tin_tina | Кресові українці

Модель асиміляції – інша чи та сама?

Закінчили ми, нагадаю, тим, що в часи Познанського (60-70-і роки 19 ст.) практично вся торгівля півдня Воронежчини була зосереджена в руках «хохлів» - вони виграли культурну й економічну війну зі своїми сусідами, як росіянами, так і греками. Але далеко не все було так рожево...

«Цей торгаш-хохол» значно обрусів, але це відбулося не за місцевим, а за загальноросійським зразком. Він, можна сказати, обрусів, але не обмосковився. Це визначення найкраще зрозуміють самі тутешні хохли, якби хто з них прочитав ці рядки. Нічого в них спільного нема з їхніми великоруськими сусідами-орачами: вони говорять російською мовою, але не мовою свого сусіда, діалект якого передражнюють; не вступають в шлюби з великоросами і є між ними якийсь особливий антагонізм. (Цікаво, що цей антагонізм проявляється точнісінько в такій же формі, як у порубіжних русинів з мазурами. Воронезький хохол висміює простакуватість сусіда-москаля так само, як люблінський русин – придуркуватість мазура. Анекдоти про це цілком аналогічні, відрізняються лише вставкою передражнюваної мови та назвами націй). Вони взагалі на дорозі до такого обрусіння, під яке підпали ми, люди книжні. Тим не менше, цей «хохол», що калічить російську мову, запускає бороду, інколи навіть стрижеться в скобку і розмашисто хреститься «як московський купець» - це все-таки наш природжений малорос. Не можна ж, насправді, у всіх цих назвах: Перевертайлівка, Пехотійлівка, Голівка, Загузнівка, Церанка, Дуванка, Бжджолинка, Макогонів, Хорольський, - вбачати московські поселення. Не можу я в цих Кащенко-вих, Яцько-вих, Боровик-ових, Сироватських, Масцевичах, Рибалках, Лозових, Старосвітських, хоч як би вони не русили, бачити русаків, а не українців, особливо, якщо я знаю їх походження, побут, рід і плем’я. Між собою, особливо в сім’ях, вони розмовляють по-малоруськи, лаються, якщо в міру, теж українською: «Бісів сину, побила б тебе лиха година», під чаркою в хохла теж почуєте рідну мову, але, якщо треба розмовитися з чужаком, треба повеличатися чи з особливим смаком вилаятися, тут вже починається говоріння «по россейскому». Розбагатілий купець-торговець засвоює манери російського купця, вже в нього не «челядь», а «молодцы», вже він і з підлеглою дрібною сошкою розмовляє російською, а про сірого хохла висловлюється «хохла необразованная». Його ідеал і зразок для наслідування – московський купець, інколи вони навіть підписуються на неграмотний замоскворіцький лад «Василей» замість «Василий», і все це наслідуючи свій ідеал. У старших це виходить комічно, подібно звучить російська мова в устах старих священників з української глухомані, писарів київської, чернігівської та полтавської консисторій і шевців з Кожум’як».

Слідом за багатшими торгівцями, починає «цивілізуватися» й село. Виглядає це як у безсмертній п’єсі «За двома зайцями».

«— Що ж, була ти, Галько, у Воронцовій на ярмарку? Бачила там хлопців? Хороші? - розпитував я у 1867 році молоду хохлушку-дівчину в Михайлівці, хліборобській хохлацькій слободі, що вернулася з ярмарку у великій торговій слободі Воронцовці.

— А то ж і не бачила! Там парубки не нашенські-прості, всі в піддьовках, в брюках.

А тепер, в 1884 році, і в Михайлівці парубки носять піддьовки і брюки, помадять волосся, «в гармонь грають», та й сама Галька, якій невдовзі після нашої розмови «насунули за весільним столом очіпок», навряд чи носить цю характерну прикрасу, а, напевно, «накривається шаллю».

Особливо комічно прискорене уцивілізування виглядало в мові процвітаючих купців з найбагатшої торгової слободи Бутурлинівки (не тільки найбагатша, але й найбільша – ще за ревізією 1857 року там числилося більше 10 000 душ). Якщо хто читав Лескова, то, може, пам’ятає всі ці сінелі, мелкоскопи чи спінжаки? Тут виходило несогірше.

«Мы имели с ним по этому поводу сижет» (замість сюжет, але означати має «судження». А, може, від слова «засідання»?)

«Я не хочу ни за что взять на себя этой марали» - мараль ця, звичайно, від слова «марать» - щось брудне і непристойне.

«Там, братец ты мой, у них такая библиотека произошла, що только ну та й годі. І чорт їх знає, с чего у них такая инструкция почалася? Амбаришка, собственно говоря, сам по себе пустой, разве что внутреннее убеждение в нем стояло? А ведь сужет (плітки, розмови) пошли по всей ярмарке – мараль такая. Ведь дошли до того, что за бороды друг друга мотивировали. Карамболь просто!

— Що це ви так занехаяли кімнату? Зараз же приберіть. Це вовсі несогласно с мненіямі! – так хазяїн постоялого двору поганяв сім’ю до роботи, показуючи мені кімнати. Так і видно, що цей муж був гласним у земських зборах.

Або ж: «Теперь они заключили между собой междуметию»

От такими шляхами приходила цивілізація й асиміляція у хохлацькі слободи Воронежчини, тим не менше, вони зуміли дати українській культурі і Плужника, і Пономаріва. Як не раз підкреслював Познанський, ця асиміляція проходила не під впливом найближчих сусідів, на яких «хохли» дивилися зверхньо. «Завинили» в даному випадку мода, земство, армія, не в останню чергу також школа. Тему розвитку освіти в українській Воронежчині я залишилу собі на опісля, а поки що не втримаюся від одного «сужета».

Чи не здається вам, що між воронізькими хохлами і житомирськими поляками є дещо спільне? І ті, й інші асимілювалися (чи реасимілювалися, в даному випадку неістотно) не за місцевим зразком, оскільки за культурним рівнем його перевершували, а за майнстрімівським, столичним. (В дитинстві трапилося мені провести кілька тижнів у сільській Житомирщині і досі пам’ятаю, як страшенно дивували мене й різали вухо всі ці «мона» замість можна і «дома» замість дім). Житомирські поляки засвоїли літературну українську мову, воронізькі хохли, хоч і не на протязі життя одного покоління – «московську російську». Звичайно, повних аналогій не буває, отож за житомирськими поляками не водилося ні «мотивирования за бороду», ні висловлювання про своїх же єдинокровних братів фразами типу «хохла необразована» (тут би мало бути мазура непросвіщенна чи що?) Тим не менше...