tin_tina | Галичина, класичний період

Постісторія

Чи можливо писати вірші після Освєнціма? Як виявилося, можна.

Чи варто писати про давньоминулу історію тоді, коли ця сама історія здійснює буйний набіг на наш, як здавалося, мирний і постісторичний світик, в якому ми ще так недавно і так комфортно почувалися і який тане в нас на очах? Чи так дуже важливо, що вони там колись робили, сто і ще двадцять п’ять років тому – окрім того, що народжувалися, жили і помирали?

Все-таки я ризикну.

Справа в тому, що в своїх штудіях ми добралися до того періоду, котрий я особливо відчуваю «своїм» - останньої чверті 19-го століття. Йдеться, звісно, про мою рідну Галичину – що вже зроблю, як мені здається, тодішні локальні процеси ще далеко не пережиті, якщо говорити про всю Україну.

З поколінням першої половини 20-го століття, особливо міжвоєнним. мені якось складно. Я не надто розумію, чому ці талановиті, вродливі, освічені хлопці й дівчата, замість займатися математикою (як Михайло Сорока і Катруся Зарицька), поезією чи археологією (як Ольжич), медициною, будівництвом, малярством... та мало ще чим – натомість йшли в підпілля, в терористи, під кулі, «в полярне сяйво». Для мене це щось таке, як теперішнє покоління твіттера, за яким здивовано спостерігають старші:

— Чому ви не плануєте життя на багато років наперед? Чому не дбаєте про точність вислову і повноту зображення, а ганяєтесь тільки за яскравими деталями? Де вступ, де висновок, де мораль, де відображення позиції опонента?

«Відтворюй природу в цілості, а як до цього взятися?»

На що вони знизували плечима і відказували – татусю (чи мамцю), все змінилося. Ви жили в мирні часи, вам нас не зрозуміти.

Але ж ми, теперішні, теж досі були мирним поколінням.

Насправді, нас дуже багато що поєднує з тими «підавстрійськими» галичанами періоду до падіння імперій. Нас, як і їх, цікавили ті самі проблеми – мирні, прозорі і рівні для всіх вибори, освіта – рідною мовою чи іноземною, корупція і як її побороти.

Головним постачальником новин, скандалів і формувальником громадської думки були, звісно, тодішні ЗМІ, за відсутністю ще радіо й телебачення – газети.

Та й світ тодішній чимось нагадував теперішню Україну. Насамперед тому, що важко було розпізнати, де влада, де опозиція. як переплетені їх інтереси і де реальні вузли протистоянь. Де ліві, де праві, де екстремісти, де радикали, де консерватори. Скажімо так: ті самі політичні сили могли виступати в різних іпостатях.

Мушу зробити відступ.

У тому віртуально-медійному світі, в якому існує майже-цілком-віртуальна-Галичина, вельми популярний жалісний міф про нещасливих і вічно пригнічуваних москвофілів, які терпіли нелюдські муки через свою месіанську відданість загальноросійській ідеї та святому православ’ю. Мучили їх мучили, аж врешті й перебили.

І що тут заперечиш... Кінець москвофілів часто виявлявся жахливим і я не маю найменшого бажання іронізувати з приводу Талергофа чи жертв майже безсудних розправ періоду 1-ї Світової (як я не раз пояснювала, такою жертвою дивом не стала моя власна прабабуся, котра, однак, жодною москвофілкою не була). А все-таки, якщо читати літературу кінця 19-го століття, то картина виглядає дещо інакше, бо тоді москвофіли були зовсім не опозицією, а швидше істеблішментом.

Взагалі коли спробувати, з чималими спрощеннями і пропусками, якось відтворити схему взаємодії тодішніх гілок влади, то вийде щось таке.

Є місцева, регіональна влада, після прийняття конституції 1867 року і надання Галичині автономії – головним чином польська. Розбираючись з трагічними подіями 1846 року, ми вже виясняли, як трапилося так, що польський визвольний рух саме на території «австро-угорського забору» втратив свою демократичну складову і став переважно клубом великих і менших землевласників.

