tin_tina | Школа історичної літератури

Школа історичної літератури

або як видавати Юліана Опільського

В пошуках натхнення при перекладі Сапковського витягнула я кілька книжок свого давнього і любого приятеля – Юліана Опільського. Потрібні мені були словечка вікінгської тематики, а в нього ж і Свен з Рогнідою в «Ідолах…» і «Діти Одіна», та й ще. Ну й втягнулася — не стямилася, як перечитала все, що втрапило під руку. А втрапляли дві серії книжок — видані в 1960-х і сильно відредаговані,та видані пізніше і ближчі до оригіналу. Якось наклалося на мої власні доволі інтенсивні роздуми та вагання, як найкраще видавати подібну літературу.

Отож: Юліан Опільський — дуже класний письменник. Знання матеріалу в нього на такому рівні, що не поступиться найпросунутішому сучасному (ще б пак, класицист за освітою), інтригу як закрутить, то ледь полапаєшся, як там потім усі вузли розв’яжуться і все зведеться, як у складній тригонометрії, до sin(x) чи 1, деталі — понад усякі похвали. Разом з тим: редагувати його конче треба. Але вміючи. Я ж зараз розповім про приклад невмілого редагування. Є в нього таке доволі миле оповідання «Танечниця з Пібасту», дія відбувається за часів славнозвісного фараона Рамзеса, все закінчується добре, чом і не почитати, тим паче, що видавалося двічі і добре видно, як було в оригіналі і як стало у редактора.

Мова Рудницького таки дійсно вимагає втручання якогось грамар-наці. Зокрема, через слова, які ті самі грамар-наці, не вагаючись, затаврували б як русизми, хоча де їх автор набрався, важко сказати. Може, то ніякі й не русизми, але у словосполученні «втвираючи навстрічу лучам» перше слово ледь зрозуміє навіть носій західноукраїнського діалекту, два наступні теж хотілося б підправити… Гаразд, підправили. Але заодно з діалектизмами та русизмами (і всякими іншими ізмами) під скорочення втрапили усілякі специфічно історичні слівця. Арп-вино стало просто вином, пшениця-бет — просто пшеницею, пиво-гаг — просто пивом. Кущі ріцінусу — просто кущами, калязіри і гбоші — просто одягом, Небтемпа — царицею, Амон-мері-Рамессу — просто Рамзесом. Звісно, без інтернету всі гбоші зрозуміти трудно, а то можна й якось не так пояснити. Є ще одне хитре слівце дзостер, яке сам автор пояснив як «пояс-черес», однак дзостер для спрощення викинули, а поясом у примітці (до іншої повісті) стала зоста, яка насправді є візантійською придворною дамою.

Попрацювала й цензура. Що там, здавалося, могло бути підозрілого у повісті про давній Єгипет? Було, виявляється. Древні, як то древні, цілком собі вільно розмовляли чи то про гомосексуалізм (двоє героїв — пеласги, в трактуванні автора протогреки, отож тема їм добре знайома), то про інцест (ми ж у Єгипті). Це все звелося до неясних натяків. Інколи ж, через не дуже вміле скорочення, незрозумілі натяки вилізли там, де автор і гадки про них не мав. Є, наприклад, такий епізод, як, перекладаючи слова підступних фініків (фінікійців) один з персонажів пояснює, що «фініки оцінили їх обох на красу, як товар, котрого дуже прагнуть тіррени (етруски)», тому вже запланували захопити їх в полон і продати в рабство. Залишається дивуватися широті еротично-естетичних смаків фініків та тірренів, куди втрапили двоє цілком гетеросексуальних загартованих вояк, що вже давно вийшли з віку ефебів. Однак насправді це непорозуміння, «на красу» оцінили третю особу з цього тріумвірату, молоденьку єгиптянку, а двоє вояків потрібні були тірренам хіба в якості гребців на їхніх кораблях.

Взагалі ця боротьба з діалектизмами дійсно може завести задалеко. От хоча б таке ніби діалектне слівце «фамілія», що по-галицьки означає родину в широкому значенні слова, як ближчу, так і дальшу рідню. Ну, хай і дальшу, але таку родину, тому в мові певного персонажа одної повісті численні згадки про «фамілію» замінили «родиною». Біда тільки в тому, що повість зветься «Під орлами Роми», герой — римлянин і слово «фамілія» вживає в суто римському значенні — не стільки родина, скільки слуги, раби і дві красуні-рабині, особливо ці останні.

Повість дуже рекомендую, бо латинський світ автор знав знаменито, знав і територію, де проходила дія (самісінький край Римського світу, вже й за лімесом – верхів’я Тиси і Пруту, однак мудрих слов’ян не надійтесь, з туземців там хіба гети-даки та ще всякі германські приблуди). Як виявилося, даремно тягнув римський квестор у цю глушину свою фамілію, чарівні наложниці, не гаючи часу, знайшли собі можних, відважних, а, головне, винахідливих покровителів, які швидко знайшли спосіб відправити їхнього господаря до праотців. Оскільки ж той господар був людиною паскудною, жорстокою й розбещеною, то так йому і треба. Цього і всім паскудам бажаю, а нам всім — усього найліпшого.