Аецій та франконська королівна

Ось і завершився мій найбільший дотепер проект — переклад роману Т. Парницького «Аецій, останній римлянин» («Aecjusz, ostatni Rzymianin»). Спонука взятися за нього була радше егоїстичною: кілька місяців тому я умовляла певне видавництво зацікавитися повістю «Тільки Беатріче» цього ж письменника, пропонуючи себе в ролі перекладачки. А тоді й задумалася: якби так що до чого, то чи зумію я впоратися з оцим Парницьким? Письменник дуже-дуже нелегкий, «темний», так глибоко занурений у зображувані епохи, що й не випірнеш. Коли йому радили писати хоч трохи простіше, щоб читачі не перевтомлювалися, відповідав так: «Пишучи свої книги, я прикладаю стільки зусиль, що маю право вимагати від читача бодай десятої їх частки!».

Втім, «Аеція» це менше стосується, він порівняно простий. Хоча і так певні аспекти можуть сучасного читача здивувати… ото презентую останній розділ. Як майже все в Парницького, основа цього епізоду цілком історична: десь у сорокових роках п’ятого століття франки вибралися у грабіжницький похід на римські володіння і такими певними безпеки чулися, що, повертаючись, стали перепочити у певному Селищі Єлени (теперішній Ланс) і навіть зіграти весілля — нареченою була дівчина королівського роду. Тут на них звалився Аецій і добряче полатав боки. Франки панічно втекли. Чи захопили римляни в полон франкських жінок і що з ними зробили — про це історія мовчить, автор, натомість, дофантазовує.

Фантазія це якась.. ніцшеанського чи що плану. Згідно з нею, хоробрим героям можна бити чи ґвалтувати жінок, а вони, ці жінки, повинні аж пищати від задоволення. Здається, сама-одна перша дружина Аеція посміла почуватися глибоко нещасливою після подібної подружньої сцени. Враховуючи кількість подібних епізодів у романі, можна припустити, що то або тренд епохи, або нереалізовані (ні-ні, справді нереалізовані!) фантазії автора. Зрештою, самі оцініть.

— Що ж, ви, певне, і не сподівалися, що й самі разом із нареченою пізнаєте втіхи подружнього ложа?! — зі сміхом питає Аецій, роздивляючись вісьмох дівчат із весільного почту, самих графівен, що зі застиглим на обличчях жахом чекають, доки їх поділять між собою вожді переможців.

Доля двох, може, найменше вродливих, а все-таки зовсім непоганих із себе, вже вирішена: одна дістається трибунові ауксиліїв Оптилі, друга синові гота, що поліг на початку битви, закривши власним тілом Аеція.

— Це йому належиться за батька, — каже патрикій.

Молодий гот, звичайний солдат, навіть не десятник, довго не сміє вірити власному щастю. Невже це справді можливо?… Дістане у виключно своє розпорядження молоду гарну діву, та ще й із вельми достойного, начебто ледь не королівського роду?!… Його переповнює гордість і безмежна радість. Як же йому заздритимуть товариші з друнгусу!… Чудо! Істинне чудо!… Як комес або як жонатий, не мусить нікому віддавати своєї дівчини…

Недовірливо і тривожно дивиться на приділену йому жінку.

— Може, вона не дівиця? — насмілюється тремтячим голосом звернутися до самого патрикія у цій найважливішій для себе справі.

— Ти ніколи не спала з чоловіком? — доволі чисто питає Аецій мовою салічних франків.

— Ніколи…

Петрикій знову переходить на мову римлян.

— Як виявиться, що бреше, можеш її вбити, — каже готові.

«Зрештою, і так її, напевне, вб’є, — думає, коли солдат, уклонившись йому до ніг, пішов зі своєю обраницею. — Ми стількох жінок захопили… Нічим їх годувати… Кожен шматок хліба сьогодні більше вартий, ніж золотий здобичний перстень… Принаймні половину жінок доведеться повбивати…»

І починає радитися з комесами. Перемога, справді, блискуча, мабуть, третина франків зосталася на полі. Хлодіон, двічі поранений, ледь порятувався втечею… Здобичі сила, та харчів замало… Завтра треба повертатися… Що ж робити з жінками? На коней їх позад себе не візьмемо, — зрештою, нащо вони нам, коли повернемось до Лютеції?…

