![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
«Їхав козак за Дунай»
12/12/2010 06:44 pm Автор
Попри все, раніше написане, Маруся Чурай залишається напівлегендарною постаттю, а питання про її існування і досі остаточно не вирішене. Семену Климовському, гіпотетичному автору іншого мегахіта, «Їхав козак за Дунай», в цьому відношенні пощастило більше. В його реальності майже ніколи і ніхто не сумнівався, вціліли його портрети і навіть, дуже ймовірно, автограф. Правда, стосується цей автограф зовсім не його найвідомішого твору, а віршованої книги «О правосудии начальствующих», що її автор «харьковский козак Семен Климов» у 1724 році підніс імператору Петру І.
Довгий час всі згадки про Семена Климовського були зв’язані саме з цією риторичною поемою, яку читач-імператор зберіг у своїй бібліотеці. У 1772 році М.Новиков включив у словник російських письменників короткий абзац: «Климовский Семен, малороссийский козак, сочинил книгу «О правде и великодушии благодетелей», стихами, 1724 года, сия книга рукописною хранится в Императорской библиотеке» (Новиков Н.И. «Опыт исторического словаря о русских писателях», СПб, 1772, с.99». Назва цієї книги тут не зовсім точна, а точніше її приводить І.Голиков у описі бібліотеки Петра І (Деяния Петра Великого, мудрого преобразователя России, собранные из достоверных источников и расположенные по годам. СПб, 1789, ч.IX, с.479). Цьому рукопису, можна сказати, пощастило, бо, хоча він і губився, а схожі на нього об’являлися в добірках знаних фальсифікаторів, то в період, коли вже й Семен Климовський був оголошений неособою, і «Їхав козак за Дунай» – пізнішою підробкою, рукопис несподівано знайшли. Трапилося це у 1905 році, щасливим нововідкривачем твору став В.І.Срезневський, згідно з модою часу, він його негайновиставив у інтернет опублікував з фоторепродукціями (у виданні «Сборник Харьковского историко-филологического общества», 1905, т. XVI), отож для тих, хто не поділяє теорії всесвітньої змови фальсифікаторів з метою сфабрикувати всю світову літературу+фольклор у 19 ст., існування Семена Климовського вже стало безсумнівним.
Факт написання згадуваної поеми і вручення її імператору став одночасно найяскравішим фактом життя її автора. Про всі інші деталі його біографії доводиться здогадуватися, виходячи з контексту і деяких не зовсім вірогідних спогадів. Отож, припускається, що Климовський здобув непогану освіту, можливо, в Києві, в 1724 році був ще зовсім молодим, не скористався можливістю зробити кар’єру при імператорському дворі (раз вже Петро І подарунок прийняв і зберіг, то така можливість, мабуть, була), а зовсім навпаки – усунувся в тінь. Враховуючи те, що імператор після зустрічі з харківським козаком прожив всього півроку, то це рішення було, мабуть, розумним і дало можливість Семену Климовському прожити довге і спокійне життя, на схилі якого його й застав Микола Левицький. Правда, з датуванням цієї останньої події справа нелегка, знаємо лише, що нарис «Деревня Припутни (Херсонской губ., Елисаветгр. уезда» був надрукований у журналі «Украинский вестник» у 1818 році (ч.Х, № 4), датований автором 1817 роком, але не вказано, коли ж відбувся описаний епізод. Поважний старець, згідно з цим описом, веде життя всіма шанованого філософа у селищі, яке він сам заснував разом з уже покійним другом. Ввечері після роботи селяни сходяться послухати його мудрі повчання і поспівати складені ним же лагідні пісні, вся ця ідилія відбувається на лоні розкішної природи, одним із захоплень старенького філософа є заняття пасічництвом – словом, весь цей опис цілком вкладається в ідеальну українську парадигму, в яку намагався вписати своє житті хоч би Г.Сковорода. Саме тому опис Левицького викликав певну недовіру. На додачу, село чи селище Припутні щезло з карти. Вірніше, якісь Припутні є, але не на півдні України, а в теперішній Хмельницькій області. Що ж трапилося з Припутнями Климовського, можемо тільки здогадуватися: чи то змінили назву (може, на Семенівку чи Климівку), чи злилися з якимось іншим населеним пунктом.
