Iseult-aux-blanches-mains

[tin_tina]

«Ізольда Білорука». Поема, що певним чином об’єднує «світ лісу» («Трістан блукав по лісі») і ще один, дуже важливий для Лесі Українки – лицарський. Світ королівни, закоханої в лицаря без спадку; панцира на серці; етикету, піднятого до рівня ритуального діяння; світ, що помістився в проміжку від Дон Кіхота до Дон Жуана. А виник він з міфу – артурівського, кельтського, бретонського. Чи могло це уникнути уваги Лесі Українки з її геніальним чуттям на міф?
         В індивідуальній творчій біографії письменниці початок «світу лицарства» сягає раннього дитинства, але ми почнемо з «Ізольди». Хоча хронологічно це один з  найпізніших закінчених творів Лесі Українки. Липень 1912, час невблаганно спливає, залишилося вже менше року….
        В основі «Білорукої» один з кінцевих епізодів трістанівського епосу. Втративши надію здобути кохану (чи, за Дені де Ружмоном, згідно з одвічною романною логікою легенд про кохання Заходу і Близького Сходу, яка ніколи не допускала щасливого возз’єднання осіб, охоплених amor fati) Трістан одружується з іншою, тезкою далекої Ізольди, за незвичайну красу лілейних рук прозваною Ізольдою Білорукою. Вона любить його, але він не може забути втрачену Злотокосу, від горя чи через випадкову рану тяжко занедужує і з вірним другом посилає лист, благаючи кохану приїхати попрощатися. Якщо другу вдасться привезти Ізольду, на кораблі піднімуть біле вітрило, інакше ж – чорне. Злотокоса припливла, але Ізольда Білорука сказала чоловіку, що парус чорний. Він помер, так і не побачивши кохану востаннє.
           Відколи я цю поему прочитала вперше, мене не переставало інтригувати питання: чому в її центрі не хтось з фатальних коханців – Ізольда Білява чи Трістан, а відносно другорядна у первинному сюжеті постать, та ще й з досить зловісною функцією? І, зрештою, вирішила: це дуже в дусі Лесі Українки несподівано і по-новому обіграти тему, показати ситуацію нібито збоку. Слова «постмодернізм» я тоді не знала, а «Maladie» Сапковського ще не була написана. Майстер фентезі і взагалі обійшовся без живої співучасті головних героїв, зайнявшись персонажами теж вельми далекими від центру дії. – Якийсь там майже безіменний лицар, колишній суперник Трістана. Подруга ірландської королівни, що з її недогляду був випитий чарівний напиток і яка потім тяжко й даремно покутувала через цю мимовільну помилку. Змальовує Сапковський й Ізольду Білоруку, але вона в нього зовсім не така, як у Лесі Українки.
      Насамперед зовні. Якщо пам’ятаєте, «на перший погляд її неможливо було відрізнити від тієї ірландської Ізольди», тільки волосся ледь темніше і очі зелені, не сині.  Білорука Лесі Українки чорноока й темноволоса, якщо вона все-таки сестра Ізольди Білявої, «так, як вечірня й ранішня зорі», то вона її темний двійник, цей архетип вельми цікавив світову літературу 20-го сторіччя і був вгаданий Лесею Українкою на початку віку.
           «Мов доля необорна,
           була її краса,
           І чорна, мов те горе,
           була її коса.
           Хороші в неї очі,
           і темні, мов одчай...”
          І не випадково. Ця «темна» врода була створена не ким іншим, як знаменитою Морганою і подарована могутньою чародійкою своїй похресниці Ізольді. Схоже, Моргана «сконструювала»  Білоруку за власною подобою – у всіх відомих мені літературних і кінематографічних втіленнях міфу Моргана темноволоса. (Чи тому, що у «старовинного народу» - предків Моргани, - такий тип зовнішності переважає, чи, може, тому, що Моргана - постать доволі грізна і на підсвідомому рівні в’яжеться з Ніччю? Котра, як висловився інший поет: «чорні коси чесала, сплітала їх дрібно і знов розпускала»?
          Позичений в Сапковського опис чародійки з «Вульгати» - «співала прекрасно, руки мала прегарні, плечі ідеальні, шкіра гладенька як шовк, висока й струнка – приваблива понад всяку міру» цілком підходить героїні поеми. Можливо, Леся Українка читала «Вульгату» чи Меллорі (чи когось з його незліченних наслідувачів)? Вона особливо підкреслює красу голосу Білорукої.
           «А голос у дівчини –
             мов тої скрипки спів...”