Марцеллін радить оддати всіх жінок франкам. Завдяки такому милосердю легко буде здобути їхні серця. Аецій і Рицимер регочуть. Милосердя?… Марцеллін уже дванадцять літ воює поруч із Аецієм, а досі не знає, як поводитися з варварами. Милосердям їх тільки роззухвалиш!… Зате зґвалтувати, а потім повбивати так із півтисячі жінок — ось що зробить їх сумирними… Хай-но лиш воїни через тиждень довідаються, що ми позабивали їхніх дружин і доньок, а ті, що вціліли, перейшли щонайменше через тридцять-сорок рук і додому повернуться з римським плодом, — то відразу змусять Хлодіона укласти мир і присягти на феод, щоб тільки порятувати від подібної долі решту жінок…

— Я навіть не знаю, — закінчує Аецій, — чи варто милувати цих достойних графівен… Ми у тих франків все відібрали… жодного викупу не дадуть… а такі вони завзяті у справах жіночої цноти, що часто власноруч убивають своїх зґвалтованих жінок…

Стосовно шляхетних дівиць почту домовилися, що ті, кому вони дістануться, самі вирішуватимуть, як повестися з ними, коли закінчиться ніч… Решту здобутих жінок, які вже годину переходять із рук до рук — майже за сто кроків од трупів своїх чоловіків та батьків, — зранку поділять на дві частини: сотню-другу вільно відпустять у напрямку Камераку; решту, приблизно чотирьохсот, — доведеться повбивати…

Воєначальники приступають до поділу жінок. Один за одним покидають намет патрикія, кожен ведучи свою обраницю… Лише Майоріан до жодної не підійшов.

— Ти що, Юлію, дав обітницю чистоти? — питає його Аецій, посміхаючись, коли тільки вони удвох зосталися в наметі.

Але Майоріан, замість відповісти, питає таке:

— Хто у сьогоднішній битві найбільше відзначився, найславутніший?

Аецій не хоче бути несправедливим.

— Ти, молодий друже, — каже, поклавши руку йому на плече.

— То, в такому разі, я заслужив нагороду?

— Заслужив, Юлію.

— Найвищу нагороду?… нагороду для найхоробрішого?…

Аецій ледь стримує все сильніше роздратування.

— Так, найвищу… Лише скажи, чого жадаєш…

Майоріан схрещує руки на грудях. На його вустах грає горда спокійна посмішка.

— Хочу франконську королівну.

Аецій схоплюється на рівні ноги. Грубі щелепи швидко рухаються під бородою, що густо обросла щоки.

— Ти ще молодий воїн, Юлію, — каже голосом, що все більше сходить на свист, — маєш право не знати, що найвищу нагороду після переможної битви зазвичай бере не найхоробріший солдат, а найвищий воєначальник.

— Невже ж ти хочеш, найславутніший?…

Майоріан вже, правда, не посміхається, але здивування, яке малюється в його погляді і звучить у голосі, таке промовисте і зухвале, що Аецій мусить зробити надлюдське зусилля, аби не розчепірити нахабі голову чи не викинути його з намету… Але не можна так вчинити: в Римі та Равенні казатимуть, що заздрить молокососові… боїться, що той затьмарить Аецієву славу, загрожуватиме його владі… Натомість Майоріан — наче відчуваючи, що стримує Аеція, все більше нахабніє:

— Я молодий і, кажуть, вродливий, найславутніший мужу, кров у мені кипить… а ти, непереможний, вже сягнув щасливого віку розважливості та остигання крові… Адже ти міг бути батьком королівни…

Аецій, хоч шаленіє в ньому буря почуттів, зовні цілковито спокійний. Має виставляти себе на посміх? ризикувати, щоб у Римі та Равенні розповідали тисячі дотепів, як то п’ятдесятип’ятирічний диктатор, зненацька охоплений жагою, став до бою за бранку із вродливим двадцятилітнім молодиком?… Нізащо! Але як же відступити, щоб не виглядати при цьому смішним?!

