Лісова пісня

[tin_tina]

Фінал
    

    “Повернімося тепер знову до наших метафізичних коханців – “дурного лицаря Парсіфаля” й “жіночого духа” на любовній службі, - уже здаючи собі справу, якої героїчної складності завдання стоять перед ними обома, і пам’ятаючи, що додатково вони ускладнюються ще й тою обставиною, що, на відміну від лицарських романів, у цій драмі =нема “міфологічних помічників” – “утаємничених” наставників, є, в кращому разі, несвідомі виконавці: що і Лукаш, і Мавка, хоч і покликані, але “таки зовсім, зовсім самотні”, і хіба лиш одне в одному можуть віднайти опертя для духовного “стрибка” (ст. 261)
         Особливо складним це завдання виявляється для Лукаша. Мавка зривається тільки раз – коли просить забуття. Він же, не усвідомлюючи власного дару і природи (в нього “непрозорі очі”, а слово “прозорий” має ще й значення “віщий”) – “з головою залежить від леда-впливу ззовні – хоч від материного ґдирання, хоч від пишних форм першої-ліпшої Ліліт-Килини, і, відповідно, готовий «стоптати дивоцвіти без ваги попід ноги», навіть не завваживши наростаючої довкола, синхронно процесу “стоптування”, пустки-заглади (в ІІІ дії вона наближається за своїм космічним розмахом мало не до “ядерної зими”!) (ст.262)
             Раз вже і Ліліт-Килина, нарешті, з’явилася, то варто і їй приділити хоч кілька слів. Ця “плотська Афродіта” втілена в образі “моторної молодички” з чіпкою житейською хваткою, феноменальною живучістю і найневимушенішою природністю. Прикметна деталь – ці посполиті (попсові?) Ліліт люблять приміряти шати Мавки, охоче, хоч не надто вдало наслідуючи зразки культури високої.  Особливої симпатії вона не викликає, але в літературному плані виявляється зовсім не безперспективною – вищими втіленнями цього ж типу є Ізольда Білорука з однойменної поеми і Донна Анна з “Камінного гостя”, а ними, особливо ж Донною Анною, є за що захоплюватися (Зізнаюся, що Донна Анна взагалі видається мені найповнокровнішою і найяскравішою героїнею в усій драматургії Лесі Українки, хоча й вийшла вона такою не зовсім з авторської волі, за власним визнанням письменниці). Але це я забігаю наперед, ми ж через «Maladie» Сапковського (як там у примітці – хвороба, недуга, але й пристрасть) повертаємося до Мавки і її “муки, яку вона любить і якій дає життя”. Що значить одне слово – замінити б муку півзрозумілим la maladie, (la maladie d’espoir, хвороба надії (...) це страшна хвороба, страшна, невиліковна) – і ми перестанемо підозрівати письменницю та її героїню в мазохізмі. А за півкроку від подібного звинувачення був ще один наш лукавий провідник, Домонтович, який твердив, що страждання – ціна, заплачена за кожну мить радості.
            “На злість здоровим” – Сапковський.
             “Мука Мавки невіддільна від її щастя не тим, що складає собою буцімто такий собі “психологічний чинш”, котрим щастя вроздріб купується, а тим, що якраз ця мука per se і є щастям, незрозумілим ні Килині, ні В.Петрову-Домонтовичу, ба більше, єдино вартісним і єдино жаданим для прямих попередників Мавки на шляху духовного просвітлення, а заодно й прямих літературних попередників Лесі Українки, авторів лицарських романів “Граалевого циклу” – Оксана Забужко (ст.246)
            «De tout les maux, le mien differe; il me plait; je me rejous de lui; mon mal est ce que je veux et ma douleur est ma sente» -“Мій біль відрізняється від інших; він подобається мені, він мене тішить; я хочу цього болю, і моє страждання – це моє здоров’я. Мені нема чого скаржитися, бо мій біль виникає з моєї волі; моя воля стає моїм стражданням; та мої бажання приносять мені стільки задоволення, що мені приємно страждати, і стільки радости у моєму болю, що насолоджуюсь стражданням” -  Кретьен де Труа.
         Між тим, п’єса стрімко рухається до кінця, який невідомо як і назвати – закономірним фіналом трагедії чи містичним катарсисом? Значна частина дії проходить “за лаштунками”, ми дізнаємося про неї тільки зі слів Мавки: штовхнувши кохану в пекельний світ забуття, Лукаш обертається у вовкулаку, але вона прокидається від його спотвореного голосу – знову! – “піднімається” у світ, а Лукашу повертає людську подобу.
              “Лукаш повертається назад до свого лісу трансфізично видющим. Тепер він справді “мудрий став” – як дядько Лев, як “небіжчик дід” “Граалівська порода” усвідомила в ньому себе. Він бачить невидимих “непрозорому” оку Килини Злиднів на клунках і мішках, які вона тягає з хатньої пожежі, і “сміється тихим, дивним сміхом”. Взагалі, вся його мова тепер видає радикальну зміну, переродження особистості: якщо в першій, “весняній” дії Лукаш – романтичний закоханий хлопчисько, у другій, “літній” – заклопотаний земними трудами селянин- laborator, то в третій, “зимовій”, перед нами вже старий муж, мудрець-відун із жрецької касти. Земний цикл завершено і, спокутувавши свій “гріх незнання” цей новий “посвячений” Лукаш більше не має нічого до діла з цим світом, йому, дослівно, нема чого тут робити”. (ст. 265) На питання Килини, що ж він збирається робити, якщо не хоче повертатися з нею до села, бідна жінка дістає “дзенівську” відповідь – «-А треба все щось робити?»  (ст. 265).

