Аецій та франконська королівна

Ось і завершився мій найбільший дотепер проект — переклад роману Т. Парницького «Аецій, останній римлянин» («Aecjusz, ostatni Rzymianin»). Спонука взятися за нього була радше егоїстичною: кілька місяців тому я умовляла певне видавництво зацікавитися повістю «Тільки Беатріче» цього ж письменника, пропонуючи себе в ролі перекладачки. А тоді й задумалася: якби так що до чого, то чи зумію я впоратися з оцим Парницьким? Письменник дуже-дуже нелегкий, «темний», так глибоко занурений у зображувані епохи, що й не випірнеш. Коли йому радили писати хоч трохи простіше, щоб читачі не перевтомлювалися, відповідав так: «Пишучи свої книги, я прикладаю стільки зусиль, що маю право вимагати від читача бодай десятої їх частки!».

Втім, «Аеція» це менше стосується, він порівняно простий. Хоча і так певні аспекти можуть сучасного читача здивувати… ото презентую останній розділ. Як майже все в Парницького, основа цього епізоду цілком історична: десь у сорокових роках п’ятого століття франки вибралися у грабіжницький похід на римські володіння і такими певними безпеки чулися, що, повертаючись, стали перепочити у певному Селищі Єлени (теперішній Ланс) і навіть зіграти весілля — нареченою була дівчина королівського роду. Тут на них звалився Аецій і добряче полатав боки. Франки панічно втекли. Чи захопили римляни в полон франкських жінок і що з ними зробили — про це історія мовчить, автор, натомість, дофантазовує.

Фантазія це якась.. ніцшеанського чи що плану. Згідно з нею, хоробрим героям можна бити чи ґвалтувати жінок, а вони, ці жінки, повинні аж пищати від задоволення. Здається, сама-одна перша дружина Аеція посміла почуватися глибоко нещасливою після подібної подружньої сцени. Враховуючи кількість подібних епізодів у романі, можна припустити, що то або тренд епохи, або нереалізовані (ні-ні, справді нереалізовані!) фантазії автора. Зрештою, самі оцініть.

Як скам’янілі від тривоги й розпачу жінки, дружини вояків-братів, що стали до смертного бою один проти одного, — так зі стиснутим серцем, не переводячи подиху стежили Галлія й Італія за грою, розпочатою відразу ж після січневих ід. Аецій — випереджений снігами та приморозками, наче мандаторами свого гніву та помсти, — з притаманною йому швидкістю перекинув війська з Бельгіки до Реції і вибирав найзручніший перехід через Альпи, тим часом, як Боніфацій лише виходив із Риму, Фламінієвою дорогою беручись до Равенни. Аецій вів близько тридцяти тисяч чоловік, в тому числі чотири тисячі кінноти, себто, — як обчислювали знавці в Місті, — майже всі, крім гарнізонів міст, відділи comitatenses[1] Галлії, що, за винятком двох легіонів, одностайно перейшли на бік свого магістра обох військ. Таким чином, Галлія була цілковито позбавлена військ і здана на ласку федератів. Але ці останні не рухались з місця, поглинуті спостереженням за битвою непереможного з Августою, а водночас такі заврочені його величчю, що ні на мить не переставали вірити — станеться так, як казав Аецій, обіцяючи за два тижні повернутися до Галлії з титулом патрикія та головою Боніфація, заткнутою на аланському ратищі, і найсуворіше розправитися з тими федератами, які, користаючи з його відсутності, порушать умови перемир’я. В Італії думки були поділені: знавці у Місті загалом твердили, що, коли Боніфацій зуміє перешкодити Аецієві в переправі через Альпи, то остаточна перемога, напевне, припаде Августі; але, коли Аецій вторгнеться до Італії, то поведе за собою гарнізони Аквілеї, Медіолану та ауксилії, що стояли над Падом: тоді сили обох сторін зрівняються і є річчю більше ніж сумнівною, чи патрикій зуміє протистояти непереможному, хіба що замкнеться в якомусь із укріплених міст, як у Гіппоні; найвідповіднішими для цього знавці вважали Медіолан, Патавію чи Арімінум[2].