Татаре
            Уривки з оповідання (за публікацією в журналі «Дзвін», №2 за 2003 р.)

            Року Божого 1914, дня 24 серпня, перший раз переходила росийська армія через наше село (Ходачків Великий) гостинцем, що йде з Тернополя до Бережан. І як зачало йти росийське військо ранним ранком того дня, то йшло воно майже непереривно цілий тиждень як день, так ніч. Ішов полк за полком, піхота, кавалерія, артилерія, їхали гармати, їхали ящики з амуніцією, їхали фіри з харчами, авта, велосипеди, все напереміну як в калейдоскопі. Люди з села вибігали на дорогу, ставали край гостинця і дивилися з зачудуванням, бо ще такого дива не бачили.
    
      Перейшли обози і стало спокійніше. В селі осіла російська жандармерія, осів якийсь російський урядник, вже все добре… «Тепер, - кажуть москалі до нас, - ви вже наші, а ми ваші, і тепер буде всім нам добре. Коби тільки найскоріше дістатися до Відня  і старому Франц-Йосифові осмалити вуса і бакенбарди, то вже тоді війна скінчиться, і вже всюди буде Росія, всюди запанує росийський цар…»
            А наші люди слухають, що москалі белендять про Россію та про свого царя, та й в нічім не спротивляються: «То все не наші вради, тільки воля Божа».
           Ми обоє з жінкою сиділи звичайно в покоях, а наші мама завше мало що не цілий день перебували в кухні. Там вони займалися цілим господарством, там вони приймали солдатів і ставили чоло всім можливим і неможливим випадкам, які могли зайти в часі війни в нашій кухні і на обійстю, - одним словом, стояли на фронті і йшли на перший огонь. Наші мама були людина із старшого покоління, з природи і з виховання вони були дуже боязливі, але дивна річ: коли прийшла війна, мама нагло змінили свою вдачу і стали дуже відважні і перестали боятися. Вони собі застерегли, що будуть сидіти в кухні і пильнувати цілого господарства і приймати солдатів, а я, їх зять, мав лише заглядати до кухні, промовити до солдат кілька слів, щоби солдати знали, що в кухні є мужчина»
        (Зять, однак, теж особливо слухняним не був, а, оскільки непогано знав російську мову, принаймні на рівні розуміння, то охоче спілкувався з солдатами різних народностей. Особливо цікавою була зустріч з татарами. Трапилося це в середині жовтня, коли становище на фронті і в краю більш-менш устабілізувалося, солдати, хоч формально окупанти, непогано зжилися з місцевим населенням, нікого не кривдили, а навіть охоче ділилися харчовими припасами, бо, мовляв, ще невідомо, як піде далі і коли та кара Божа – війна – закінчиться. Але раптом до гостинної сільської кухні заявилася група гостей, які неабияк перелякали господиню, насамперед тому, що з ними вона вже рішуче не могла знайти спільної мови. Були то татари. Зять заспокоїв тещу, запевняючи, що теперішні татари – люди мирні і йому навіть цікаво було б з ними поговорити. Однак зустріч і справді виглядала незвичайно).
        «Я отворив двері, ми увійшли досередини, і ось яку сцену ми побачили. Мама стояли біля кухні, перелякані і бліді, а перед ними два солдати клячали на колінах, а два другі солдати також клячали на колінах, але свої голови похилили перед мамою аж до самої землі і всі щось мурликали з таким виразом, мов би о щось дуже просили і благали.
             Коли татари зобачили мене і мою жінку, то они всі разом повставали на ноги, обернулися всі до нас лицем, всі нараз поклонилися в пояс, а потім всі разом зачали говорити протяжним і пискливим голосом, зачали всі лебедіти.
         Они, розумієся, намагалися говорити по-росийськи, але по-росийськи они дуже мало уміли, і для того мама не могли їх добре зрозуміти. Ось що можна було зрозуміти з їх лебедіння:
           -
О, ми татаре, ми бєдни салдати. Ми очін дальока, ми очін галодна, ми очін кушат.
          Я глянув на них з-під лоба, прибрав суворого виразу і крикнув:
          - Малчать! – вони всі нараз замовкли.
         - Чого ви хочете? – спитав я. Чого вам нада? Оден нехай говорить, а не всі нараз.
           Они випхали одного з-помежи себе наперед і стали промовляти:
             -
Ета Ібрагім, он рускі гаваріт. Ібрагім рус, настаяща рус…
           -
Ну добре, - кажу, - нехай Ібрагім говорить. Кажи, Ібрагім, чого вам «нада».
        А Ібрагім до мене каже:
      -
Барін, я не русс, я татарин, я па-рускі гіваріт очін плоха… А ми всі хочем очін кушать, вот што…
            -
Кушать хочете? – закликав я до всіх татарів.
           -
О да, кушать, кушать, очін кушать, - лебеділи татари знов всі разом.
           -Харашо, - сказав я, - вам дадуть кушать, тілько ви мусите трохи почекати…
            Я показав на маму.
           -Отсе наша мати, значить: мамаша, она дає нам кушать, - я показав на жінку і на себе, - она всім дає кушать, і вас нагодує, тілько мусите трохи почекати.
          Я говорив до них по-росийськи поволі і виразно кожне слово, щоби они мене зрозуміли.
             А они всі закликали нараз:

            -Мамаша! А ти – барін, а се – твоя жена, бариня!
            -Ні, - кажу до них, - я не барін, я священник, то єсть батюшка, розумієте?
            І они всі знову нараз хляпнули перед мамою на коліна і похилили голови. «Мамаша, мамаша, - лебеділи они оден за другим з найбільшою пошаною і з якоюсь набожністю, - дай нам кушать».
            Мені видалася смішною та їх занадто велика покірливість, і я на їх крикнув: «Вставайте!» - і они повставали.
             І я зачав на них кричати і їх ганьбити.

            -По якому ви кланяєтесь? – кажу до них. – Так не слід кланятися солдатам.
             А они кажуть.
             -Ми так кланяємося по-татарськи. У нас так всі кланяються перед старшими в Казанській губернії, навіть русскі.
          І я їм зачав толкувати, що тепер они не в Казанській губернії, і що царським солдатам не випадає в той спосіб кланятися.
            -
Ну, і як же ми маєм кланятися? – питають мене татаре.
         так по-військовому, - сказав я, - три пальці до козирка і трохи похилити голову. – І я приложив три пальці до голови і показав, як се робиться.
              Та они зачали сміятися.
           -
Е, барін, ми се знаємо, - кажуть татаре. – Так треба поздоровляти старшого, офіцера, а перед мамашею треба кланятися по-татарськи, бо мамаша старша, як офіцер.
            Та ось і мама зрозуміли, що татаре говорять, і собі зачали сміятися».
          (В якості перекуски «татаре» пропросили «малака, лєба й іцо», господарі з певним зусиллям зрозуміли, що йдеться про молоко, хліб та яйця. Яйця гості розколотили в киплячому молоці і з великим задоволенням з’їли одержану саламаху. А вже запропонований чай і зовсім викликав у них блаженне почуття)
              -
О мамаша, о чай, как етта аррашо! -Та ще й при тім хитали головами і щось приспівували по-татарськи.
          (Гості попросилися переночувати в січкарні і зранку тихенько собі пішли. За численними новими враженнями, господарі майже про них і забули. Однак через кілька днів четвірка татар повернулася і радісно привіталася)
         -
О мамаша, о здравіє, ти наша родная матір, ти наша корміліца, - кланяються мамі до самої землі, цілують руки.
          (Як насилу здогадався оповідач, татари, слабо розуміючи мову наказів, попросту загубилися і блукали, шукаючи свого полку. Оскільки ніхто не міг їм нічого порадити, вони зрештою вирішили йти до «города Тернополя, де наш штаб». Але, поки вони туди зібралися, цікавий господар намагався побільше довідатися про їх життя дома, в Казанській губернії, в татарських селах).
            -І ви маєте там свою татарську церкву?
             -О да, маємо.
            -І маєте свого батюшку?

            -Да у нас батюшки нема, тілько мула.
            -А школа у вас є?
            -Школа? О, да, є школа і учителі.
            -А учителя у вас рускі чи татаре?
             -Учителя у нас рускі.
              -А як він учить ваші діти, - по-руски чи по-татарски?
             -Ну так, конечно, що по-руски.
             -А по-татарски у вас не вчат?
             -Учат і по-татарски, але всего оден день на тиждень, а більше не вільно.
             І тут я поневолі затиснув зуби і подумав собі: о, що за подла, яка лайдацка царска політика!.. То навіть татаре мають оден день в тиждень, коли їм вільно вчитися по-татарськи, а нам, українцям, ані одного дня, ані одної години не вільно вчитися по-українськи… Чекай, царю, може прийде час незадовго, коли і ти, і всі твої дорадники запорете носами в землю і відпокутуєте за всі ваші лайдацтва, за всі наші кривди.
            -Ну і що, - питаю, - уміють ваші діти по-рускі?

            -Та де там уміют, - сказав татарин і махнув рукою. – Поки ходят до школи, то щось трохи уміют, а потім все забувают і позостає лише се, що навчаться по-татарськи. Хіба хто піде до войска.
           -А ви всі грамотні? – питаюся.