Натомість про артефактний рукопис можна розповісти більше, але тут я вже віддам слово Гр.Нудьзі:
«Книга, яку підніс С.Климовський Петру І, - великого формату (в аркуш), оправлена шовковою тканиною, написана скорописом XVIII століття на якісному папері з водяним знаком міста Амстердама. Титульна сторінка обрамлена орнаментальною рамкою, намальованою пером, а в рамці уставом написано досить довгий заголовок: «О правосудію началствующих правдѣ и бодрости их Всєпрєсвѣтлѣишому державнѣишому Імператору и самодержцу всеросійському Петру Вєликому отцу отѣчєствія Государю всємилостовѣйшему во мѣсто должнія дани владицѣ и господину моєму (всєпокорно) приношу купно и сєбє самого под високомонаршіє єго повєргаю стопи». А внизу справа: «Нєгоднѣшій рабъ харковскои козакъ Семенъ Климовъ». А ще внизу в облямівці: «1724 августа в день».
Титульний лист хтось писав і малював по замовленню автора, тексти творів і підзаголовки зроблені іншою рукою, скорописом XVIII століття. Та при переписуванні титульної сторінки сталася непередбачена і дуже приємна для нас пригода: переписувач пропустив слово «всєпокорно» і хтось, вичитуючи рукопис, змушений був іншою рукою дописати його над рядком. Вважають, що це зробив сам автор і таким чином залишив нам зразок свого письма. Коли характер написання цього слова зіставили з письмом, яким переписано тексти творів, виявилася велика подібність. Нині є всі підстави говорити, що в архіві Петра І збереглася рукописна книга С.Климовського. Тепер вона знаходиться у відділі рукописів Ленінградської бібліотеки АН СРСР, шифр п.1, Б.89 (тобто, знаходилася у 80-х роках минулого століття, сподіваймося, що й досі є).
Книга має 24 аркуші. На першому – «Предисловиє ко благочестивому читателю» (прозою), на 4-20 аркушах переписано віршований твір «О правосудию, правдѣ и бодрости», на 21-24 аркушах «Присовокупися здесь вторая книжица. О смирениѣ височаишихъ».
Перший твір має три підрозділи: «О правосудию», «О правдѣ», «О бодрости». Обидва твори написані тринадцятискладовими силабічними віршами».
Що ж стосується змісту поеми, то він повний типової для Просвітництва «риторики й дидактики»: правда – це одночасно й фундамент для надійної влади і критерій визначення такої влади (у протилежність модній тепер реал-політиці), істинний правитель повинен бути одночасно і всемогутнім владикою і покірним рабом Божим. Як вважав Гр.Нудьга, ледь видозмінені цитати й цілі абзаци з цього твору, переписані, ходили по руках і втрапили, наприклад, до «Історії русів», де вкладалися в уста різним історичним особам, наприклад, П.Полуботку.
Залишилося згадати хіба що про портрети Климовського. Один з них був надрукований у 1843 р. в «Молодику» І.Бецьким, інший – Карамзіним у «Пантеоні російських авторів» (виконав цей портрет відомий гравер М.Розанов). Звичайно, обидва ці портрети не можуть претендувати на достовірність, але, на думку Гр.Нудьги, у вони мали спільне джерело, «створене в стилі українського портретного живопису XVIII ст.».
Відомий російський історик з’явився у нас не випадково – це він, виявляється, вперше письмово ствердив і своїм авторитетом припечатав, що саме С.Климовський був автором вже тоді дуже популярної пісні «Їхав козак за Дунай». Як розвивалася така плодотворна концепція – в наступній частині.
Попри все, раніше написане, Маруся Чурай залишається напівлегендарною постаттю, а питання про її існування і досі остаточно не вирішене. Семену Климовському, гіпотетичному автору іншого мегахіта, «Їхав козак за Дунай», в цьому відношенні пощастило більше. В його реальності майже ніколи і ніхто не сумнівався, вціліли його портрети і навіть, дуже ймовірно, автограф. Правда, стосується цей автограф зовсім не його найвідомішого твору, а віршованої книги «О правосудии начальствующих», що її автор «харьковский козак Семен Климов» у 1724 році підніс імператору Петру І.