           Але в житті темноволосої красуні був короткий період, коли вона, догоджаючи коханому, вблагала Моргану поміняти її вроду – волосся, очі, голос. «Дай, матінко, злота й блакиту, нехай же я буду ясна...» (ще раз переконуюся, що в Лесі Українки виходили б чудові твори жанру фентезі). Але це перетворення виявилося роковим: побачивши, як він був певний, справжню Ізольду, Трістан готовий був назавжди викинути Білоруку з власного життя:
           “Вона забудеться тепер,
            як ночі тінь минула!”
           “Трістане! Що, коли вона
             про тебе не забула?”
            “Нехай вона в Єрусалим
            іде на прощу боса...”
            Все подальше вже було вирішене…
               В фіналі Ізольда Білорука зустрічає свою тезку й суперницю. Та називає її посестрою. А у відповідь чує:
            “Ізольдо Злотокоса, бог розсудить,
             чий був Трістан, чи твій, чи може мій,
            та бути з ним аж до його сконання
            дісталося-таки мені самій.
           Ти не привезла чорного вітрила,
           не жалібна – ясна твоя краса,
           та милий в гріб не ляже непокритий, -
           його покриє чорная коса.”
         (Останнє речення я завжди розуміла в «сапковсьому» дусі – як натяк на пізніше самогубство Білорукої, але, за твердженням Забужко, мається на увазі постриження героїні в монастир, «проща босою в Єрусалим».
      Тепер, либонь, пасувало б згадати про зв’язок цієї поеми й інших текстів Лесі Українки. «Ізольда Білорука» була написана майже одночасно з «Лісовою піснею» і містить деякі спільні з нею мотиви – Леся Українка начебто задалася метою віддати належне і облагородити дещо гротескну в драмі Килину. Зустріч Ізольди Білорукої з Трістаном, як і Килини з Лукашем відбувається на полі під час жнив – «прийшла дівчина жати», а це поле, між іншим, на узліссі. Але ж «дівчина», Ізольда, на відміну від Килини, аристократка, можливо навіть принцеса, чому ж вона зайнята такою буденною працею? Можливо, належить до тієї істинної аристократії, що їй однаково близькі й однаково під силу труд, молитва і бій? Чи, може, місце дії надає всій сцені відтінок вишуканого еротизму?
            Але от, зрештою, і Оксана Забужко про Ізольду:
           «Можна сказати, що Ізольда Білорука з її фатальною роллю «третьої сторони» в містичному коханні – це Килина, котра в питомій, автентичній системі лицарського міфу нарешті також отримала свою «метафізичну історію», - у «Лісовій пісні» вона такої не мала, цілий час зостаючись у нарочито зниженому (місцями до фарсу) образі. (…) Надзавдання в неї, зрештою, те саме, що і в Килини – не допустити містичних коханців до поєднання, тільки Килина вважає своє вичерпаним, розквитавшись з суперницею (спершу обернувши Мавку на вербу, потім ухопивши сокиру, щоб на очах Лукаша ту вербу зрубати), а Ізольда Білорука претендує на більше: розуміючи, що не може мати любови Трістана, вона вбиває його самого неправдивою звісткою про чорне вітрило, щоб привласнити собі його смерть, і в такий спосіб тріумфує над суперницею. Обіцянка покрити тіло Трістана «чорною косою» означає намір постригтися в черниці – своєрідний гротесковий жест вірності коханцеві, любов, обернена навиворіт своєю «чорною», демонічною стороною. Леся Українка дала Білорукій, «сторонній коханці» роль уже не комічної, а повноцінної трагічної героїні лицарського міфа, демонічної Немезіди-месниці, «чорної Афродіти»: відновлюючи таким чином щодо неї естетичну справедливість.
         В.Агеєва, до речі, вже звернула увагу на внутрішню спорідненість «Лісової пісні» з «Ізольдою Білорукою» та ще однією поемою «лицарського циклу», «Вілою-посестрою» (ND, ст. 259-262)»
          Може, колись мені вдасться добратися і до «Віли-посестри», найзагадковішого, як на мене, твору Лесі Українки. Але спершу – давно вже обдумувана і відкладувана «на безвість» розправа про драму, яка мала б втілювати одвічний і невичерпний сюжет протистояння жіночого й чоловічого начал. Натомість вийшло інше – протистояння двох іпостатей жіночої натури, і трагічна напруженість цього протистояння цілковито затьмарила первісну пригодницьку фабулу. Мова, звичайно, про «Камінного господаря».

