Шляхта міжвоєнна

[tin_tina]

W Małopolsce Wschodniej

Перериваючи інтернет-матеріали, якось дотичні до історії дрібної прикарпатської шляхти, я з певним здивуванням виявила, що походження і генеалогія всіх цих незліченних і знайомих нам з дитинства Ортинських – Бачинських – Созанських – Татомирів будить живий інтерес і є предметом численних студій. Причому не тільки в нас, що видавалося б найприроднішим, але і в сусідніх країнах. Виявляється, ці мандрівні Кульчицькі-Білинські не лише залишили доволі помітний слід в історії, а й започаткували нові — російські, польські, не кажучи вже про великоукраїнські, — гілки своїх родин.

Студії, звісно, різного рівня. Як дилетантські (найчастіше з боку дійсних і гіпотетичних їх потомків),  так і цілком серйозні наукові, що сягають щонайменше XIV століття, а то й ще давніших часів.

Публікуються і досліджуються не тільки «краєзнавчі легенди» типу: «Згідно з родинними переказами, Ільницькі прийшли до Галичини з Закарпаття», а й такі люблені мною документи: нобілітаційні, майнові, шлюбні, з розкішними іменами – і Марухни, і Машки (останнє ім’я чомусь чоловіче), словом, захотілося подумки повернутися в кохане 16-е століття..

Але боюся, що там я потону з головою, отож ще один цікавий мемуарний фрагмент, що стосується «загородової шляхти» у міжвоєнний період (авторства Казимира Жигульського, оригінал можна знайти тут )

Хоча видавалося б, що історія прикарпатської шляхта мала безповоротно скінчитися разом з І Світовою війною, як не ще раніше, то, виявляється — ні. У міжвоєнний період ця соціальна група стала предметом затятої боротьби: від тих шляхтичів, які досі не визначилися зі своєю етнічною чи конфесійною приналежністю, вимагалося зробити це «тут і негайно». У боротьбі за душі противники не раз вдавалися до дивацьких прийомів, тим паче дивних, що міжвоєнна Польща формально не визнавала шляхетства.

Gwałtowna reakcja obozu rządowego na artykuł Cata Mackiewicza, który zaproponował wtedy rezygnację z części kosztownej kawalerii i wyekwipowanie paru dywizji pancernych, wzmocniła jeszcze moje obawy. Do tego dołączyły się sprawy polityki prowadzonej przez wojsko, polityki związanej z koncepcjami Rydza-Śmigłego. Sterował on coraz bardziej na prawo, sięgał po środki wyjęte wręcz z historycznego lamusa. W Małopolsce Wschodniej, aby przeciwdziałać wpływom ukraińskim, które na terenach wiejskich, etnicznie mieszanych, powodowały często „utratę dusz ludzkich", jak to wtedy określano, usiłowano wskrzesić w wojsku tradycje szlacheckie. W ramach tzw. ruchu szlachty zagrodowej, któremu patronowali wojskowi, zaczęto w koszarach wieszać znaki herbowe rekrutów, próbując znowu nobilitować synów dawno schłopiałych rodzin, przeciwstawiać ich innym, nie szlacheckiego pochodzenia. Politycznie zabieg ten miał przeciwdziałać wynaradawianiu się szlachty zagrodowej, która — bardzo kiedyś na tych ziemiach liczna — zubożała i spokrewniona ze swymi ukraińskimi sąsiadami, często razem z nimi broniła interesów wsi przeciwko rządowi.

Próba sztucznej reanimacji szlachetczyzny w armii budziła we wszystkich demokratycznych środowiskach ostre sprzeciwy, należałem także do jej zdecydowanych przeciwników. Nie tylko zaostrzała ona stosunki z Ukraińcami, lecz także wywoływała gwałtowne i negatywne reakcje wsi polskiej, ruchu ludowego, który wywodził się właśnie z tych terenów. Sprzeciwiała się tej akcji młodzież ludowa „Wici", z którą współpracowałem i dla której miałem szacunek. Byłem przekonany, że rozwiązanie problemów wsi polskiej, a zwłaszcza niezwykle przeludnionej i biednej wsi małopolskiej, nie mogło polegać na heraldycznych zabawach i wskrzeszaniu społeczeństwa stanowego. Było to sprzeczne z elementarnymi wymogami demokracji i z zasadą, ogłoszoną w zapisie Konstytucji z 1921 roku — brzmiała ona wyraźnie: „Rzeczpospolita Polska szlachectwa nie uznaje".

