, здирають з нього одяг, прив’язують до спини дикого коня і випускають у степ серед темної ночі.
В другій дії Мазепу, який на спині дикого коня проскакав аж до Татарії (велично нехтуючи всяку географію!), рятує група татарів, що в першу мить жахаються його, бувши переконаними, що він – «Вольпас», легендарний потвора-кінь із степів Татарії. Абдер-Хан, татарський король, впізнає в Мазепі свого давно втраченого сина. Завдяки дбайливому батьківському доглядові Мазепа видужує і у тривалому двобої на шпагах рятує свого батька від його суперника – ватажка Тамара, після чого його проголошують королем Татарії.
У третій дії Мазепа разом із своїми татарами з’являється в замку Лаврінського. Проникнути в замок йому та його супутникам вдається під виглядом мандрівних менестрелів. Один із слуг каштеляна, Дролінско, запрошує їх грати на весіллі Премислава й Олінскої. Але Мазепа порушує весільну церемонію, несподівано відкривши себе. Починається шалений бій, у якому поляки програють, а Премислав гине. Старий каштелян усвідомлює, що все втрачено і віддає свою доньку Мазепі. Таким чином, остання заслона спадає на щасливому закінченні і глядачі прощаються з групою колоритних постатей веселих татарів і засмучених поляків.
(І думаєте, що це все? Попереду найцікавіше – хто головний персонаж п’єси /це не Мазепа/ і хто був виконавцем ролі Мазепи).