          -О да, грамотні, - відповіли татаре, але тільки по-татарски, і ми дома доучуємо свої діти по-татарски.
         -Ну, то добре, так треба, - сказав я. –А чи у вас печатають татарські книжки і чи виходять татарські газети?
            -О да у нас і книги, і газети – все по-татарски.

            І я сидів так аж до вечора з татарами. Я розпитував їх про много більше річий, про їх релігію, про їх богослуження , про їх господарство, ремесло, про спосіб життя, і хоч се були цілком прості люди і необразовані, і тяжко було з ними порозумітися, то все-таки я настілько довідався від них, що міг собі яко-тако виробити образ їх житя.
           (
Черговий етап квесту до Тернополя і звідти до Львова знову привів громадку татар на подвір’я сільського священника. Цього разу вони скористалися тимчасовим перепочинком, щоб написати листи додому – як відмітив автор, «гарним рівним письмом», хоч і незрозумілим йому, а ще порадилися з господарем, як з людиною духовною, чи можна їм, мусульманам, молитися до св.Миколая і Богоматері, щоби вернутися додому з війни. Той, звичайно, запевнив, що хто як хто, а Божа Мати опікується всіма людьми на землі, хоч би й мусульманами. Сердечно попрощавшись, насамперед з «мамашею», татари пішли собі, на цей раз надовго. Війна тривала, фронт раз-по-раз перекочувався через багатостраждальну галицьку землю,  врешті, настав 1917 рік. Почалися заразні хвороби, було дуже багато поранених, австрійське командування розпорядилося навіть церкву реквізувати під госпіталь. Головний лікар, німець, виявився людиною високоосвіченою і культурною, господар швидко здобув собі його приязнь, особливо запропонувавши свої послуги як помічника і перекладача, останнє при спілкуванню з полоненими  - пораненими солдатами російської армії. І серед цих поранених автор несподівано побачив свого давнього знайомого з перших місяців війни, того самого Ібрагіма, що керував громадкою татар. Всі його колеги, добрі татари, загинули ще в 1915 році під час страшних боїв у Карпатах. Сам Ібрагім був тяжко поранений. Хоча оповідач негайно ж попросив приятеля-лікаря заопікуватися хворим, виявилося, що вже пізно. «Вірте мені, Herr Pfarrer, що я для вас зробив би все. І даю вам слово чести, що, якби тут операція була можлива, то я сейчас взявся би до операції. Але, на жаль, операція неможлива, він є сказаний на смерть і тої ночи він умре». Так і сталося, а ще перед смертю бідний Ібрагім згадував «мамашу» і жалів, що не може з нею попрощатися…)


         UPD - кому було б цікаво, яким вийшов російський переклад тексту, може заглянути сюди
А ось повідомлення Книгогризки про вихід у світ "Вибраного" Т.Бордуляка

Date: 2010-03-25 04:18 pm (UTC)
From: [identity profile] carabaas.livejournal.com
Красно дякую!

Date: 2010-03-25 05:37 pm (UTC)
From: [identity profile] diversey-ua.livejournal.com
дякую, це чудово
а повністю оповідання десь можна знайти?

Date: 2010-03-26 06:54 am (UTC)
From: [identity profile] tin-tina.livejournal.com
Я зовсім недавно бачила в ЖЖ повідомлення, що книжка вибраного Т.Бордуляка саме має з"явитися друком, правда, зовсім крихітним тиражем, з якого ще й чверть піде в бібліотеки. Але начебто можна звернутися до видавців по e-mail і замовити книжку. Не можу згадати адреси повідомлення, я тоді саме випала з мережі :-) Якщо вдасться розшукати, обов"язково напишу.

Date: 2010-03-26 12:41 pm (UTC)
From: [identity profile] tin-tina.livejournal.com
Можна звернутися сюди (http://zorianazhyvka.livejournal.com/153914.html)

Date: 2010-03-26 12:47 pm (UTC)
From: [identity profile] diversey-ua.livejournal.com
спасибі ))

Date: 2010-03-25 05:37 pm (UTC)
From: [identity profile] lena-ua-mk.livejournal.com
Добрий уривок і перекликається з нашим часом,ще й підтверджує мою думку,що Галичане добрі і сердешні люди були і є :)

Date: 2010-03-26 06:56 am (UTC)
From: [identity profile] tin-tina.livejournal.com
А Татаре взагалі були надзвичайно добрі люде. Там фінальна сцена смерті Ібрагіма така зворушлива, що я взагалі її випустила, щоб не бути звинуваченою у надмірній сентиментальності.

Date: 2010-03-26 12:05 pm (UTC)
From: [identity profile] o-teren.livejournal.com
Не раз стикався з думкою, та й сам маю певний подібний досвід, що чомусь українці з татарами (принаймні казанськими) знаходять порозуміння швидше ніж з ким іншим.

