tin_tina | Альбатроси

Почала вичитувати "Альбатросів" Оксани Керч.
З передмови -

СЛОВО ПРО АЛЬБАТРОСА

Альбатрос—це надморський птах дивної краси й граційного плавання в повітряних просторах. На суші він неповоротливий, нечепурний і смішний.
(...)
не заторкаючи літературних якостей твору, хочемо сказати на користь письменниці, що передача ідей, прагнень і змалювання побутових умов галицьких альбатросів у період 1920—40 років вірна й сумлінна. Письменниця, одна з тих же альбатросів і з того ж середовища, перенесла в свій роман багато автентичних постатей галицької богеми й епізодів з її життя.

Щоб стало зрозумілим, яким стилем написані Альбатроси і про що вони - отак виглядає початок повісті.

КАЧИНИЙ ДІЛ

«Речі дві найкращі з всіх:
ясне кохання і похмуре мистецтво».
(«Елегія про ключі від кохання»). Б. І. Антонич

«Місто мене злякало, та трохи звикаю і... можна признатись, живу, як король» — так написав у листі братові Іванові — пароху в Розлогій.

Я правду, либонь, писав, бо мені здається, а коли здається, то, мабуть, так воно і є. Коли Антоша, зустрівши мене на Підзамчі, повів до гарної вілли, я опирався. Я вхопився руками за залізні ворота й абсолютно туди не хотів іти. Ні, ні! Про таке ательє не мріяв я, навіть читаючи «Листи Ван Гога до брата». Антоша неговіркий. Він вихопив з моїх рук кіш й побіг з ним кудись поза віллу. Коли вернувся вже без коша до мене, я й далі стояв перед ворітьми. Він знову без зайвих розмов стиснув мої руки в своїх каменярських долонях і, обнявши за плече, повів занімілого й слухняного тією ж дорогою, кудою перед хвилиною помандрували мої покладки. Тісно обнявшись, ми обійшли віллу і, наткнувшись на сходи, зійшли ними в якесь провалля.

В абсолютній темноті відчинилися двері, і я опинився всередині великого побіленого підвалу, темнуватого, з запахом вологости й цвілі. Я полегшено зітхнув. Обстановка не мала нічого спільного з елегантною віллою. Вона була аж надто скромна, щоб налякатись мого коша...

— Маєш ось «Качиний діл»,— промовив Антоша.

— Качиний діл? — перепитав я.— Діл — ще розумію, але качиний? Чому це так?

Антоша знизав плечима. Хіба він хрестив його?

Таких кошів і просто скринь нарахував я декілька між мольбертами та купою глини. На столі, серед посуди, стояв маленький ескіз Антоші — «Материнство». Я сів проти того ескізу й розглядав. Чарівний ескіз! Антоша набив собі люльку й дивився на мене, наче питав: — А що?

Але скоро щось пригадав, одягнув капелюх на голову й вибіг. Я далі дивився на «Материнство». Воно виглядало дуже свіжо, було вільне від зайвих деталів. Довго я любувався цим ескізом і, нарешті намочивши в умивальній мисці з водою ганчірку, закрив його старанно. Я думав: як можна було забути... Мені захотілося їсти, і я подумав, що пора покористуватись моїм кошем. Та очі зупинилися на ліжку під єдиним у підвалі вікном. Там спав якийсь кучерявий хлопець. Він, власне, прокинувся і, жваво підвівшись, сів на ліжку. Привітливо посміхнувся й простягнув мені руку:

— Новий гість у «Качиному долі»? Вітаю, вітаю! А... чим ви займаєтесь у нашому щасливому, небуденному житті? Чи можна знати?

Я засоромився. Дуже не люблю, коли мене питають, чим я займаюсь. Я, власне, не займаюсь нічим. Про те, що в мене диплом учителя рисунку і ручних робіт, знають там, на батьковому приходстві. Там кожний з нас має диплом. Усі мої брати — священики, а сестри вчителюють. Я лише один між ними ніяк не знайду такого простого застосування мого диплому в житті... І це виявити малознайомому? Та ще й тут, перед творами прекрасного мистецтва, говорити про себе я не мав сили. Я мовчав.