«Різка реакція урядового таборі на статтю Мацкевіча, який запропонував відмовитися від частини затратної кавалерії і спорядити кілька танкових дивізій, ще збільшила мої побоювання. До цього додалися справи армійської політики, зв’язаної з концепціями Ридза-Смігли. Він, чим далі, тим більше, схилявся вправо, вдавався до засобів, знайдених на історичному звалищі. У Східній Малопольщі, щоб протистояти українським впливам, які на селянських, етнічно змішаних територіях часто викликали «втрату людських душ», як це тоді називали, робилися спроби воскресити у війську шляхетські традиції. В рамках т.зв. руху загородової шляхти, патронованого армією, в казармах почали розвішувати гербові знаки рекрутів, намагаючись знову нобілітувати синів родин, що давно стали селянськими, протиставляючи їх іншим, нешляхетського походження. Політично цей захід мав протистояти денаціоналізації загородової шляхти, яка, колись дуже на цих територіях численна, — зубожіла і споріднена зі своїми українськими сусідами, часто разом з ними обороняла інтереси села проти уряду.

Спроба штучної реанімації шляхетчини у всіх демократичних середовищах спричинила різкий опір. Я теж належав до її рішучих противників. Вона не тільки загострювала стосунки з українцями, але також викликала негативну реакцію польського села, народного руху, що зародився саме на цих територіях. Цю акцію засуджувала молодіжна організація «Віці», з якою я співробітничав і яку шанував. Я був переконаний, що розв’язок проблем польського села, особливо дуже перенаселеного і бідного малопольського села, не міг базуватися на геральдичних забавках і реанімації станового суспільства. Це суперечило елементарним вимогам демократії, особливо принципу, вписаному в Конституцію 1921-го року. Він звучав виразно: «Польська Республіка не визнає шляхетства».

Автор спогадів у свої молоді роки, що припали на міжвоєнний період, належав до табору прихильників маршалка Пілсудського, отож був, за тодішніми мірками, поміркованим. З огляду на загальну цікавість спогадів, думаю, можна йому пробачити пропагування концепції, яка на сьогодні видається застарілою та суперечливою, і яка твердить, що «малопольська шляхта» стала частиною українського народу внаслідок асиміляції, а не була такою частиною з самого початку свого існування. Натомість «армійські прийоми» могли викликати опір самих втягнутих осіб: вже те, що їх у примусовому порядку призивають до армії нарівні з іншими станами, видавалося шляхтичам порушенням їх прав.

Comments

[promonaut.livejournal.com]

А якщо ще взяти до уваги методи, якими збирали свою політсилу пілсудчики, ідеологію, яка би мала не розвивати таку "шляхетну" справу, то роль будь-якої сили при урядуванні видається дуже близькою до нашої:) Нікого ж не дивує, що якийсь там соціаліст Луценко пре в євродепутати зі своєї "третьою республікою" заради обіймів нового олігархату. Вже не згадую національне, змоскальщені медіаголоси, які, за ідеєю, мали б легалізувати своє становище і впливи в таких європах.
Народництво, до речі, яке так і не прийняло викрутасів Пілсудського, успішно вижило у Польщі. Має наліт конспіративності (ну бо вже тілом вони європейці), але не плаче над своєю долею, бо проблем з "забором" тіл для своєї ідеології не відчувається.

Мабуть, якби полякам не перепала наша західна земля, вони б успішно проробили таку операцію спольщення і одночасного вивищення своїх з німцями. У них був би Ліпск замість Львова, хіба батяри були б чистіші і зецеровані:) Правда, з експропріацією землі під потреби польських ветеранів могли б виникнути уже відомі нам революційні труднощі:)

[tin-tina.livejournal.com]

Замість Львова - Вроцлав. Правда, без німців.

[promonaut.livejournal.com]

Брецлав то не то... Тоді вже Данциґ. Чи мається на увазі сучасний Вроцлав з генотипом українця?:)
Пруси чи не єдині, хто вмів оцінити ефективність і віддачу різних галузей н/г. Он, далеке Галле забезпечувало Пруссію юристами:) Поляки теж знали ціну континетальних, віддалених від моря міст.

[tin-tina.livejournal.com]

Так, сучасний Вроцлав, точніше, післявоєнний. З нього ж намагалися зробити ерзац Львова.

[promonaut.livejournal.com]

Ніби й непогано вийшло:)

В мене є така знайома єврейська сім'я десь у Саксонії - чоловік тримає валізу на шафі у спальні. Каже, що "вєріть нєльзя, но всьо случіцца может".