![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Баррітус!
Коли в нічну тишу знагла вдерлися протяжні тужливі тони тібій[1], яким одразу ж завторував гучний, мов грім, голос буцини і нав’язливе волання рогів, — солдати, розбуджені зі сну, заспані, зігнані препозитами й десятниками з постелі, довго не могли зрозуміти, що ж це діється. Вже чотири роки, від самої смерті Констанція, нічний підйом ні рази не перебив сну доместиків, навіть найстарші легіонери встигли від нього відвикнути, майже забути… І от зненацька знову!
Квапно накидаючи на себе одежу та обладунок, солдати сочисто і від усієї душі лаялися кільканадцятьма найрізноманітнішими, не схожими одна на одну мовами. Лаялися готи і вандали, алани і франки, бургунди, сакси, сармати, свеби, норійці, герули й гуни… І лише тоді, коли виникало в них бажання дати спільний вираз своїм почуттям, лунала мова латинян… звучала вигадлива і сороміцька лайка, якої вони наслухалися від своїх принагідних, зазвичай найнятих на одну ніч приятельок тут, у Равенні і в Римі, і в Аквілеї…
Ще донедавна доместики, дуже нечисленна окрема військова формація, становили собою особисту варту Августа, доступ до якої був нечувано складним. Багато в чому нагадували колишніх преторіанців: під час попередніх царствувань інколи цілі покоління domesticorum ніколи не покидали імператорського двору, майже ніколи не зазнавали трудів і небезпек справжньої війни, оскільки ж звичай наказував Августам ніколи не розлучатися з доместиками, цісарі що далі, то рідше з’являлися особисто на теренах війни. Коли ж деякі з них, як Феодосій в змаганнях із поганським Заходом, виступали в далекі військові походи, доместики, що їх супроводжували, користали з цілого ряду пільг, вольностей та привілеїв, недоступних іншим формаціям. Але останнім часом багато змінилося: Констанцій не раз вів доместиків у найбільший вир битв із варварами за Галлію, наслідком чого були значні людські втрати, які нашвидку покривали, все менше дбаючи про якісний добір нового людського набутку. Незалежно від цього, комеси доместиків, яких військові статути виводили з-під влади військових магістрів, безпосередньо підпорядковуючи імператорам, з бігом часу здобували все більше незалежності і свободи рухів, послаблюючи зв’язок між формацією й Августом аж до тієї міри, що на Сході двір уже обмірковував створення нової особистої варти, ще безпосередніше, ніж доместики, підлеглої зверхництву владаря. А тоді, коли Плацидія правила від імені Валентиніана, доместики вже майже повністю втратили характер особистої варти і щохвилини могли бути використані для військових дій, які і на півроку не переставали терзати галльські провінції чи Іспанію.
Тим не менше, залишаючись і далі елітарним військом, вони не переставали претендувати на виняткові вигоди, вияви прихильності та привілеї, — а оскільки з ними рахувалися, то й догоджали їм справді надмірно, попри те, що це вело до ослаблення дисципліни та зниження їхньої боєздатності; не обтяжувано їх надмірно службою навіть у рамках дуже поблажливої інтерпретації військових приписів.
Отож, обурення солдат з приводу нічного підйому не мало меж. Не тільки лаялися, а й погрожували десятникам і сотникам — проте коли якомусь із трибунів вдалося перекричати гамір наказом нового комеса, що кожен, хто зволікатиме, дістане сто київ, а той, кого піймають на звертанні до сусіди: «Нічого поспішати», — негайно ж буде повішений, — солдати остовпіли зі здивування. Гамір негайно змовк.
— То є вже новий комес! — кричали вони здивовано і дуже зацікавлено.
Коли ж довідалися, що збуджено їх, бо новий комес хоче оглянути своїх людей, здивування і зацікавлення вже не мали меж. Звикли, що комеси спали у своїх палацах допізна, наказували і командували за посередництвом трибунів, а самих їх солдати не бачили впродовж років. Жадаючи подивитися на нового зверхника-дивака, який хоче влаштовувати огляди вночі, доместики збиралися і озброювалися з втричі більшою швидкістю, аніж зазвичай вдень. Розпитували один одного про нового комеса: багато з них служило під проводом його тестя Капрілія, деякі навіть батька його пам’ятали, але сливе всі: вандали й готи, свеби й алани, франки, бургунди і сакси, морщачи носи і брови, з нехіттю крутили головами: «Знову римлянин!...» А встигли вже призвичаїтись до воєначальників з-поміж своїх…
На величезній площі Лаврового Палацу, осідку імператорського двору в Равенні, шпалерами, що виблискували у світлі місяця та вогнях смолоскипів, вишикувалися глибокі чотирикутники доместиків. Одіж і обладунок мали переважно однакові римські, але де-не-де між шеренгами можна було помітити варварські строї, роги на шоломах, ведмежі хутра на плечах, великі подовгасті щити, подвійні франконські сокири і скрамасакси[2] або ж тяжкі, повністю вилиті з заліза страхітливо довгі списи аланів.
