tin_tina | Традиційні цінності в Гетьманщині

Ранньомодерне суспільство та позашлюбний секс

Загалом, те, що я саме зайнялася вичитуванням дослідженням Ор. Левицького "По судах Гетьманщини", а у ФБ саме трапився черговий сплеск інтересу до традиційних цінностей, - це випадковий збіг. Однак завдяки цьому я маю тепер повнісінько аргументів у суперечках (в які встряю через лінивство). Аргументів на тему "хто його знає, що то за традиційні цінності, раптом традиції були зовсім іншими, ніж думають їхні теперішні прихильники і супротивники".
Особливо ж "традиційні сімейні цінності"...

Про певні особливості укладення шлюбів та розлучень я вже колись писала, цього разу черга дійшла до позашлюбного сексу, засудження якого, безперечно, є традиційним. Гетьманщина - зовсім не виняток, проміскуїтет тут не заохочувався, а інколи судочинство пхалося навіть туди, де не слід (наприклад, переслідуючи людей, які охоче узаконили б свої стосунки, але не могли цього зробити з суто формальних причин - для когось із них це був би четвертий шлюб, заборонений церквою, хоча цілком дозволений світським законодавством). Але переважно ставлення до подібних делікатних справ було цілком раціональним і перелюбників карали за кривду, яку їхня поведінка справляла другому члену подружжя, "невинній стороні". Якщо ж ця "невинна сторона" була доволі великодушною, щоб простити, можливо, мимовільний переступ, то і суд нікого не судив.

Хто думає, що прощати змушені були таки "невинні жінки", той помиляється - принаймні, стосовно далі приведеного випадку.

XIV. СУДОВА ІДИЛІЯ

Коли б Мартин Цимбалистий захотів простити свою злочинну жінку, він міг не то що знову жити з нею, як чоловік із жінкою, а навіть врятувати від тієї кари, до якої її присудили.

Адже за тих часів навіть на вбивство та інші карні злочини дивилися, насамперед, як на вчинки, що порушують приватні інтереси, і якщо, наприклад, убивця, або злодій, мирився з потерпілими, і вони його прощали, то суд, здебільша, звільняв злочинців від кари, не забуваючи, звичайна річ, взяти штраф з них. А вже ж щодо чужоложства, то й поготів, його розглядали, як злочин, що насамперед, завдавав шкоди честі, інтересам і загалом праву неповинної сторони. А коли так, то, як повинен був зробити суд в тому разі, коли невинна сторона заявляла на суді, що прощає винного?

Такий саме випадок стався в Полтавському полковому суді в травні 1688 року.

Судили якихсь Педора Панченка та Гапку Панасиху з села Шостаків, спійманих на чужоложстві. Вони «добровільно обоє злость свою на себе визнавали»:

— А що ж, панове, наш то гріх. Юж то мієт бути рік, як п’яних нас диявол звів і пополнялисьмо вшетеченство, любо (хоч) то в Педора жона єсть, а в мене муж. Вольно вам, панове, з нами що хотіти чинити: самую правду вам повідаємо».

Через те, що підсудні призналися, нема чого було далі провадити слідство, і суд вирік декрета, за приписом «Порядку» (част. 4 на арк. 131), «аби чужоложник Педор Паиченко мечем був каран, а чужоложниця Гапка Панасиха у пренґа аби бита була і од права малженського оддалена».

Але тут сталося щось несподіване. З юрби, що уважно слухала суд, виступив Панас, чоловік засудженої Гапки, «і не допускаючи жони своєї під карность, приняв собі ону за жону»… Зараз же, ідучи за прикладом Паиасовим, «тут же і Зінька, Педорова жона, прийнялася (заступилася) за мужа, пробачивши йому той злий учинок вшетеченства».

Що лишалося робити судові, бачачи таку сімейну згоду? Суд зараз же ухвалює іншого декрета: «І ми на жадання їх (невинних сторін) ізволивши карностю ганебною оних проступков даруєм…» Але й при цій нагоді судді не забули себе: «єднак вину панськую і врядовую за проступство мають платити».