tin_tina | Галичина, класичний період

Записки з Боснії

Через два роки після виникнення газети «Діло», а саме в січні 1882 року, в житті його, можна сказати, співзасновника – Андрія Чайковського – трапилася чергова зміна. Неждано-негадано він дістав армійську повістку, притому не куди-небудь, а в Боснію. Чи, як тоді писали, в Босню.

Як писав М.Алданов в одному зі своїх історичних романів, в 19-у столітті кожна шанована імперія відчувала гостру потребу у власному бодай маленькому Кавказі. Тобто в місцевості, не надто віддаленій, але й не надто близькій до центру, екзотичній, небезпечній, але в міру. Щоб було куди спихати власних пасіонаріїв, тренувати війська і мати тему для газет. От таким Кавказом для Австро-Угорщини була Боснія.

Дісталася ця балканська країна, осколок Блискучої Порти, Дунайській імперії після укладення Берлінського миру в 1878 році, невідомо за які заслуги. Правда, формальна анексія наступила щойно 30 роками пізніше.

В перспективі нічого доброго з цього не вийшло — саме в боснійському Сараєві прогримів роковий постріл, що викликав 1 Світову війну, внаслідок якої й сама Австро-Угорщина розпалася. Звісно, в 1882 році передбачити це було складно, однак гаряче було вже тоді. Газети писали про розбійницькі банди, що постійно шарпали окупаційні війська, свідки запевняли, що розгоряється справжнє повстання. Намагатися потрапити в бунтівний край міг хіба що пристрасний шукач пригод, але наш герой, себто А.Чайковський, в описуваний час аж ніяк таким не був.

Коли б це сталося кількома роками раніше! Під час герцоговинського повстання гімназисти розбиралися в балканських подіях не згірше дипломатів, а «Правда» друкувала уривки з сербського епосу про Косове поле (Господи, чи все на світі мусить повторюватися?). Отоді не один гімназист охоче кинув би обридлу гімназію з «любезнішим директором» на чолі. Але сьогодні плани Чайковського були зовсім іншими: потрібно було витримати кілька екзаменів по спеціальності. Що стосується громадського життя, то тут він, впевнившись, що «Діло» й само справляється, зайнявся організацією гуртка студентів-юристів.

Не кажучи вже про справи сердечні... Що там приховувати, сестра того самого Гладиловича — можна, то вона й пекла ті пампушки, які скрасили новорічні свята редакції новопосталої газети.

І от це все, з коханою дівчиною включно, доводилося покидати і вирушати туди, куди й Макар не ганяв своїх довготерпеливих телят. Але завдяки цій вимушеній поїздці, яка й стала темою дебютного твору Чайковського («Спомини з-перед десяти літ») ми зможемо дещо поповнити свої історичні знання (як я випадково довідалася, багато хто навіть не здогадувався про кількохдесятилітню напіввійну, що її Австро-Угорщина вела в Боснії. А тим паче про те, що ми, галицькі українці, теж були її мимовільними співучасниками).

Отож, одержавши згадану повістку, вчорашній студент вчинив точнісінько так, як і будь-яка порядна людина на його місці: скликав всіх друзів і влаштував прощальну вечоринку, звану «бібою». Спершу учасники біби повечеряли в найкращому ресторані, а потім, щоб розважитися, почали блукати Львовом, не минаючи ні кнайпи, ні кнайпочки, поки не пробила четверта ранку. При цій оказії Чайковський витратив всі свої гроші до копієчки, залишивши собі хіба на квиток. Та й на чорта йому тепер гроші – і так їх небагато було, студентський гаманець терпів на хронічне малокрів’я. Правда, совість нагадувала про борг у кравця, який вартувало б сплатити... але здоровий глузд радив інакше. Якщо заплатити зараз, то кредитор, напевне, більше про боржника не згадає, а так матиме підстави згадувати і молитися, щоб той повернувся з війни живим-здоровим.

Якщо перейти на лад епічних пісень, то подальше виглядатиме так: і зібрався загін хоробрих воїнів з юнаком-Андрієм на чолі, і виступили вони в похід на турка. І були цими вояками земляки юнака-Андрія: підсамбірські бойки і самбірсько-дрогобицькі євреї. (Така релігійно-етнічна змішаність на майбутнє виявилася доволі корисною: коли в одних було свято і нести військову службу не надто хотілося, то інші могли їх підмінити).

Юнак Андрій був цілком жовторотим офіцером, однак погляд на воячку мав правильний. Найкращим командиром він вважав того, підлеглі якого задоволені життям, насамперед — ситі. Тому подорож відважних вояків із землі Галицької у край Боснійський описана як безперервна битва зі злобними кухарями і жадібними кантинарами. В одній з баталій певний вороже настроєний угорський поручик розбив фельдфляшу (щось типу пляшки) одному з доблесних самбірських воїнів, за слов’янських братів заступилися чеські друзі — і всі разом змусили супротивника сплатити вартість розбитого начиння.

А найголовніша битва виглядала так.

На одній із залізничних станцій жовнірам замість традиційних зупи з печенею запропонували гуляш. Жовніри дивилися на делікатес з підозрою — і недаремно. Гуляш виявився майже чистою водою, в якій де-не-де плавали такі рідкісні кусочки м’яса, що могли одне другому «Ау» кричати. Зате вже паприки кухар не пожалував.

Але й цього йому видалося замало: зорієнтувавшись, що гуляшу замало, а половина війська ще не годована, зловмисник-кухар наказав долити до казана ще води, підсипав паприки і, ледь підігрівши цю амброзію, вирішив. що досить з нього — обід готовий.

Передбачливий офіцер виставив першим у своєму регіменті певного Махновського, в цивілі — шевця, а в армії — найпершого забіяку, що ніколи не вилазив з гауптвахти (Чи повірите, що є зараз в мене студент з майже таким самим прізвищем і точнісінько таким самим характером? Може, потомок...) Розпробувавши одержаний ледь теплий гуляш, він, не кажучи лихого слова, вилив його кухарю на голову, припечатавши зверху мискою. Миттю розгорілася справжня битва, причому миски з гуляшем використовувалися як метальні снаряди.

Словом, ще не доїхавши до фронту, самбірський регімент вже пройшов бойове хрещення.