В трактуванні Оксани Забужко, Лукаш здобуває абсолютну земну свободу, в нього тепер навіть долі нема. “Всі кармічні вузли розв’язано, метафізичну вину знято, єдина проблема – Лукаш таки дійсно не знає, що робити з цією екзистенційною пусткою-свободою і навіщо вона йому тепер потрібна – не знає, як “прожити без долі”. І тут знову йому на поміч приходить Мавка – вона взагалі весь час випереджає його на шляху до Абсолюту; хоч і розбуджена на старті Лукашем, насправді це вона йому психагог (“Лісова пісня” таки насамперед її історія)” (ст.265-266)
             “Далі вже залишається тільки фізична трансформа – і перехід у безсмертну душу, Психею, Лукашеву Даму на небесах. “Грай же коханий, благаю!” – останні слова Мавки-Дами і її остання “підказка" своєму трансфізично прозрілому лицареві, що має робити тепер, після того, як позбувся земної Долі”
           «Лукаш починає грати. Спочатку гра його сумна, як зимовий вітер, як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання покриває тугу. Як міниться музика, так міниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється у ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з покликом щастя»
              Це збувається візія Прісцілли. Це найвищий тріумф людини над світом – Грааль здобуто, Блакитної троянди досягнуто, “Закохана пара” святкує своє поєднання в блаженстві Світла, серед заметілі “білого цвіту”.
           Вся ця містерійна “апотеоза” діється, однак, на очах у публіки, призвичаєної до “хеппі-ендів” зовсім іншого, гранично матеріального характеру, і розуміє тільки одне: Лукаш найзвичайнісіньким чином загинув – замерз серед хуртовини. А його усміх – це й зовсім елементарно і всім відомо, як медичний факт: смерті від обмороження завжди передує стан ейфорії”(ст.276)

           У всякому випадку, невесело. Але хто нам обіцяв міф зі щасливим кінцем?

Comments

[promonaut.livejournal.com]

А у цій щільності доказів і обіцянок не може бути)

[tin-tina.livejournal.com]

Знаєте, колись мене цікавило, чому всі герої грецьких міфів, всі без винятку, закінчують трагічно. Один мудрий чоловік, історик, мав щодо цього таке пояснення: творці міфів в такий спосіб хотіли показати приреченість мікенської цивілізації. Приречена була фактично, бо от же - загинула в битвах і пожежах, але міфологічною причиною мали бути непорозуміння між героями й богами.
А є десь у світі міфи з щасливим кінцем? Я щось не згадаю.

[promonaut.livejournal.com]

У своєму ЖЖ згадую час від часу один з кількох успішних і майже не викривлених міфів.

Мудрий чоловік недобрехав) Щоб відрубність старогреків була очевидною, слід було спотворити старі, догрецькі міфи.

[tin-tina.livejournal.com]

У своєму ЖЖ згадую час від часу один з кількох успішних і майже не викривлених міфів.

О, будь ласка, поділіться ними.
"Щоб відрубність старогреків була очевидною" мммм... хіба перед ними стояло аж таке завдання?

[promonaut.livejournal.com]

http://promonaut.livejournal.com/124247.html

http://promonaut.livejournal.com/124491.html

http://promonaut.livejournal.com/217274.html

http://promonaut.livejournal.com/140977.html










Таке завжання стоїть перед усіма, хто формує нацрупи. Ключовим є відчуття егоїзму/патріотизму.

[tin-tina.livejournal.com]

Дякую.