Довгий час всі згадки про Семена Климовського були зв’язані саме з цією риторичною поемою, яку читач-імператор зберіг у своїй бібліотеці. У 1772 році М.Новиков включив у словник російських письменників короткий абзац: «Климовский Семен, малороссийский козак, сочинил книгу «О правде и великодушии благодетелей», стихами, 1724 года, сия книга рукописною хранится в Императорской библиотеке» (Новиков Н.И. «Опыт исторического словаря о русских писателях», СПб, 1772, с.99». Назва цієї книги тут не зовсім точна, а точніше її приводить І.Голиков у описі бібліотеки Петра І (Деяния Петра Великого, мудрого преобразователя России, собранные из достоверных источников и расположенные по годам. СПб, 1789, ч.IX, с.479). Цьому рукопису, можна сказати, пощастило, бо, хоча він і губився, а схожі на нього об’являлися в добірках знаних фальсифікаторів, то в період, коли вже й Семен Климовський був оголошений неособою, і «Їхав козак за Дунай» – пізнішою підробкою, рукопис несподівано знайшли. Трапилося це у 1905 році, щасливим нововідкривачем твору став В.І.Срезневський, згідно з модою часу, він його негайно
Факт написання згадуваної поеми і вручення її імператору став одночасно найяскравішим фактом життя її автора. Про всі інші деталі його біографії доводиться здогадуватися, виходячи з контексту і деяких не зовсім вірогідних спогадів. Отож, припускається, що Климовський здобув непогану освіту, можливо, в Києві, в 1724 році був ще зовсім молодим, не скористався можливістю зробити кар’єру при імператорському дворі (раз вже Петро І подарунок прийняв і зберіг, то така можливість, мабуть, була), а зовсім навпаки – усунувся в тінь. Враховуючи те, що імператор після зустрічі з харківським козаком прожив всього півроку, то це рішення було, мабуть, розумним і дало можливість Семену Климовському прожити довге і спокійне життя, на схилі якого його й застав Микола Левицький. Правда, з датуванням цієї останньої події справа нелегка, знаємо лише, що нарис «Деревня Припутни (Херсонской губ., Елисаветгр. уезда» був надрукований у журналі «Украинский вестник» у 1818 році (ч.Х, № 4), датований автором 1817 роком, але не вказано, коли ж відбувся описаний епізод. Поважний старець, згідно з цим описом, веде життя всіма шанованого філософа у селищі, яке він сам заснував разом з уже покійним другом. Ввечері після роботи селяни сходяться послухати його мудрі повчання і поспівати складені ним же лагідні пісні, вся ця ідилія відбувається на лоні розкішної природи, одним із захоплень старенького філософа є заняття пасічництвом – словом, весь цей опис цілком вкладається в ідеальну українську парадигму, в яку намагався вписати своє житті хоч би Г.Сковорода. Саме тому опис Левицького викликав певну недовіру. На додачу, село чи селище Припутні щезло з карти. Вірніше, якісь Припутні є, але не на півдні України, а в теперішній Хмельницькій області. Що ж трапилося з Припутнями Климовського, можемо тільки здогадуватися: чи то змінили назву (може, на Семенівку чи Климівку), чи злилися з якимось іншим населеним пунктом.
Натомість про артефактний рукопис можна розповісти більше, але тут я вже віддам слово Гр.Нудьзі:
«Книга, яку підніс С.Климовський Петру І, - великого формату (в аркуш), оправлена шовковою тканиною, написана скорописом XVIII століття на якісному папері з водяним знаком міста Амстердама. Титульна сторінка обрамлена орнаментальною рамкою, намальованою пером, а в рамці уставом написано досить довгий заголовок: «О правосудію началствующих правдѣ и бодрости их Всєпрєсвѣтлѣишому державнѣишому Імператору и самодержцу всеросійському Петру Вєликому отцу отѣчєствія Государю всємилостовѣйшему во мѣсто должнія дани владицѣ и господину моєму (всєпокорно) приношу купно и сєбє самого под високомонаршіє єго повєргаю стопи». А внизу справа: «Нєгоднѣшій рабъ харковскои козакъ Семенъ Климовъ». А ще внизу в облямівці: «1724 августа в день».
