Ще про літературну княгиню

[tin_tina]

(Продовження попереднього)

Задля повноти картини – ось як виглядала аналогічна сцена в трилогії М.Старицького «Богдан Хмельницький». Її фігуранти – колишній шляхтич, теперішній козак Чорнота і його давня, ще з дитячих років, фатальна любов – Вікторія, в шлюбі княгиня Корецька. Після довгих митарств автор роман звів їх обох докупи, але тільки для того, щоб закінчити все ефектно і трагічно. В руки Чорноти випадково потрапляє лист, в якому не названа по імені пані просить визволити її з неволі, а заодно сповіщає про військові плани козаків.

Він і без того почувався непевно, привівши красуню-княгиню в козацький табір.

«Товарищество, впрочем, отнеслось к понятной всякому слабости не только снисходительно, но даже с чувством одобрения: казачьему самолюбию льстило, что княгини, чуть ли не королевы, поступают теперь в любовницы к казакам... Но казаки, находившиеся под перначем Чарноты, снисходя к своему полковнику, смотрели все-таки враждебно на ляховку и приписывали ей всякие невзгоды... Вот почему и теперь они дали полную веру догадке: не шпионит ли ляховка?»

Здогад був небезпідставний, в чому Чорнота цілковито впевнився, розпізнавши у злощасному листі почерк Вікторії. Давайте я все подальше зацитую повністю (а то в нашу інформаційну епоху ні тексту Старицького в мережі не знайдеш, та й ніхто не стане переривати грубезний тритомний романище)

«Не помня себя, не сознавая даже вполне ужаса разрушений, опустошивших его душу и сердце, Чарнота спешил к Виктории, к своему солнышку, согревшему, хотя и поздно, его сиротливую жизнь, спросить у нее, доведаться, правда ли все это? Ее ли это рука? Ведь может же быть фатальное совпадение, ведт не зверь же она косматый. «О господи, отврати! Спаси меня от позора!» - шептал он, торопливо пробираясь сквозь толпу.

Чем ближе он приближался к усадьбе, занятой Варькой <козачка, ватажок жіночого куреня, куди Чорнота прилаштував свою кохану>, тем гуще становилась толпа, среди бурливших, сходящихся и расходящихся групп людей, рос угрожающий ропот и слышались уже вылетавшие, как ракеты, слова: «Что ж это, братцы, за атаманье? Обзавелись ляховками и из-за них потурают нашим врагам! Не надо нам таких обляшков! Тащи сюда бабу!»

Чарнота ринулся к усадьбе; появление его, общего любимца, несколько смирило мятеж.

Как раненый зверь, почуявший в груди смертельную рану, вскочил Чарнота в светлицу. Варька с двумя бабами стояла у дверей, готовая заплатить жизнью за вверенную ее защите пани; сама Виктория сидела в углу, бледная и прекрасная, как лилия в лунную ночь.

-Ах, это ты! – поднялась она порывисто с места. – Спаси меня!

- Скажи мне на бога, - схватил ее за руку Чарнота и поднес другою к ее глазам скомканное письмо, - это ты писала? Это твоя рука?

Виктория взглянула на письмо... и зашаталась.

- Скажи, признайся, во имя всех святых! Молю... во имя чести моей... во имя нашей любви... ты ли это писала?

- Я, - уронила княгиня угасшим голосом, чувствуя, что в этом слове прозвучал над ней смертный приговор.

- А! – страшно застонал Чарнота и так сжал себе пальцы левой руки, что из-под ногтей выступила кровь. – Пойдем! – взял он ее порывисто за руку.

- Куда? – отшатнулась в ужасе Виктория.

- Ты изменила, и тебе больше со мною не жить, - произнес он, не глядя на нее, глухим, клокотавшим голосом. – Не бойся, тебя при мне никто пальцем не тронет. Я дам тебе сам желанную свободу.

Княгиня затрепетала: она угадала своим сердцем, что минута расчета с жизнью пришла, что от нее не уйти, что ее влекут на суд разъяренной толпы хлопов, и это последнее сознание пробудило в ней чувство презрения к своим судьям, - она гордо подняла свое княжье чело и твердою поступью вышла за Чарнотою на ганок.

