tin_tina | Світ "Руфіна і Прісцілли"

Бунт африканський, безглуздий і безпощадний

Перепрошую всіх, кого занудили екскурси в жіночу історію і хто волів би повернутися як не в світ “Руфіна і Прісцілли”, то в саму п’єсу. Спробую це зробити, але головних героїв поки що залишимо без уваги, там і крім них є цікаві постаті. Певна пара дійових осіб теж може неабияк заінтригувати. Маються на увазі патрицій Люцій і його відпущеник, африканець Нартал.

              За своїм звичаєм, Леся Українка не розповідає докладно про їхні стосунки до початку п’єси, однак сказано достатньо, щоб відважитися на більш-менш ймовірну реконструкцію. Достеменно ми знаємо, що Люцій купив Нартала на рабському торжищі і відразу ж дав йому волю. Чому він так вчинив? Може, то був тимчасовий каприз (але Люцій дуже всерйоз трактує свої обов’язки перед Нарталом), може, прояв людяності. Могло бути й складніше. Схоже, що Нартал рабом не народився, ануж він належав до якогось племені (і то швидше до його верхівки), котре збунтувалося проти римського владарювання, скажімо, через непосильні податки. Можливо, Люцій в часи своєї воєнної служби мав якісь контакти з цим племенем, знав як не самого Нартала, то його рідню, і намагався розв’язати “африканську проблему” мирно. Тим не менше, вчинено було криваву пацифікацію, за звичайною формулою, чоловіків бунтівного племені перебили, жінок і дітей молодших від певного віку, в тому числі й Нартала, продали в неволю. Оскільки ж виявився він рабом бунтівним, то власник поспішив його позбутися, тут він втрапив на очі Люцію.
           І його доля змінилася до невпізнання. Люцій вчинив для “африканського номада” найкраще, що тільки зміг: дав йому не тільки свободу, але й освіту, виховання і забезпечив спосіб життя, притаманний привілейованим класам (“ти показав мені ще інші скарби, світ філософії, науки, хисту” – все думаю, яка ж реальна схожа історія відбулася в дійсності, можливо, Федона, учня Сократа?). За всіма традиціями родо-племінного, хай буде варварського устрою, Нартал мав би відповісти своєму благодійнику відданістю до гробу. Ба ні, він збунтувався.
            Конкретні Нарталові спонуки до такої невдячності ми начебто знаємо: “краяни Люція, патриції та запанілі хами” не вважали колишнього раба за рівного собі, не краще повелося і серед християн, до яких його привів той же Люцій. Зрештою, весь світ він починає усвідомлювати як ворожий – виняток робиться хіба для Люція і то ненадовго: “ти найгірший ворог”. Характерно, що Люцій на цю сповідь відповідає щирим: “Моя дитино бідна!” Куди більше заболіло патриція, що не вагався б вдатися до найризикованіших засобів для порятунку батьківщини, бажання його вихованця спалити Рим, попіл розвіяти за вітром і посипати пожарище сіллю. Перед смертю (на арені, в бою з пантерою) Нартал відмовляється навіть попрощатися з Люцієм.
           Така от міні-драма, а я хотіла б звернути увагу, що в театрі Лесі Українки вона розігрується не раз, в різних декораціях і з різним розподілом авторських симпатій. Звинувачення, подібні до Нарталових, кидає в обличчя Антеєві Неріса з “Оргії” (і тут ми цілковито впевнені, що це з її боку чорна невдячність і спроба маніпуляції). Є й варіант чистого бунту, без жодних роздвоєнь свідомості. Мається на увазі раб-гебрей з діалогу “В дому роботи, в країні неволі”, той теж закінчує свого роду “есхатологічною програмою”
           “Я! Що зробив би я? Розруйнував би
            усі ті храми ваші й піраміди!
            Порозбивав би всі камінні довбні!
            Всіх мертвяків повикидав би геть!
            Загородив би Ніл і затопив би
            увесь цей край неволі!”

Мушу зізнатися, що мої симпатії в цій ситуації цілковито на боці іншого персонажа, єгиптянина. І це ще не враховуючи того, що реальний Єгипет свого класичного періоду все-таки не був пеклом кромішнім навіть для рабів, яких там годували, лікували і не мучили непосильною працею. Більше того, це добре знала єгиптологія навіть часів Лесі Українки і звертав їй увагу на це не хто інший, як Франко:
“Особливо цікаві "Єгипетські барельєфи" — глибокі рефлексії авторки над загадками історичного розвою народів, рефлексії, які навіває на нас вид староєгипетських пам'яток. Щоправда, перша п'єска "Ізраїль в Єгипті" навіяна не жодним барельєфом, а просто читанням жидівських оповідань про єгипетську неволю жидів, про яку єгипетські барельєфи не знають нічого. І зміст цієї п'єски більш філософічний, і то філософічний зовсім не в античнім, а в сучаснім дусі з "заповітом святої волі" і з зовсім модерним скептицизмом, чужим старій, особливо староєврейській, філософії, на скільки можна говорити про неї. Друга п'єска "Напис на руїні" починається немов парафразою відомого сонета Шеллі про напис царя Озімандіяса, та далі розвиває широку картину єгипетської культури з її пишними, віковічними будівлями і з гірким бідуванням її робочого люду. Хоч який ефектовний цей малюнок і кінчиться не менш ефектовним покликом, та все ж таки й тут треба сказати, що філософія авторки зовсім не відповідає тому, що було основою світогляду старих єгиптян і що вітхнуло їх до будування тих величних пам'яток, які й досі, незважаючи на всі чуда грецької пластики та архітектури, не перестають дивувати нас особливо своїм маєстатичним, гієратичним стилем. Такий стиль не міг повстати в країні, де панувало таке роздвоєння світогляду, як його малює авторка. Кожна пам'ятка старо-єгипетської скульптури й архітектури говорить про щось зовсім інше, а власне про суцільність думки й віри всього народу, про ту національну єдність Єгипту, вироблену його тисячолітньою історією і таку повну та суцільну, як ніколи потім не вдалося осягнути жодній іншій нації. Всі ті єгипетські різьби та будови, що викликали на себе в XIX віці стільки окриків обурення демократичних істориків та філософів, були зовсім не впливом самоволі якихось тиранів, а виразом світогляду і душі самого народу, його всевладної віри в загробове життя і прикроєної до тої віри практичної філософії. Отим-то й ефективні окрики нашої авторки про єгипетських тиранів свідчать певно про її гаряче серце, але не про ясне розуміння тої далекої минувшини.” (Огляд української літератури 1906 р.)