Оскільки Австро-Угорщина була загалом державою становою, то вона природньо на великих землевласників і ставила (це доволі кумедно виглядало у новопридбаній Боснії, де такими класовими союзниками вважалися землевласники мусульманські, вони ж найзатятіші етнічні вороги). Однак доводилося зважати на одну обставину: ті самі члени клубу поважних панів з міркувань національної солідарності мусили підтримувати і чинно підтримували сили зовсім інші: тих, які влаштовували повстання й замахи, сиділи по тюрмах і Сибірах. Правда, всіма цими похвальними справами вони займалися в сусідній державі, що саме плавно перетворювалася зі стратегічного партнера у ймовірного противника. А все-таки... схильність до бунтів та повстань - річ небезпечна і всіма притомними державами трактується як підозріла. Хто зна, наскільки вистачить уроку 1846 року?

Отож, доводилося цій «умовно польській» партії протиставляти іншу, тим паче, що ці суперники ще й претендували на те, що представляють етнічну більшість населення. Ото й були добре відомі нам москвофіли. З цими було все гаразд в сенсі вірнопідданства і гарячого протистояння усяким модним руйнівним віянням, а також неспрйняття полонофільства (чи латинізації в релігійному сенсі слова), якби не одна обставина: невідь-чому вони вважали себе історичнопідданими саме тої іншої держави. яка поволі з стратегічного партнера перетворювалася на... При цьому їх ніскільки не хвилювало, що у своїй більшості вони були не просто прихожанами, а священнослужителями конфесії, яка в цій самій державі винищувалася на пню. Довгий час москвофіли вхитрялися і рибку з’їсти, і на лід не сісти, себто діставати підтримку, головно матеріальну, зі скарбниць двох конкуруючих держав, але колись же цьому просперіті мав настати кінець.

І прийшов він звідти, звідки й не чекали. На представництво від імені тієї самої етнічної більшості претендували ще й інші люди, які навіть звалися «народовцями». Порівняно з москвофілами, це була дрібна шушваль — ні грошей, ні впливів, хіба якась ефемерна апеляція до мови «гриців і пастухів» (москвофіли, як хто не знає, в описуваний час не конче володіли літературною російською, мову простолюду зневажали, а практикували т.зв. язичіє, себто суміш на основі церковнослов’янської). Але в цих народовців з’явилися несподівані союзники. Саме тоді в тій сусідній державі з причин, про які писати довго й нудно (багато з моїх читачів зробили б це куди краще, ніж я), взялися усіляко притискати й забороняти українську мову, насамперед такі її «вищі» вияви, як книговидавництво чи журналістика. Шукаючи можливості самовираження, ці українці звернули свій погляд на сусідню Галичину, втрутилися в давно тліючу суперечку між москвофілами й народовцями, звісно, на боці останніх — і в результаті не тільки галицькі міста й містечка стали центрами українського книговидання, а й москвофілів побили їхньою ж зброєю! Адже їх ткнули носом в ту обставину, що та прекрасна російська література, якою вони так захоплювалися, аж ніяк не є патріотичним гімном величної імперії, а цілком навіть навпаки — майже наскрізь опозиційна. (Між іншим, знамените висловлювання Ів. Франка «це ми русофіли, а не ви» — саме це й означає, тільки що його не люблять приводити у повній формі).

Звісно, на цьому процес політичного хвилеутворення не закінчився, з’явилися радикали – і ще інші, але це поки що не входить до теми наших штудій.

Описавши всю цю політичну кашу, додавши центральну владу, яка балансує, подібно до канатоходця, гостре передчутття грядущих змін, хто знає, чи не катастрофічних, ми переходимо у 1880 рік і знову зустрічаємося зі своїм давнім приятелем, літописцем прикарпатської дрібної шляхти і моїм земляком, Андрієм Чайковським.

Оскільки він часто називав себе учнем Франка і запевняв, що й писати почав під його впливом, то мимоволі відносиш цих двох людей до різних поколінь. А між ними всього тільки рік різниці й був! У 1880 Чайковському було 23 роки, був він людиною енергійною, всім займався, всім цікавився. не дивно, що встряв до громадського руху, який я, перефразовуючи Яр.Грицака, назвала б так:

Газету, газету дайте нам!