Частина 6 – сімейні війни Затята ворожнеча між, здавалося б, найближчими людьми була у 16-у столітті справою буденною. Судові записи того часу демонструють нам всеможливі конфігурації такого протистояння: між членами ще триваючого, а тим паче вже розлученого подружжя, між зведеними, напіврідними чи рідними братами і сестрами, навіть між батьками і дітьми (істотно рідше – між матір’ю і дітьми, хоч і таке траплялося: згадуваний вже Олександр Семашко ограбував не тільки свою єдиноутробну сестру Марушу Андріївну Масальську, в заміжжі Єлович-Малинську, а й рідну матір, Ганну Путятянку, в другому заміжжі княгиню Масальську).
Все це можна раціонально пояснити, не вдаючись до аргументів про тотальну зіпсованість людського роду. Те, що чоловік і дружина можуть смертельно обриднути одне одному, маючи при тому безліч можливостей насолити ненависному партнерові – справа звичайна. Не дивно, що брати і сестри різних ступенів спорідненості можуть не плекати теплих братерських почуттів: їх у сім’ї могло бути чоловік десять, від різних шлюбів батьків, часто вони росли нарізно і ледь знали одне одного. А при тому ще й претендували на спільну спадщину!
А от з чого спалахнула смертельна ворожнеча між Кирилом Терлецьким з одного боку та його єдиною (судячи по всьому) дочкою Ганною і зятем Іваном Велятицьким - це вже питання темне. Можливо, зять і тесть, як то часто водиться, не мирили, а дочка, змушена вибирати, мимоволі зайняла сторону чоловіка.
( Read more... )Як би там не було, у вересні 1597 року, коли в розпалі була священна війна між Терлецьким і кланом Балабанів, його сусіди і давні вороги, Костюшковичі-Хоболтовські та Яловецькі вступили в злочинну змову з Іваном Велятицьким та Ганною Кирилівною. Разом вони організували замах навіть не на маєток чи здоров’я, а відразу на життя Кирила Терлецького. Той саме мав повертатися з Варшави з королівською грамотою на жидичинський монастир.
Скориставшись відсутністю супротивника, змовники, озброївши своїх людей, напали на єпископський маєток у Фалимичах, захопили тамтешній замок і вивезли з нього гармати, військові припаси й усіляке майно. Знаючи, що владика найближчим часом мав би приїхати до Фалимич, по дорогах розставили розвідників, а самі влаштували засідку на греблі при в’їзді у Фалимичі.
І справді, коли наступного дня архієрейський повіз виїхав на греблю, з кущів вискочили озброєні люди і зустріли владику градом пострілів. Серед нападників був і зять Терлецького власною персоною. Слугам ледь вдалося віднести пораненого єпископа у безпечне місце, тобто на перше-ліпше селянське подвір’я. Однак такий частковий успіх не задовольнив ворогів, вони оточили двір і почали дружній обстріл. Лише втручання довколишніх селян, що стали на захист свого єпископа (підозрюю, що не одну військову експедицію здійснили вони колись з ним разом!), розігнав свавільних напасників.
Другого ж дня після нападу Терлецький запросив до Фалимич судового возного, той і засвідчив, що і у самого єпископа на нозі «кривавая» рана, і чимало його слуг утерпіли.
Поранений і приголомшений такою зрадою найближчих людей, Терлецький не зумів довести священну війну до переможного кінця, чим негайно ж і скористався його супротивник, твердоголовий Балабан.
Видужавши, кир Кирило розпочав судову справу проти доньки й зятя, а, щоб більше їм дозолити, переписав свій заповіт від 1595 року, відлучивши злочинну пару від прав успадковування. «Вѣдають почтивые люди, што мнѣ дѣяло отъ нихъ (тобто зятя і дочки) и дѣеть, якъ добродѣйство мое мнѣ отдали и заплатили: на горло мое стояли, кровь мою розливалъ пан зять мой, стреляючи самъ з ручницы на мене, – нехай онымъ Богъ заплатить!».
Все-таки пройшло кілька років, батьківське серце зм’якло, донька і зять попросили спільних знайомих, «людей зацних і доброзвичайних» помирити їх з батьком – і, зрештою, повернулися до ласк. Та й який батько встоїть проти слізних благань єдиної доньки!
Що там, кротка незлобивість Кирила Терлецького поширилася і на ще одного невдячника, двоюрідного брата Івана (хоча двоюрідний брат – зовсім не те саме, що кохана доня).
Ця справа трапилася у 1600 році, Кирило Терлецький саме їздив до Пінська на похорон своєї тітки. Тим часом родич Іван, якого владика витяг з якогось ведмежого кутка (у перемишельському повіті), пригрів і пристроїв на посаду, подав на нього скаргу до гродського суду. Мовляв, спонуканий «частыми и густыми» просьбами рідні, цей Іван продав свій маєток і вступив на службу до Кирила Терлецького, обумовивши собі плату у 60 золотих польських, одяг з фалендишового сукна та лисяче хутро щороку. Взамін Іван Терлецький мав управляти церковним маєтком в селі Теремному і сім років чесно відслужував службу. Однак у травні 1597 владика Кирило за щось розгнівався на родича, відібрав у нього рухоме майно і вигнав з посади. Коли ж покривджений спробував упімнутися про свої права, то зазнав ще гіршого знущання, яке, за звичаєм свого часу, барвисто і відверто описав. Розлючений владика вилаяв його «неучтывими» словами, власноруч вирвав бороду, збив з ніг і побив ногами, «съ которого ударенія заразъ кишки поза шкурою надолъ пошли и теперъ межи удомъ на нозе висять, съ чого и хромота на ногу левую сталасе». Наявність слідів побоїв на тілі Івана Терлецького засвідчив і судовий возний.
Потім, правда, родичі помирилися й Іван повернувся на свою посаду. Але невдовзі владика знову прогнав його і ще й не заплатив за останні 5 років служби, а на всі просьби заплати «золжилъ его и злаялъ словами неучтивыми».
Дізнавшись про таку чорну невдячність, Кирило Терлецький в рамках репротестації звелів вписати у гродські книги, що скаржник-Іван насправді пропив свою маєтність на Перемишельщині і пішки прибрів до нього на Волинь, просячись на службу. Але, хоч і пригрітий родичем, далі пиячив, службу занедбував, добро церковне, йому доручене, тринькав. Владика довго терпів, утримуючи братчика від пияцтва та опікуючись його дітьми. І, звичайно, ніякої подяки не дочекався: підуськаний ворогами єпископа, Іван Терлецький склав на нього цілковито брехливу скаргу, звинувачуючи його у справах небувалих! Хай, однак, не думає, що це йому плазом зійде, владика негайно починає репротестацію і справу про наклеп.
Справа, однак, до суду не дійшла: через півроку Іван Терлецький забрав свою скаргу, пояснюючи, що його і справді ввели в оману злі люди, вороги єпископа з православної партії. Тепер же спільні їх родичі, Терлецькі з Підгір’я (можливо, з села Терло?), докоряли Івану, просили його помиритися з невинно ображеним владикою і попросити прощення, і що він і сам тепер жаліє через свій «необачний і нерозсудний» вчинок та «нікчемні» скарги, які тепер «касуетъ и уморяетъ», просячи їх взагалі викреслити з судових книг, щоб і згадки про них не залишилося. Так і сталося: у 1601 році Кирило Терлецький випросив у короля спеціальну грамоту, згідно з якою староста луцький мав «вимазати» з судових книг скаргу Івана Терлецького.
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