Титульний лист хтось писав і малював по замовленню автора, тексти творів і підзаголовки зроблені іншою рукою, скорописом XVIII століття. Та при переписуванні титульної сторінки сталася непередбачена і дуже приємна для нас пригода: переписувач пропустив слово «всєпокорно» і хтось, вичитуючи рукопис, змушений був іншою рукою дописати його над рядком. Вважають, що це зробив сам автор і таким чином залишив нам зразок свого письма. Коли характер написання цього слова зіставили з письмом, яким переписано тексти творів, виявилася велика подібність. Нині є всі підстави говорити, що в архіві Петра І збереглася рукописна книга С.Климовського. Тепер вона знаходиться у відділі рукописів Ленінградської бібліотеки АН СРСР, шифр п.1, Б.89 (тобто, знаходилася у 80-х роках минулого століття, сподіваймося, що й досі є).
Книга має 24 аркуші. На першому – «Предисловиє ко благочестивому читателю» (прозою), на 4-20 аркушах переписано віршований твір «О правосудию, правдѣ и бодрости», на 21-24 аркушах «Присовокупися здесь вторая книжица. О смирениѣ височаишихъ».
Перший твір має три підрозділи: «О правосудию», «О правдѣ», «О бодрости». Обидва твори написані тринадцятискладовими силабічними віршами».
Що ж стосується змісту поеми, то він повний типової для Просвітництва «риторики й дидактики»: правда – це одночасно й фундамент для надійної влади і критерій визначення такої влади (у протилежність модній тепер реал-політиці), істинний правитель повинен бути одночасно і всемогутнім владикою і покірним рабом Божим. Як вважав Гр.Нудьга, ледь видозмінені цитати й цілі абзаци з цього твору, переписані, ходили по руках і втрапили, наприклад, до «Історії русів», де вкладалися в уста різним історичним особам, наприклад, П.Полуботку.
Залишилося згадати хіба що про портрети Климовського. Один з них був надрукований у 1843 р. в «Молодику» І.Бецьким, інший – Карамзіним у «Пантеоні російських авторів» (виконав цей портрет відомий гравер М.Розанов). Звичайно, обидва ці портрети не можуть претендувати на достовірність, але, на думку Гр.Нудьги, у вони мали спільне джерело, «створене в стилі українського портретного живопису XVIII ст.».
Відомий російський історик з’явився у нас не випадково – це він, виявляється, вперше письмово ствердив і своїм авторитетом припечатав, що саме С.Климовський був автором вже тоді дуже популярної пісні «Їхав козак за Дунай». Як розвивалася така плодотворна концепція – в наступній частині.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2010-12-12 04:49 pm (UTC)цікаво, Бетховен бачив ноти чи чув?
no subject
Date: 2010-12-12 04:53 pm (UTC)no subject
Date: 2010-12-12 05:05 pm (UTC)датують 1814-1816
no subject
Date: 2010-12-12 05:07 pm (UTC)no subject
Date: 2010-12-12 05:15 pm (UTC)no subject
Date: 2010-12-12 05:26 pm (UTC)Але, мені здається, всі суперечки тут не надто змістовні: ми намагаємося визначити час, коли Бетховен почув мелодію, виходячи з часу, коли він її переробив, а ці події могли розділяти цілі роки (можливо, в нього був і якийсь давніший запис, використовуваний у 1816 році). А ще один аргумент - якби то справді була переробка "Гарної Мінки", то чого Бетховен прямо про це не вказав, а назвав пісню "шотландською"?
