Про Немирича - тяг дальший

[tin_tina]

І четвіркою присягну!
      Однак словесними деклараціями справа не обмежилася: повернувшись на батьківщину, Немирич “на чолі своєї хоругви бере участь у Смоленській війні з Московією”. При цьому знайомиться і з новообраним королем Владиславом Вазою, людиною поміркованою й толерантною. Ця королівська толерантність, однак, не змогла стримати нового наступу на свободу совісті – у 1638 році ухвалою сейму була закрита Раківська академія (начебто через акти блюзнірства по відношенню до розп’яття). Волинські протектори социніанства – Юрія Немирича серед них не забракло – негайно ж добилися перенесення своєї alma mater до Киселина на західній Волині. Але плани в нього були куди масштабніші: він намагався створити притулок для гнаних єдиновірців на українних землях Подніпров’я, які збирався колонізувати за прикладом могутніх Вишневецьких. Одним з етапів цього “наступу на схід” була для нього боротьба за посаду київського підкоморія у 1640 році. “На закид, що він, антитринітарій, не вірячи в догмат Святої Трійці, клястиметься нею, складаючи підкоморську присягу, Немирич прилюдно глузливо заявляє: “Не тылько в трыйку, але бы и в чвурку, былем свого допял, присегл был» (“Українська шляхта”).

 

(Відповідний уривок з Aleksander Brückner, Dzieje Kultury Polskiej,

     «Подібно як з Любліна до Холмщини, так з Волині аріанство поширилося до сусіднього житомирського повіту київського воєводства; тут Черняхів старовинного і багатого роду Немиричів зіграв ту ж роль, що й Киселін Чапличів, і так само був знищений. Юрій Немирич, що визначався серед родичів освітою (учень Ракова, Лейдена і Парижа), маєтністю, громадянською відвагою і організаційними здібностями, даремно протестував проти сеймового вироку по відношенню до Ракова і тим гарячіше зайнявся долею єдиновірців: дав, наприклад, притулок банітам Стоїнським і служив аріанам навіть письмово, глузуючи з католиків. Коли він добивався посади київського підкоморія і був запитаний, як він, аріанин, присягатиме Св.Трійцею, відповів, що заради підкоморства готовий і четвіркою присягнути. Через це його фанатик Ян Тишкевич звинуватив у блюзнірстві, з чого Немирич ледве виплутався»)
       Це вже, згодьмося, дещо нове для автора протестантських молитов та гімнів. Зрештою, як покаже майбутнє, якби Генріх IV справді сказав, що Париж вартий меси, то Немирич міг би цей тезис повторити. Але в той період він ще досить серйозно ставився до релігії та клятв – і відмовився приносити присягу, що коштувало йому крісла в Сенаті.

(Ага, щоб з цього приводу не виникало ніяких непорозумінь, мені довго не вдавалося знайти відомості про сімейний стан Немирича і я навіть висновувала з цього приводу якісь гіпотези, як виявилось – цілковито безпідставні. Ще в 1635 році, тобто повернувшись додому із закордонних мандрів, одружився з Єлизаветою із Слупецьких, кальвіністкою. Дітьми від цього шлюбу були син Томаш (помер молодим внаслідок нещасного випадку), дочка Барбара і син Теодор, народжений в 1648 році, пізніше депутат сейму).

Але, поки неуникне ще не показало, що його справді не уникнеш, новоспечений підкоморій громадить власне удільне князівство на Кременчуччині із центром в Кобиляках (“із Кобиляк цей вітер віє”)
       “Про те, що він бачив у своїй придніпровській державі щось більше за просто нові маєтності, свідчить запрошення аріанського теолога з європейським ім’ям – Андрія Вишоватого (онук Ф.Социна, колега Немирича по навчанню) прибути до міста Орла (гирло Орелі), де останній як новий апостол Андрій мав би проповідувати нове віровчення серед «скіфів» та «люду поганського» (татар?). Отже, Ю.Немирич пропонував гнаним у Речі Посполитій аріанам-соцініанам, своїм одновірцям, розглядати Кременчуччину як нову «землю обіцяну»”. (Вирський Д.С. “Українне місто Кременчук. магнати і козаки”).
        Однак на заваді цим амбітним планам став конфлікт з могутніми Потоцькими, які врешті-решт витіснили супротивника з Кременчуччини.
        Зрештою, всі ці клопоти і так виявилися даремними – на підході була Хмельниччина.  Вченому мужу, прихильнику миролюбної доктрини, такому як Немирич,  належало б плакати і роздирати ризи над бідами вітчизни – натомість він вступив у свій зоряний час. Саме тепер його лозунгом могло б стати “Prawem i lewem” – “Шаблею і грамотою”.
        Формально він, звичайно, на боці захисників “Речі Посполитої, нашої спільної матері”, однак виступає у 1649 році в доволі несподіваній ролі. Доля зіштовхнула його з одним героєм, вірніше, антигероєм свого часу, про якого чули навіть ті, що дуже мало цікавляться 17 століттям. Мається на увазі знаний Самійло Лащ, той самий, який зібрав “команду з пекла родом”, воював з сусідами,   палив “українні” села і містечка, звелів зшити собі кунтуш з королівських наказів про баніцію. Починав він як дрібний шляхтич і виховувався під опікою своєї двоюрідної сестри Софії, в заміжжі – Ружинської. Всі, що писали про ранньомодерних войовничих дам, згадували Софію Ружинську відразу ж після Ганни Сокільської – в 1609 році ця Софія на чолі власного військового загону приступом захопила замок князів Корецьких у Черемошці, бойові дії відбувалися за всіма правилами – з розгорнутими прапорами і під музику військового оркестру. Менше відомо, що братчик, підрісши,  достойно подякував своїй опікунці, відібравши у неї майже всі володіння. Але в переліку його злодіянь це було далеко не найбільше. Брикав Самійло Лащ до 1649 року, а там забрався до Кракова, де проводив час у товаристві цигана-скрипаля, якому наказував голосно грати, коли надокучали кредитори. За твердженням Шайнохи, саме Юрій Немирич і поклав кінець цим вичинам, застреливши Лаща. Вільно думати, що він, людина з тонким смаком, не стерпів такого знущання з музики.
           Можна припустити ще одну причину роздратованості Немирича  - хмари згущалися.  «Його політична кар’єра закінчилася через його відмову принести присягу на Св.Трійцю, що було умовою прийняття до Сенату. Посилилися переслідування: його звинувачено у блюзнірстві (далі та історія з четвіркою), а в 1646 році Коронний Трибунал наказав йому закрити всі аріанські зібрання і вигнати «польських братів» зі своїх маєтків, а також сплатити штраф у 10000 золотих. Вирок залишився тільки на папері у зв’язку з неможливістю виконання державою».  Але далі – ще гірше.
        “На елекційному з’їзді у Варшаві були прийняті додаткові постанови до закону про віросповідання, які фактично заборонили відправляти служби антитринітаріям, як таким, що не визнають догму про святу Трійцю”. Час вже було задуматися – чи варто проливати кров за таку невдячну вітчизну. А, заодно, вирішити – що саме є його вітчизною?
       Що ж, чим би це все проілюструвати? От обкладинка найвідомішого раківського видання - "аріанського катехізису"

