tin_tina | Кирило Терлецький (Reply)

Частина 8 – Стефан утоплий, продовження

В жовтні 1598 року Кирило Терлецький мав з’явитися до луцького гродського суду для участі у проведенні судового слідства у справі про вбивство священника Добринського. Однак владика вислав замість себе свого адвоката, Войтеха Станішевського, що теж, подібно до Андрія Дахновича, був гордістю луцької палестри.

Захист вдався до вже випробуваної методики: навіть не приступаючи до слідства, склав на руки суду освідчення, що Кирило Терлецький, як особа духовна, взагалі не підлягає юрисдикції ніякого суду, крім церковного. З цього почалася гаряча (і цікава з юридичної точки зору, заодно ж вона демонструє певні розбіжності між тодішнім загальнодержавним і регіональним судочинством) дискусія про «форум», тобто про підсудність справи гродському суду. Оборонець Терлецького твердив, що в даному випадку духовна особа звинувачується у вбивстві особи того ж стану, що встановлена законом кара за вбивство не може бути виконана над духовною особою, перш ніж її позбавлять сану, отож світський суд цілковито не вправі займатися навіть слідством, не кажучи вже про винесення вироку. Ці аргументи підкріплялися посиланням на краківський статут короля Сигізмунда Старого. У відповідь звинувачувачувач, тобто Миколай Добринський, заявив, що в даному випадку і суд, і учасники процесу повинні керуватися не коронним статутом, а правом Волинським, а згідно з ним всі стани, від князів до простолюдинів, включаючи духовенство, судяться за одним правом, в силу якого всі кримінальні злочини підлягають юрисдикції суду гродського чи земського, що церковний суд займається лише такими злочинами, які стосуються питань віри, тобто порушенням церковних законів чи обов’язків пастирського сану (розумний погляд на юрисдикцію, хоч би й потомкам запозичити – про питання недоторканності, наприклад), в даному ж випадку розглядається суто кримінальний злочин. Та й, зрештою, поки що йдеться тільки про судове слідство, а воно так чи сяк проводитиметься, незалежно від того, де буде розглядатися справа: в суді духовному чи світському.

Вислухавши ці «контроверсії», суд оголосив, що він визнає переконливість аргументів обвинувачення і наказав сторонам приступити до здійснення слідства. Захист в свою чергу став вимагати перенесення справи на розгляд трибуналу. Ця вимога була відхилена, а оборонці заявили про ущемлення прав їх клієнта і, на знак протесту, покинули приміщення суду.

Однак суд знайшов можливим приступити до процедури слідства без присутності однієї зі сторін. Звинувачувач Добринський склав звичайну присягу про те, що не наймав і не підкуповував свідків, після чого ці останні були допитані в присутності суду. Тут, однак, нас чекає розчарування. Як пояснює Ор.Левицький, згідно з правилами тодішнього судочинства показання свідків не заносилися у судові протоколи, а записувалися окремо і потім у запечатаних конвертах вручалися сторонам для представлення в той суд, який мав займатися справою. Тому ми цих показань не знаємо.

Не зовсім зрозумілий і подальший перебіг процесу. Схоже, що захисникам Терлецького вдалося успішно затягнути справу, тому вона все ще розглядалася аж на варшавському сеймі на початку 1600 року, а там поплуталася зі справою зовсім іншою, а саме: православні громадяни Речі Посполитої звинуватили Іпатія Потія й Кирила Терлецького у віровідступництві і самовільному підпорядкуванні православної церкви римському папі. Оскільки ж ця остання справа викликала значно більші пристрасті і привернула до себе куди більшу увагу, аніж вбивство мало кому відомого священника, то скарга Добринського пройшла майже непоміченою.

Попри мою нелюбов до суто теологігічних чи політичних суперечок, доведеться і про перебіг цього сейму згадати, тим більше, що з цього приводу є чимало автентичних і промовистих цитат. За словами «Перестороги» (історико-полемічного твору початку XVII-го сторіччя), уніатські архієреї «удалися» під захист свого постійного заступника, короля Сигізмунда ІІІ, заявивши, що діється «новая и неслыханая рѣчъ: овечки на пастырей жалуются и насъ за пастырей своихъ не признавают, а ми почувалися, же-смо ничого такого не учинили, для чого вряды и достоинства наши духовные маемо тратити». У відповідь один з представників львівського православного братства (а цікаво часом тасується політична географія! Православна Галичина проти уніатської Волині!) виголосив довгу звинувачувальну промову, у якій згадав, як приклад застрахування уніатськими архієреями своїх опонентів, також і сумну долю Стефана Добринського. Ці опоненти, мовляв, бояться, щоб їх: «не поткала бѣда, якъ Стефана попа, котораго в Луцкой рѣцѣ утоплено за тоє, ижъ проти васъ стояти обѣцался и оповѣдался. И мѣщаномъ львовскимъ и виленскимъ, церковному братству, и теж берестейскимъ мѣщаномъ дали еще ся знати; вѣдаютъ то ихъ хребетъ и мѣшок, и попъ их Павло в Берестью, якъ єсте в темницѣ смродливой его мордовали, и иншимъ побожнымъ священникомъ головы и бороды єсте пообгололѣвали. И самого отца Никифора, великого протосингела, в заточеніє отпровадивши, уморили; и Стефана Зизания, дидаскала школного и казнодѣю, обезчестнили єсте и на его здоровье такъ ся важили, ажъ через коминъ вытиснувшися, утекъ з Вилна».

Як би там не було, остаточний вирок по справі про вбивство Стефана Добринського так і залишився невідомим, можливо, її постаралися зам’яти. Але бідний отець Стефан був не єдиною особою, вбивство якої приписували луцькому єпископу: сучасники звинувачували Кирила Терлецького у вбивстві якогось «Филипа маляра многопѣняжного» з метою присвоєння його «румяныхъ золотыхъ», а знаменитий Іван Вишенський писав, що владика луцький чимало «живыхъ мертво къ Богу послалъ: однихъ сѣканою, другихъ – водотопленою, третихъ – огнепалною смертью».