tin_tina | Хто насправді переміг під Віднем

А ото й обіцяна диктерійка про дійсних переможців в битві під Віднем. Мається на увазі, звісно, облога з 17-го століття, а не та, що за часів Сулеймана і Роксолани, тоді віденці справилися самі. Вони, себто віденці, можливо вважали себе переможцями і наступної баталії, але не так думали інші претенденти. Безперечно, більшість громадян 2 РП, святкуючи ювілей (250!), відзначали тріумф польської зброї і непереможного короля Яна Собеського. А святкували бучно, бо цей ювілей запам’ятали навіть у тихому Дрогобичі. Зрозуміло, що далі буде цитати з «Місяцевої землі» А.Хцюка:

«Ми (учні гімназії) могли його оцінити, оскільки на полі за цвинтарем і коло казарм брали участь у великому видовищі, перебрані на яничарів, і здорово прали хлопців з інших шкіл, аж Крокер, перевдягнений у Кара Мустафу, мусив крикнути: «Гівнюки, зарази, та ви мусите програти!».

Разом з тим, всі без винятку мешканці князівства балаку (тобто та меншість мешканців 2 РП), не розрізняючи національностей, вважали дійсним переможцем хлопаку зі своїх сторін (з Самбірщини), знаменитого Юрія Кульчицького, котрий одноосібно розігнав турецьке військо та ще й відібрав у турків каву. Хто зна, може, вони тому й потягли собі додому, вирішивши, що Відень не вартує безкавного життя? Звісно, якась іпостать славетного земляка мусила фігурувати і на дрогобицькому ювілеї: «Не забули й про земляка з наших самбірських сторін, Кульчицького, який зайнявся кавою і багато її хапнув із захопленого турецького добра: він мав військовий намет, обвішаний якимись гуцульськими килимами, і продавав у ньому каву, від якої на кілометр смерділо горілкою».

Але список переможців цим не обмежувався. Увага – сам цимес далі.

«Смак усієї імпрези нам зіпсував новий учень, поляк із Румунії, здається, із Чернівців, який стверджував: його вчили в румунській школі, що Віденський похід – це найбільший тріюмф румунської зброї, оскільки в битві брав участь один полк волоської кавалерії, без якого Собеський був би геть безпорадний. Те, що за Собеського Румунії ще не було, для румунів не мало великого значення. «Та ти хіба маєш гарячку», - говорив Тадик Зайст до нашого румуна, якого ми називали Дупеску й усміхалися з почуттям вищості, пишаючись нашою толерантністю, бо колегу з Чернівців слід було добре випрати за його базікання».