А це - сейм приймає рішення про закриття Раківської академії

 

Comments

[frantyszek.livejournal.com]

Знов дякую, все цікавіше й цікавіше.
Щодо прохання - з мене жоден помагайло, історію (тим більш - таку давню) знаю набагато гірше за Вас. Ви ж маєте не лишень інтерес, але маєте й наполегливість (я - лінюх, і то - жахливий). Тож з радістю записуюсь до Вас в учні.
Може Ви колись ще напишете про Чайковського (Садика-пашу), Ржевуського, Антона Шашкевича та Падуру. То й взагалі буду Вам вдячний аж не сказати як :)

[tin-tina.livejournal.com]

А можна розраховувати тоді хоча б на відгук: "Це читати можна, а це - страшенно нудно" :-)
"Чайковського (Садика-пашу), Ржевуського, Антона Шашкевича та Падуру."
Про цю ж всю компанію рекомендую, наприклад, Єжи Єнджеєвича, "Українські ночі або родовід генія".

[frantyszek.livejournal.com]

Що б нудно - у Вас ще (поки, принаймні) не виходить (може згодом, якщо забажається, якщо добряче постаратись - цілковито від Вас залежить. :) Це, звичайно, жарт. Все страшенно цікаве.
Єнджеєвича читав, і навіть дещо додаткове, але б дуже хотілось ще якогось матеріялу. Може колись матимете - обов'язково поділіться. Згода?

[tin-tina.livejournal.com]

Обов"язково! Вже собі уявляю, що б у мене вийшло. "Падура був сином від другого шлюбу (перелічені батьки, дядьки, тітки і дальша родина)" Ну і далі, в тому ж дусі :-)
А інші Чайковські Вас ніколи не цікавив? Маю на увазі письменника Андрія і його сина, математика Миколу.

[frantyszek.livejournal.com]

Книжка Андрія, щось там про козаків, лежить у мене вдома, я ніби почав її читати, але чогось відклав убік. Мабуть занадто дитяча або "посполита". Може колись до неї й повернусь, перегодом.

А в Садика-паші, життєпис - то пригодницький роман (та який там роман - ціла епопея), я б, на місці наших кінодіячів зробив з цього наш, український "блогбастер" :)(тільки до фактів поставився б уважніше та з більшою пошаною, ніж це роблять зазвичай американці). Бо цей Чайковський не менш "наш" ніж польський (мати з роду Брюховецького, представник "української школи" в польській літ-рі, нарешті - мріяв стати гетьманом, Ржевуський те саме, а Падура, той і взагалі, фактично - один з перших укр. поетів, що писали "народною", з якої постала сучасна а не "книжною" мовою). А є ще чудова постать, гідна кіна :) - Федькович, справжній романтичний герой та людина-загадка, чого там тільки не було - від участи в антигарібальдійських походах й аж до кабалістики :)

[tin-tina.livejournal.com]

Не заперечую. Але той, другий Чайковський, окрім як про козаків, писав чудові повісті з життя дрібної галицької шляхти, дуже цікаві спогади про заснування газети "Діло" і війну в Боснії, а ще про епоху ЗУНР. Родичка ж Миколи (зараз визначу - дружина дружининого брата, о :-), лікарка, мені в дитинстві робила щеплення і я її панічно боялася :-)
А можна Вас попросити прочитати оце оповідання http://tin-tina.livejournal.com/5739.html Чайковського? Я нічого зворушливішого в житті не читала...

[frantyszek.livejournal.com]

Добре.