Знову озвалися тужливі протяжні тони тібій, знову загриміли буцини. Готи, вандали, алани, франки, ферули, сармати й готи всі, як один, повернули голови вправо, звідки, поволі виринаючи з темряви, з хрускотом надходив численний супровід комеса.
Дещо висунуті перед шеренги, на десятки, а часом і сотні стіп віддалені один від одного трибуни в одну мить, як один, повернулися направо й гукнули:
— Barritus!
— Barritus! — луною повторили препозити.
— Barritus! — гаркнули сотники і десятники.
Голосний покрик з багатьох тисяч грудей вдарив у тишу п’янкої італійської ночі. Гордість, сила і безнастанна охота мужів до бою звучали в цьому прастарому бойовому оклику диких германських борів, що, перенесений з того берега Рейну та Данубісу над Тибр, Босфор і Родан, легко витиснув з імператорських шеренг усі римські бойові оклики. Невисокий чоловік в аметистовому плащі, що йшов на чолі блискучого почту, подякував солдатам за barritus салютом широкої долоні.
— Ave, vir illustris! — заревли готи, вандали, франки, алани й сармати.
Дивилися на нього повним радісного здивування, вже приязним, близьким до любові поглядом. Не хотіли вірити, що це мав бути римлянин: кожному з них здавалося, що пізнає свого побратима в цьому геть неримському обличчі, широкому, пласкому, з виступаючими масивними щелепами і невисоким лобом, в цих могутніх м’язах, кремезних плечах і в цьому погляді — проникливому, впертому, суворому.
— Аве!... аве!... аве! — довго не змовкали вигуки. Він же просувався вздовж рядів швидким пружним кроком, майже не згинаючи дещо загрубих колін. За ним ішли Маворцій, Галліон, Касіодор, молодий Астурій, Андевот та інші, імен яких легіонери не знали, а кожен з яких, здавалося, мимоволі крокував так само пружно і незвичайно, як довговолосий комес.
Доместики сподівалися, що зараз почують промову: кожен вождь-римлянин охоче промовляв до легіонерів. Вони вже чули виступи Констанція, Криспіна, Кастина, а деякі з них також Феодосія і навіть вандала Стиліхона. Але здавалося, що новий комес не надто квапився промовляти: швидким уважним поглядом пробігав шеренги. Відразу помітив: у його супроводі був лише один варвар — Андевот. Серед трибунів теж переважали римляни, але між препозитами було вже їх менше половини, між сотниками — ледь-ледь чверть, а в зімкнутих шеренгах пильне око Аеція марно шукало бодай одне римське обличчя.
Солдати бачили, як він раптом усміхнувся і щось шепнув Андевотові. Потім швидко наблизився до строю, майже торкаючись могутніми грудьми застиглих у напружених руках щитів, і несподівано звернувся до старого жовніра, що, одягнений в коротку туніку, у староримській лоріці та різьбленому шоломі з червоним гребенем, непорушно завмер, наче жива статуя легіонера Сципіона чи Цезаря.
І, як один муж, здригнулися раптом дві третини римських доместиків. Новий comes domesticorum заговорив до жовніра, що на вигляд міг бути пам’ятником тріаріям з-під Метавру і Підни[3], найчистішою готською мовою… Очі старого жовніра-варвара спалахнули.
— Де ти дістав цього шрама? — спитав воєначальник, вказуючи уперсненим пальцем на розтяту щоку гота.
— За вічного Феодосія Августа під Аквілеєю, найсвітліший мужу.
Обличчя Аеція ожило.
— Може, ти знав мого батька Гавденція, хоробрий воїне?
Могутні груди під староримською лорікою вип’ялись дугою. Блакитні очі від радості та гордощів ледь не вискочили з-поміж довгих темних вій.
— Двічі в житті спав із ним в одному наметі, пане…
Широка посмішка освітила обличчя нового комеса. Стяг із пальця перстень і, вкладаючи його в долоню жовніра, спитав:
— Чи маєш сина, товаришу батька мого?...