Остаточно тут могли б відповісти музикознавці, а вони начебто вважають, що "Мінка" і обробка Бетховена досить далекі між собою.
no subject
Date: 2010-12-12 05:53 pm (UTC)no subject
Date: 2010-12-12 05:56 pm (UTC)no subject
Date: 2010-12-12 06:16 pm (UTC)Слід згадати тут і про велику популярність, якої на початку XIX ст. набула в Німеччині й інших країнах Західної Європи українська пісня “їхав козак за Дунай”. її текст 1809 р. був перекладений на німецьку мову другорядним поетом Ф.Тігде й під назвою “Козак і дівчина” надрукований з нотами в кишеньковому виданні Беккера. Цей переклад не належить до вдалих: він дуже розтягнутий (32 вірші замість 16-ти в оригіналі), і в цій розтягнутості розмився виразний і динамічний діалог козака й дівчини, сповнений молодечої завзятості й ніжного смутку. З метою посилення національного колориту Тігде наділив персонажів псевдоукраїнськими іменами Оліс і Мінка, і в Німеччині пісня отримала назву “Чарівна Мінка”. Проте ці вади поетичного перекладу не зашкодили голосному успіхові пісні в Німеччині, а потім і в інших країнах Європи. Відомий письменник Гофман фон Фалерслебен свідчить, що під час визвольної антинаполеонівської війни німці часто співали “Чарівну Мінку”4. Пізніше часопис “Віаїїег &дг ИїегагізсКе ІІпіегЬаШіпд” констатував, що “в 1812-1814 рр. “Чарівна Мінка” звучала в усій Європі, від Дніпра до берегів Сени, і не одні лише козаки її співали”5.
Ця українська пісня відгукнулася в німецькій класичній музиці: К.М.Вебер створив дев’ять варіацій на її мелодію, привабила вона також Бетховена, який написав “Десять варіацій для фортепіано” на тему цієї пісні, а згодом дав обробку для голосу й фортепіанного тріо у циклі “24 пісні різних народів”.
http://www.google.com/search?client=opera&rls=ru&q=%22%D0%9C%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B0%22+1808.+%D0%92%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B5+%D0%B1%D1%83%D0%BB%D0%B0+%D0%BD%D0%B0%D0%B4%D1%80%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%B0+%D1%83+%D0%B2%D0%B8%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%96+%D0%91%D0%B5%D0%BA%D0%BA%D0%B5%D1%80%D0%B0+%D0%B2+1809&sourceid=opera&ie=utf-8&oe=utf-8
2 цікаві посилання, особливо pdf
no subject
Date: 2010-12-12 06:21 pm (UTC)Обіцяю, що завтра ж :-)
no subject
Date: 2010-12-12 06:37 pm (UTC)no subject
Date: 2010-12-12 06:39 pm (UTC)Я просто не вмію писати коротко. А тут ще й матеріал "агромадний" і такий цікавенний!
no subject
Date: 2010-12-12 06:46 pm (UTC)Хутор Припутни
Date: 2010-12-12 06:47 pm (UTC)-----
Саме тут старого поета застав якийсь Микола Левицький, який у 1818 р. надрукував на сторінках харківського журналу «Украинский вестник» свій нарис-спогад «Деревня Припутни (Херсонской губ., Елисаветгр. уезда)». Нарис цей віднайшов Григорій Нудьга і вмістив його в своїй книжці «Козак. Філософ. Поет». Однак, його знахідки були б неповними, якби не Федір Плотнір, який знайшов в архівах місце зниклого нині хутора Припутні - поруч з Новою Прагою (Олександрійський район Кіровоградської області). На свято Покрови 14 жовтня 2003 року на місці хутора Припутні встановлено пам’ятний знак
-----
Текст Википедии, видимо, взят из статьи http://maidan.org.ua/static/news/1098618569.html
Также об этом пишет и "День"
http://www.day.kiev.ua/138592/
Конечно, бывает, что энтузиазм берёт верх над добросовестностью, но человек-то вроде бы достойный.
Re: Хутор Припутни
Date: 2010-12-12 06:50 pm (UTC)Зібрати б нам таку "групу ентузіастів", ми б справді електронну книгу зладнали!
no subject
Date: 2010-12-12 08:25 pm (UTC)no subject
Date: 2010-12-13 07:03 am (UTC)