Date: 2010-03-26 12:39 pm (UTC)
From: [identity profile] tin-tina.livejournal.com
Можливо, в нас історія і положення в імперії :-) були схожими.
Все пригадую, чи знала я хоч одного казанського татарина, мабуть, ні. Були в мене знайомі башкирка і мордовка, обидві дуже милі дівчата.

Date: 2010-03-26 12:54 pm (UTC)
From: [identity profile] o-teren.livejournal.com
Хто й зна. Хоча здається можна знайти багацько народів зі схожими положеннями в імперії, в яких, проте, з порозуміння не все гаразд. Здається це щось більш глибинне, але на цьому й все, бо боюся впасти в страшний гріх "менталітетознавства" :)

Date: 2010-03-26 01:01 pm (UTC)
From: [identity profile] tin-tina.livejournal.com
Перечитую тепер Мельникова-Печерського ("розкольницьку" дилогію) і саме волзькі татари там описані з симпатією. Роботящі, охайні, спокійні, надійні. Звичайно, тверезі, що теж істотно :-) Типовий другий народ імперії.

Date: 2010-03-25 05:50 pm (UTC)
From: [identity profile] 4ornobile.livejournal.com
Цікавезно!

Date: 2010-03-25 09:33 pm (UTC)
From: [identity profile] a-ingwar.livejournal.com
Дякую. Гарне оповідання. Перепощую.

офф топ

Date: 2010-03-30 01:49 am (UTC)
From: [identity profile] oles-maslak.livejournal.com
Все ніяк не знаходжу часу написати обіцяний Вам текст про галицьких москвофілів. Однак, у контексті нашої дискусії про їх "повсякденну мову" можу скинути лінк на опбубліковану свого часу НТШ кореспонденцію Якова Головацького (стовпа галицько-української інтелігенції другої половини ХІХ ст.). Звичайно, що у побуті інтелігентні "старорусини" та "москвофіли" здебільшого користувалися польською. Але все ж намагання розмовляти і писати російською у них були досить серйозними (до речі, значана частина т зв. "україномовних блогерів" у повсякденному побуті так само аж ніяк не українською користуються). Інша справа, що з різних причин "експеремент провалився".
http://upload.com.ua/get/900856558/

Re: офф топ

Date: 2010-03-30 06:08 am (UTC)
From: [identity profile] tin-tina.livejournal.com
Дякую. У майбутньому - правда, важко мені вгадати, коли саме це трапиться :-) я планую і в себе галицьку тему, де й без москвофілів не обійдеться. А Ви чули відому історію, як Яків Головацький писав заяву на обняття посади завідуючого кафедрою російської словесності у Віленському університеті?
(Дуже сподіваюся, що при нагоді ми ще поговоримо і про Наумовича, і про Площанського з Марківим, хоча чесно зізнаюся, що москвофіли мені видаються безнадійно нудними)

Re: офф топ

Date: 2010-03-30 03:38 pm (UTC)
From: [identity profile] oles-maslak.livejournal.com
Насправді історія "москвофільства" і "старорусинства" мені цікава саме через свою екзотичність і дуже слабку висвітленість у нинішній вітчизняній історичній (головно популярно-історичній) літературі. Та й "раннє москвофільство" (Зубрицький, Петрушевич, Устиянович, Головацький і т.д.) явище насправді доволі цікаве і оригінальне. На відміну від пізнішого "новокурсництва" і відвертої колаборації усіляких маркових, яворських і прочих мончаловських...

Re: офф топ

Date: 2010-03-31 06:10 am (UTC)
From: [identity profile] tin-tina.livejournal.com
В мене, можливо, ще чудніша причина: москвофіли були в моїй власній родині, причому деякі - аж до 40-х років минулого століття. Можливо, Вам щось говорить прізвище Козакевичів?

Date: 2010-04-07 10:55 pm (UTC)
From: [identity profile] marta-ua.livejournal.com

Приємно, що є так багато шанувальників творчості Тимотея Бордуляка.
Маю на руках згадувану книгу "Невідомі твори" Тимотея Бордуляка (в-во "Паїс", 2010) (тут помилково вказана її назва "Вибране"). Раджу прочитати. Тут і "Татаре", і "Батюшка Спирідіон"...

Замовити можна в mbordulyak@yahoo.com Книги ще є.

Date: 2010-04-08 05:57 am (UTC)
From: [identity profile] tin-tina.livejournal.com
Дуже вдячна! Книжки я, на жаль, не мала, тому й послалася на повідомлення.

Profile

tin_tina: (Default)
tin_tina

September 2017

M T W T F S S
     123
45678 910
111213141516 17
181920 21222324
252627282930 

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated 31/07/2025 04:48 am
Powered by Dreamwidth Studios