tin_tina | Ніколи знову

Чи то кілька днів, чи то кілька тижнів тому — як же сплуталися масштаби часу! — в одній з мережевих спільнот зайшла мова про те, яким її учасники хотіли б побачити ідеальне відзначення 9 травня (чи 8 травня - в даному випадку точна дата не така істотна).
Я ще висловилася за якомога більшу «інтимізацію», розповіді про реальні історії реальних людей, можливо, настільки делікатні, про які не особливо хочеться розповідати.

Не знаю, що вирішили остаточно, але я спробую розповісти власну історію. Тільки прошу пам’ятати, що це дійсно реально і дійсно з розряду того, про що писати складно.
Це історія мого діда, в такому вигляді, в якому її затямила моя мама.

Нічого надзвичайного там не буде, хоча буде і «стріляння в спину» і, можливо, навіть націоналісти.

маки Можливо, бо, наскільки знаю, мій дід не був членом жодної політичної організації, хоча, як переважна більшість західноукраїнської інтелігенції, мав пронаціоналістичні симпатії. Так його виховала мама — він походив зі змішаної українсько-польської сім’ї, причому поляком був його батько. За тодішніми поняттями, синів хрестили і виховували «по батьку» (дочок – «по мамі»), однак прабабка покерувала інакше. (Це не та прабабка, яка ледве пережила 1914 рік і на 8-у місяці вагітності перетнула лінію фронту. Взагалі в тому поколінні в мене були неабиякі предкині).
До війни мій дід, який тоді, звісно, був не дідом, а зовсім ще молодим чоловіком, вчителював на Яворівщині, тут познайомився з моєю майбутньою бабунею, теж вчителькою, вони побралися... але в 1940-у році вона померла, щойно народивши свою другу доньку, мою майбутню цьоцю. Маму осиротілим дівчаткам замінила сестра покійної (теточка, «мама Люба») і їхня бабця, а моя та сама героїчна прабабка з 1914 року.

Але це так, вступ, справжня історія починається з 1941 року, «за німців».
З ближче неуточнених причин родина мусила залишити своє дотеперішнє місце проживання і перебратися на інший край Галичини. Дід і взагалі кілька місяців, чи не рік, переховувався. Як пояснювали мамі, причиною було те, що він «вдарив по писку німецького офіцера», не знаю, чого, і чи це була дійсна причина, чи це просто так пристосували її до дитячого розуму. Одне безсумнівно, що стосунки з окупаційними властями явно не складалися.

В 1944 році, коли відбувалося явище, зване «масовим ісходом» — всі, хто тільки міг, тікали від наступаючих радянських військ, дід теж мав таку можливість (мама пам’ятає, що хтось з родичів навіть приїхав автомобілем і наказував всім негайно збиратися). Але дід відмовився. Не знаю, яка причина була головнішою, чи боявся пускатися в світ з малими дітьми, чи то, як він висловився сам, «коли ми всі втечемо, то що буде з Україною».
Словом, залишився.

6 серпня 1944 року Самбір зайняли радянські війська, цьому передували жорстокі бої, зокрема, розбомбили і той будинок, де мешкали мої родичі. Вони перебралися в інший, свого роду притулок для всіх таких бездомних.
Сусідня квартира дісталася якомусь радянському офіцеру, наче майору.
Певний час, може, кілька тижнів, все йшло доволі спокійно. Однак одної ночі з майорової квартири почали стріляти.
Як виявилося, стріляв сам господар квартири, просто для розваги чи сп’яну, але всіх мужчин з сусідства повиарештовували, мого діда теж. За станом здоров’я він не підлягав мобілізації, був сильно короткозорим «білобілетником», але ніхто розбиратися не став – арешт замінили штрафбатом.

Тут прошу зупинитися, я б не хотіла нагнітати пристрасті – в штрафбаті дід був недовго, з дебоширом-майором розібралися, а безвинно покараних реабілітували бодай в той спосіб, що перевели їх до звичайного військового підрозділу.
Однак і там мій дід довго не навоював... Як пізніше написав його однополчанин, на початку 1945 року їх кількох послали витягувати з-під обстрілу якогось чи то пораненого, чи то вже й мертвого командира. Загинули всі, крім автора листа.
Мій дід похований на Шльонську (в Сілезії), а далі буде останній його лист, написаний до моєї мами. На жаль, через всякі сімейні перипетії, з його паперів вціліло небагато, оцей, з усіх боків обписаний олівцем аркушик паперу в клітинку – чи не єдина пам’ятка, яка нам від нього зосталася..

«Кохана моя і найдорожча Ірусечко!
Дитино моя кохана! Бог так хотів, щоб мене взяли до війська. Не можу забути, як ти плакала за мною і не хотіла мене пускати. Я думав, що мене пустять, а сталося так, чого я ніколи не припускав. Тому я з тобою не попрощався. Було б мені легше, якби я був тебе поцілував, а так тепер не можу до Вас прийти. Тепер війна і хто знає, чи я ще верну. Коли б Бог так хотів, щоб я не вернувся, то той лист буде прощанням моїм з Тобою. Прощай, Ірусечко! Будь побожною, доброю, чесною, витривалою. Життя не раз є страшне. В життю все є можливо. На все будь готова. Люби сестричку, теточку, котра тепер одинока твоя опікунка. За мною тільки молися й кажи — так Бог хотів — хай діється його воля. Життя на землі коротке — це тільки вступ до вічного життя. Не жалуй ніколи дуже за тими, що вмирають. Коли б я помер, то і за мною не плач, тільки молись. Я знаю, що Ти побожна і будеш такою, якою я хочу, щоб моя дитина була. Лишаю Тебе на Божу опіку. Хай Бог милосердний опікується Тобою і оборонить Тебе своєю ласкою і дасть Тобі кращу долю. Цілую Тебе тричі.
Твій батько».