tin_tina | Ще про Михайла Старицького, «мрію» та інші супутні речі

Почну з того, що село, мешканці якого так сміливо ставили частку –ся перед дієсловом (повість «Безбатченко»), ся називає Кордишівкою. Звичайно, міг то бути цілковито фіктивний населений пункт, але, швидше – таки реальна Кордишівка, про яку в примітках до 8 тому «Творів» М.Старицького сказано: «Кордишівка – село кол. Брацлавського повіту на Поділлі, тепер Вінницької області. У червні 1875 р. М.Старицький продав свій маєток в с.Садовій, а в жовтні купив інший у Кордишівці». Отож, не Західне Поділля, а класичне подільське Поділля.
З’ясувавши цю обставину, займемося самим Старицьким.

           Письменник цього заслуговує: його слава далеко не відповідає заслузі перед рідною культурою. Адже Михайло Старицький – і один з фундаторів українського театру, де виступав і в ролі драматурга, і режисера, і продюсера (останню функцію виконав так ґрунтовно, що залишився майже без копійки – все пішло на театр). Він же – доволі відомий у свій час історичний романіст, правда, історичні твори він писав переважно російською мовою, в силу ряду причин, не останньою з яких була потреба залатати численні дірки в родинному бюджеті, завдані театром. Можливо, Старицький не першорядний поет, але вмілий версифікатор, не без іскри Божої: чи пам’ятаємо ми, що популярний романс «Ніч яка, Господи» - це на його слова?
           Але зараз мені хотілося б нагадати інше: Михайло Старицький був ще й, за словами Ю.Шевельова, «ватагом вироблення української літературної мови на Великій Україні», господарем «кузні слів». На жаль, цю сторону своєї діяльності він особливо не афішував. Може, нам це дивно – адже введення в мову нового вдалого слова – неабияке досягнення, навіть один такий новотвір мав би вже забезпечити автору місце в літературі. А, може, й не дивно, адже і в наші часи чимало запаленців, які швидше б цю мову знищили дотла, аніж залишили їй можливість розвиватися у якомусь «не такому» напрямку. В часи Старицького особистостей подібного формату теж не бракувало, тому він переважно свої слова маскував під народні. Не стало винятком і слово «мрія», як на мою думку, авторства таки Старицького. Зізнаюся, що пам’ять мене підвела, ні, Михайло Старицький прямо до свого дітища не признався (принаймні я такого зізнання не знайшла), хоча дещо натякнув. У листі до І.Франка, написаному в червні 1902 р. (у 8-томнику під №134), дослівно сказано так:
        «Багато тих лібералів перевелося на культуртрегерів, на банкірів, на генералів, на зрадників, але мала частка вірних існує і надосі, вважа себе за українців, проте рідної мови не зна й не чита на їй, аніже, впевнившись, нібито, що вона не зрозуміла ні їм, ні народу, що її кують якісь маніяки, що вона нікому не потрібна, не признають навіть дониньки таких слів: «жадати, тривати, вражіння, супокій, брила землі, рука пашні, мрія, жданок» і т.ін.
            Небагато, а все-таки… Можна почати подальші пошуки. Поки що маємо 3 гіпотези щодо слова «мрія»:
                  1.      Воно цілковито народне
                  2.      Воно створене Оленою Пчілкою
                  3.      Автор слова – Михайло Старицький.
              Перша гіпотеза не видається надто ймовірною, хоча й спростувати її складно: навряд чи ми зуміємо перетрусити всю фольклорну й літературну спадщину до-старицьких часів, щоб твердо запевнити: ні, не було там «мрії», було тільки слово «мріти», на основі якого «мрію» й викували. Але, думаю, за стільки часу хтось би щось знайшов. Доки ж цього не трапилося, маємо дві конкуруючі гіпотези – Старицький versus Олена Пчілка. Може, пошукати у поезії пана Михайла?
                 І тут довго шукати не довелося. Буквально першим віршованим твором у 1-му томі не раз згадуваного восьмитомника є «Ждання», в четвертому рядку стоїть: «Мов злотосяйне пасмо мрій». А під віршем значиться дата – 1865 рік. Нагадаю, що Олена Пчілка 1849 року народження, на час написання вірша їй 16, вона поки що звичайнісінька собі панночка Ольга Драгоманова, ще не Ольга Петрівна Косач (до цього ще 3 роки), і не Олена Пчілка (ще довше). Припустити, що учениця Київського пансіонату шляхетних панянок в такому юному віці зайнялася настільки вдалим словотвором, що його запозичив на 9 років старший поет, мені якось важко. Я швидше повірю, що трапилося навпаки, і то Олена Пчілка підхопила створену Старицьким «мрію». (Вони не просто спілкувалися: Михайло Петрович Старицький був близьким приятелем брата панни Ольги і свого тезки, Михайла Драгоманова, а пізніше Старицькі-Косачі-Драгоманови-Лисенки утворили щось на кшталт родинного клану і так тривало на протязі поколінь. А біля одного з віршів М.Старицького, «До альбома», стоїть присвята «О.П.К-ч», думаю, розшифрувати Ольгу Петрівну Косач нескладно).
              «Мрію» Старицький любив і у його віршах це слово у різних формах трапляється дуже часто.
             «Що справдяться рожевії мрії» («На спомин Т.Г.Шевченка»).
            «Сховав заповіт той, як кращую мрію» («Забутливі люди»).
«Там я не раз за мріями, думками// Просиджував до ранньої зорі» («На ріднім попелищі»).
           «Як мрія свята, дорога» («Коли ми уперве кохались»).
           «За сіянку моїх питимих мрій» («Всьому кінець»).
           «І нам несуть розкішні зграї мрій!» («Кантата на честь і славу М.Лисенку»).
         «Я перебув свої бажання // Я зацурав отруту мрій» (переклад пушкінського («Я пережил свои желанья, // Я разлюбил свои мечты»)
             Але мало того, легко знайти і родовід «мрії»: гніздо слів, куди вона гарно і легко вписується.
          «Де в садках, немов віночки // Мріли всюди хуторочки» (За лихими владарями»)
              «Мріють, тонуть в темнім морі» («Зорі, зорі, ясні очі).
              «В снігах несходимих Сибіру // Де темні бори лише мрілись» («Зустріч»).
              «Зорить і не може пізнати: // Де мрілись простори степів» («Гетьман»).
              «Із мрійної безодні виринає» («На ріднім попелищі»).
            «Та постать немовби знайома // Зринає із мрійної мли» («Не спиться»).

«І над звичай далеко мріють хвилі» (Звитяга»).
             «Та маріє стягою минуле» («О вернись, моя музо»)
            «Маріє» - це вже, схоже, від «мари», можливо, воно не зовсім сюди пасує, хоча й близьке за значенням. Це слово послужило Старицькому як матеріал для ще одного новоутворення, менш щасливого, ніж «мрія». «Сміялися над марієм старим» - мабуть, над «мрійником»? Що зробиш, «марій» надто вже нагадує того римського державного мужа, що ворогував з Суллою і був родичем Юлія Цезаря. Звичайно, наголос не там.
             Заодно вже знайшлися ще одні літературні попередниці героїні «Лісової пісні»:
          «І шепотять про втіхи в темнім гаї // До місяця закохані мавки» - фактично, перша дія у нарисі! Ну, і віли, але це колись на майбутнє.