Comments

[rich-ka.livejournal.com]

В неймовірно далекому дитинстві, чи не в початковій школі, читала український переклад роману про Трістана і Ізольду (здається, переклад Рильський). Дійсно, там є що вибрати для поезії. Мені запам"яталась сцена випробовування Ізольди розжареним залізом, вона взяла його в руки, але опіків не залишилось.
Тоді ж я прочитала і "Ізольду Білоруку" Лесі Українки. Досі мене мучить одне : відсутність авторської оцінки в тексті поеми. Леся просто оповідає історію, але зрозуміти, як вона ставиться до героїв, хто з них "правий", а хто - "свиняка", неможливо.

[tin-tina.livejournal.com]

Я знаю цю книжку! Чорно-біла суперобкладинка, правда? Все, збираємо товариство тих, що в дитинстві читали ті самі книжки :-)
Щодо Білорукої, то, мені здається, Леся Українка їй співчуває. Але ми-то вже можемо знати, що роль в неї небездоганна.

Ізольда Білорука

[volodymyrpan.livejournal.com]

Голос має значення. Тепер доводять, що має значення запах. Я не можу це підтвердити, мабуть комплекс факторів приваблюють мужчину. Голос, очі, шкіра, жести, рухи, інтелект.

Re: Ізольда Білорука

[tin-tina.livejournal.com]

В даному випадку вирішальним було ім"я.

Re: Ізольда Білорука

[volodymyrpan.livejournal.com]

Зрозумів. Ненадійний критерій, хоча жінки можуть таке нафантазувати про чоловіків.., і навпаки.

[virago-ghost.livejournal.com]

мені завжди подобався опис героїні в цій поемі;
а Віла-посестра, то взагалі було одне з найяскравіших вражень дитинства

[tin-tina.livejournal.com]

А мені було складно. В мене з дитинства фобія на довге чорне розпущене волосся в жінок. Не подумайте чого поганого - таке було в моєї мами і вона страшенно любила мене ним лякати. Заспокоїлася я аж тоді, коли вона обстриглася. От я собі й уявляла: Трістан був не проти Ізольди Білорукої, але волосся :-)
"Вілу" я теж дуже люблю, однак побоююся. Дуже сумна.

[lena-ua-mk.livejournal.com]

Мені теж подобається цей середньовічний міф про Тристана та Ізольду.Треба перечитати поему Лесі Украінки-Ви висвітлили деталі твору про які я вже забула.Спасибі.Хочу додати,що багато талановитих людей різних часів не проходили мимо цієї легенди.Р.Вагнер написав однойменну оперу(новаційну свого часу)-в ній мінімум вокальних партій,розвинена оркестрова партія,в якій куча ліричних тем наче перетікають одна в одну-Вагнер намагався створити безкінечну мелодію кохання...

[tin-tina.livejournal.com]

Аякже! Мені вже доводилося писати (при розборі "Лісової пісні") - Леся Українка була великою прихильницею Вагнера, а ще додатковим зв"язком між нею і оперним світом була близька подруга, Соломія Крушельницька - краща Ізольда, Брунгільда і Ельза свого часу.

[lena-ua-mk.livejournal.com]

Вагнера у цій легенді цікавила лише історія кохання Трістана та Ізольди,бо він на той час теж був без тями закоханий(та щей не вільний)

[tin-tina.livejournal.com]

Ага, то от ще одна "лав сторі" на схожу тему. Коли Леся Українка лікувалася в Єгипті, нею дуже опікувався певний пан на прізвище, здається, Білинський. Був то колишній галичанин, емігрант, що якимсь чудом втрапив до Єгипту, і став там - ні мало, ні багато, лейб-аптекарем хедива (тамтешнього правителя). Все б добре, але йому дуже хотілося одружитися з землячкою, а тодішні дівчата не дуже зважувалися мандрувати так далеко. Тоді йому нарадили: у оперної діви, Соломії Крушельницької, є сестра, яка супроводжувала співачку в її безконечних гастрольних мандрах, дуже мила і вродлива дівчина і вже, певно, подорожей не боїться. Спробуйте познайомитися з нею. Він якимось чином зустрівся з обома сестрами і з місця смертельно закохався, тільки не в сестру Соломії, а в неї саму. То була цілковито лицарська любов без найменшої надії на взаємність, вірність коханій він зберіг до кінця життя. При нагоді Соломія попросила його заопікуватися хворою подругою, тобто Лесею Українкою, він старався як міг: дарував їй квіти, книжки, фрукти, коли вона краще почувалася - влаштовував екскурсії. Вона про нього згадувала в одному з листів.