Появление Чарноты и Виктории заставило сразу умолкнуть толпу: величественная красота ее и горделивое, непреклонное выражение лица произвели даже на закаленных в боях воинов сильное впечатление.

- Что, панове товарищи, - хороша ли моя коханка? – обратился к толпе Чарнота.

- Хороша, что и говорить! Писаная, малеваная! – раздался кругом одобрительный шепот.

- А заслужил ли я у вас, панове, чем либо, чтоб сохранить за собой эту добычу, эту красу?

- Заслужил, заслужил! Живи с ней, - кричали уже иные, - ты наш любый атаман, все за тобой пойдем!

- Спасибо, друзи, - ответил глуха Чарнота и продолжал порывисто. – А что, панове товариство, ожидает того, кто изменяет отчизне и предает названных братьев врагам?

- Смерть! – раздался один страшный и единодушный крик.

- Смотрите ж и знайте, что такое казацкая правда! – вскрикнул Чарнота, и быстрее молнии сверкнул клинок в руках казака... Послышался свист, мелкий шипящий звук, и чудная голова с раскрытыми от ужаса глазами упала на крыльцо и покатилась по ступенькам к ногам ошеломленных казаков.

Ахнула от ужаса и занемела толпа, а Чарнота, не оглянувшись на грузно упавший за ним труп, бросился вперед и закричал не свом голосом:

- А теперь, друзья, пойдем к гетману и спросим его, почему он не ведет нас на Варшаву?»

Слова про шаблю, яка перетяла кайдани кохання, підійшли б не гірше.

А от для порівняння окремі уступи з «Чорної Ради», де згадується колишня княгиня, теперішня козачка і братова панії Череванихи.

« Отсе буцім би за достаток його князем зовуть! – перебила Череваниха. – У його жінка – княгиня з Волині, ляшка. Як руйновали наші Волинь, так він собі вподобав якусь бідолашну княгиню; от і самого прозвали князем».

«– Настусю, Настусю-серденько! – крикне, обернувшись до будинку. – Вийди лиш подивись, які до нас гості завітали!

У дверях з будинку показалась господиня. Ще була молода і хороша, тілько бліднолика пані. Зараз було видно, що се не нашого пера пташка. Не та в неї хода, не та й постать, да й українська одежа якось їй не припадала. А гарна, чорноброва була пані».

«Князь Гвинтовка», подібно до козаків Чорноти, дуже любить почванитися високим родом своєї дружини, хоча робить це в своєрідний спосіб..

«Доказали ми ляхам козацької слави: княгині їх тепер служать козакам за столом і не за столом! А ти кажеш, що жінка мене обляшила. Княгине, моє ти золото! Чи ти спиш, чи не чуєш? Вечеряти козакам пора!»

Легко здогадатися, що життя бідолашної княгині дуже невеселе, в чому відразу ж впевнюються її своячки.

«Леся, да й сама Череваниха, насилу змогли дивитись без сліз на ту нещасливу невісту. Так, як бідний горобчик попадеться у руки хлоп'ятам та й не знає, за що над ним знущаються, а тії йому виспівують, як жиди Христа мучили, крутять да підкидають угору; так ся безталанна княгиня попалась тепер між козаки; і що там тії князі, сенатори да великі пани наробили, про що вона й не відала, за все тепер одвічає».

Хоча ця «княгиня» Корецькою не названа, тільки й того, що з Волині, то все-таки певні текстологічні співпадіння зі Стороженком та Старицьким знайти нескладно, от тільки Куліш написав все це першим. Отож наразі тримаюся гіпотези, що вони обоє, милим звичаєм літераторів всіх часів і народів, позичили цей мотив у свого попередника.

На цьому я з Корецькими попрощаюся, і так затягнулися вони над всяку міру. Огрядненький томик Стороженка я випорпала, шукаючи літературної ілюстрації до цілком іншої історії. Бо ми з середини 17-го століття перенесемося в кінець 18-го – і цим замкнемо коло часів. Сучасником Рославця й володарки Понтиди, княгині Тараканової, був певний чоловік, який теж носив гучне прізвище і залишив глибокий слід в історії мситецтва, скандалів та фольклору. Ми його знаємо під іменем «пана Каньовського».