Хлопець зняв із стіни гітару й почав бренькати. Гітара була розстроєна, тому його бренькання справляло мені лише прикрість. Я зголоднів не на жарти. Ну, що ж! Засунув свій кіш у кут за залізну піч і хотів його відкрити. Але нелегко було розмотати те, що зав'язали милі руки моєї мами. Я довго вовтузився в темному куті, проте, в своїх намаганнях розв'язати ті нелегкі, хоч і не гордієві вузли, не посунувся ні на крок уперед. В животі гуло гучніше від прикрої гітари, і я з завзяттям тягався й далі з моїм кошем, доки щаслива думка не підсунула мені ножа, що лежав у покинутій шкатулці. Цим ножем я нарешті розв'язав проблему.

Ледве добрався я до своїх благ, як раптом з грюкотом відчинилися двері, і на порозі появилася жива Рубенсова модель. Гітарист кинув поспіхом інструмент на ліжко і підбіг до неї. Та білява, вся якась золотиста пані, не наважуючись зробити й кроку вперед і, морщачи капризно гарного носика, обізвалась:

— Я хочу дати вам вугілля, панове. Прошу, заберіть собі його з двору,— і метнулась до відходу.

Хлопець подякував їй услід, і ми обидва затягнули мішок з вугіллям у сіни.

— Щось здохло в лісі,— здогадався хлопець, коли вже зовсім затихли її кроки на сходах.— Та й дивно, що вона взагалі показала сюди носа. Може, це з уваги на вас...— засміявся він весело, може, з мене, а, може, з свого жарту.

— А хто це? — запитав я.

— Власниця цієї вілли, меценатка...

— Так? — відповів я розчаровано.— А я думав — модель...

— Модель? Та що ви? — іще сміявся веселий хлопець.

Оце й була, либонь, перша жінка у Львові, яку я побачив і... Та ще й яка жінка! Тільки чому я не скинув плаща? І як виглядав я навколішках біля коша та ще й з яйцями в руках?..

* * *

«Качиний діл» мене пригноблює. Я не можу писати, малювати не можу. У тому долі можна хіба ліпити. Я звик до пленеру, ой, як хочеться пленеру! І чого я їхав з рідного села? Вранці, ранесенько, коли ще всі спали, витягнув я полотна. Вони трохи поламались. «Група в городі» — непогана. Вона композиційно розв'язана, а головне — жива. Але це не те! Надто ще багато в моїх картинах літератури. А її треба позбутись, коли ти серйозно ставишся до малярства.

Ромко Чолій рисує такі добрі карикатури. Він рисує для редакцій, йому платять. Він росте — рисує щораз краще. Ми вийшли з ним на вулицю. Він тягне мене до старого, але я туди не піду. Я розпочав полотно і, поки ще не намалював, не хочу дивитись на картини Новаківського. Я такий щасливий, що поскидав з себе, хоч з яким трудом, згубну «краківшину», брр! Це підтвердив недавно Чуб. Він І уважно дивився на мою «Жінку» і рубнув своїм бучацьким арго:

— Єст ладні.

Мені здається, що ми з Чубом дихаємо одним повітрям. Недаром нас обох називають футуристами. Тільки він дуже, він надто рухливий, а мене це втомляє. Я хочу спокою.

— Але ж твої картини кричать. Вони кричать такою своєрідною мовою, якою не говорить ні один маляр тут, у нас. Твої картини — правда!

Чуб мене бентежить. Правда, мені приємно, що є хтось, хто розуміє, хто відчуває, хто догадується, хто не дивиться на мої картини, як усі тут, у «Качиному долі», як на дивовижу. А, проте, він неможливий. Він завжди щось організує. Він має внутрішню потребу організувати. Коли має, то, Господи! хай собі організує. Але мене хай залишить у спокої!

Була пізня година. Роман привів двох дівчат. Одну знав я з каталогів. Вона дуже поетична малярка, але яка розлізла в житті!

Хто зацікавився, прошу зголошуватися, через кілька днів вже буде готове.