— Розумію, Майоріане, — каже за мить, — ти молодий і ще занедужаєш, не діставши жінки… Але ж це королівна — то вшануймо її гідність… її й так спіткало тяжке лихо!… Мала піти до ліжка з коханим чоловіком, але ось наречений за два стадії звідси лежить із розгаратаною головою, а королівна мусить оддати свій віночок здобичнику, то нехай, принаймні, сама вибере, кого з нас двох захоче…

Майоріан навіть не посміхнувся. Як же легко поступився твердий непереможний Аецій… Молодика розпирає все більша пиха, а водночас відчуває, що збурена кров гарячою хвилею напливає йому до голови… Вже бачив королівну. Справді прехороша… Але бачив лише її світловолосу голівку, а тепер усю побачить… і таку гарну візьме в обійми… першим!… першу найдостойнішу діву мужнього народу!…

«Якби ж я тільки зумів викликати посмішку на цьому обличчі, застиглому в гордому стражданні… Мабуть, вона стократ гарніша, коли посміхається… Напевне, все ще тужить за своїм нареченим, але ж я не повинен подобатися їй менше, ніж навіть найвродливіший франк…»

Коли за мить обидва стали перед найдостойнішою полонянкою, Аецій салічною говіркою пояснив їй, чого вони від неї хочуть. Кажучи, ледь стримував жаль, гіркоту й заздрість: яка ж вона гарна та молода… Або який же гарний і молодий Майоріан… безперечніше, найвродливіший юнак, якого він знав… Чудова пара…

Грізно повторюючи ще раз, що неодмінно мусить вибрати, патрикій чіпляється надії, — сувора франконська цнотливість переможе у ній страх і вона радше кинеться на меч, аніж згодиться віддатися завойовнику… Ах, як же тоді Аецій тріумфував би над молокососом!

Але королівна, наче зовсім не була франконкою, а навіть дівою, довго й цікаво дивиться спершу на одного, потім на другого і, не опускаючи погляду, твердою рукою торкає плече Аеція.

— Піду з тобою…

***

— Скільки тобі років? — питає Аецій, нарешті повіривши, що все це не сон.

— Взимку розпочну сімнадцяту весну…

— Ти б могла бути моєю внучкою…

Королівна не відповідала. Стоїть біля ліжка і — як їй звелено — здіймає з себе одіж. Роззула з ніг черевики, скинула з пліч пурпурову, переткану золотом сукню, заграбовану в якійсь римській віллі. Але, коли торкнулася руками довгого, аж по самі пальці ніг, пеплуму («Теж із награбованого, — думає Аецій. — Може, знятий зі зґвалтованої та вбитої римлянки?»), вся затремтіла і затулила долонями обличчя.

— Не можу, — прошепотіла, зсовуючись до підніжжя ліжка.

Патрикій здивовано дивиться на неї.

— Чого ж ти обрала мене, а не його? — питає.

Франконка не відповідає.

***

Аецій насичений, гордий і щасливий. Із захопленням, вдячністю і майже ніжно дивиться у прегарні очі франконської королівни, — вони щохвилини змінюють колір. Ось блідо-блакитні, прозорі, глибокі… ось наче зелені, імлисті, повні золотих леліток… а тоді сірі, сталеві, холодні… «Таким повинне бути Північне море, рідне saal її відважного народу…», — думає патрикій Римської імперії та починає говорити тихим голосом, у якому тремтять м’які, лагідні, чулі нотки :

— Ти дала мені багато радості й насолоди… Я вдячний тобі і не хочу, щоб ти була скривдженою, нещасливою і зганьбленою. Найохочіше взяв би тебе з собою в імперські землі, та не можу… Відіслав би тебе до країни твого народу з багатими дарунками і оточену сотнями бранок, які лише тобі завдячували б життям та свободою… Але знаю суворі звичаї вашого народу і боюся, щоб од своїх не спіткала тебе ще більша кривда: щоб не прокляла тебе мати, а батько не здійняв жорстокої руки — і щоб юні подруги, чисті діви, не відверталися од тієї, з якою я провів щасливу мить…

— Воістину, не лише у франків, — відповідає королівна, — але й у саксів, тюрингів, бургундів та ютунгів немає такої чистої, бодай і найчистішої діви, яка від завтра дивитиметься на мене, думатиме про мене, говоритиме до мене інакше, як із заздрістю, захопленням і пошаною. Бо чи ж може бути більша слава і більше щастя для дочки народу воїнів, аніж злучення зі силою та кров’ю найбільшого з мужів, що його коли-небудь створили боги, — сина Тора і Валькірії, Аеція?