Стара голова схилилася на могутні груди.
— Відверни свій гнів од мене, пане, — пролунали тихі, наче соромливі слова. — Син мій служить королю свого народу…
— І, певне, гарніше йому з турячими рогами на шоломі, ніж у римських обладунках! — жваво гукнув Аецій. — Пам’ятай же, як побачиш його незадовго у вогні битви, не вбивай…
І рушив далі вздовж лискучого ряду. А між солдатами пролетів шелест: «Підемо на короля готів… »
Лише на нечисленних обличчях відбилися смуток і неспокій. Більшість палала радісним вогнем, варварські серця радісно билися під панцирами: скількох же з них саме образа, жаль чи спадкова ненависть до короля свого народу та його улюбленців пригнала сюди, під римські знаки!... І от для багатьох із них наближався день помсти й розплати.
Аецій знову зупинився. Цього разу перед молодим велетом-вандалом. І до нього теж промовив мовою готів, якою розмовляв майже кожен варвар у римському війську.
— Ти був уже в якійсь битві?
— Ще ні, воєначальнику…
— Невдовзі будеш… Хотів би я, щоб був ти так само відважним, як твій побратим, великий Стиліхон…
Останні слова голосно й вільно промовив мовою римлян. Здивувалися старші солдати, злякалися офіцери та вожді з почту: сімнадцять літ ніхто не вимовляв перед солдатами імені Стиліхона інакше, як із глузуванням та прокляттями.
Натомість Аецій зупинився перед іншим солдатом. Поклавши йому палець на лискучі груди, знову озвався мовою готів:
— Ти родом з народу аланів, правда ж?... Пам’ятайте… беріть од римлян лише те, що мудре й корисне… Чому ж ти на цей тонкий, гарно блискучий, але який же легкий до пробиття обладунок замінив панцир із кінських копит, що їх носили твої батьки на далекому Кавказі?
До кожного озвався приязним словом — франка, бургунда, свеба. Про звичаї й народ кожного щось знав, щось пригадав, похвалив. І раптом солдати почули, як він говорить ще іншою мовою, дивною, дикою, смішною, не схожою на жодну іншу. Знову говорить плавно і швидко. Всі голови звернулися туди, звідки долинав його дзвінкий голос. Побачили, як він стоїть перед низьким, наче покрученим, але міцним і кремезним чоловіком з кривими, мов дуги, ногами і маленькими скісними оченятами. Той радісно вищирив зуби і раз-у-раз перебивав слова вождя голосними веселими вигуками.
— Невдовзі матимеш тут багато товаришів зі свого народу, — з усміхом промовив до нього Аецій. Хотів ще щось сказати, але раптом його погляд упав на солдата, що стояв кількома кроками далі, та спинився на його постаті зі здивуванням і наче глумом.
То був худорлявий вутлий молодик, сливе хлоп’я. Видно було, що вгинається під тягарем обладунку, щита і спису. Його великі чорні очі вп’ялися в обличчя Аеція. У їхньому погляді comes domesticorum вичитав речі такі дивні і настільки несподівані, що, приязно ляснувши косоокого гуна по плечі, швидким кроком поспішив до місця, де стояв, насилу змушуючи себе, щоб не хитатися на ногах, вутлий молодик. Аецій змірив його з голови до п’ят проникливим поглядом; чим довше вдивлявся в нього, тим дужче тремтіли куточки вуст жовніра. Губи Аеція видулися, наче з легковаженням. Якусь мить замислено кивав головою і зненацька зі злістю в голосі спитав:
— Що ти тут робиш?
— Служу Ромі, — прозвучала відповідь.
Аецій знизав плечима і вказав головою довкола.
— Всі вони їй служать, — сказав і одразу докинув нове питання. — З якого ти народу?
Куточки вуст юнака затремтіли ще сильніше. Але великі чорні очі з викликом дивилися в широке усміхнуте обличчя. Відповів голосно, а в його словах пролунали докір, образа, але наче й погорда:
— На жаль, я лише римлянин, воєначальнику.
Аецій якусь хвилину мовчав. Тоді повільним рухом поклав широку долоню на вутлому плечі і гучно, щоб почули його і в найдальших шеренгах, крикнув, не перестаючи посміхатися:
— Дарма. Я теж римлянин.
І, раптом схилившись до молодого солдата, поцілував його в щоку.
