![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Самчук – літо 41-го
01/02/2012 06:23 pmРозважання «зцєнтей глови»
З іншими сусідами справа складається доволі невесело, і це при тому, що « «нова Європа» набирала розгону.
А з нею також «стара», хоч би у вигляді залишків наших дорогих братів-слов’ян поляків та різних недоносків «русских братьев», які з приходом німецької адміністрації одразу відчули дух часу, почали вилазити з різних схованок та підносити голови. Для німців це було дуже на руку, гасло «діли і пануй», нацьковуй одного на одного якраз їм пасувало, за колишньої Польщі українців не брали на державні посади, вони не мали фахових сил для адміністрації, залізниць, пошти, телеграфу, поляки пригадали, що вони також «в Індії», а тому відновили свої старі рецепти: «не давай ходу кабаньскім русіном». Шовінізм тих людей мав унікальні прикмети, він був позбавлений будь-яких ознак глузду, все базувалося на найчистішій культурі мегаломанії. Старі мрії «від моря до моря» не давали їм спати, не дозволяли рахуватися ні з логікою, ні з якими-будь моральними критеріями. Їх ненависть до нас була елементарно щира і органічно звіряча, а їх наміри абсолютно брудні.
Навіть у час цього найбільшого нашого спільного лиха, ми не могли зійтися з ними ні в одній точці, вони вважали за смертельний гріх заговорити з нами нашою мовою, в їх пресі ми могли вичитати такі розважання «зцєнтей глови», що, коли вони виграють цю війну, у що вони так само вірили, як і в Матку Боску Ченстоховську, вони поширять свої володіння до Дніпра, все населення наше виселять на схід, а одночасно, на заході, «відзискають» свої історичні землі до Одеру і, розуміється, виженуть німців за Одер… Отже, бідний Гітлер безнадійно спізнився, наївно вважаючи, що всі ці винаходи його власність.
Під цим оглядом вони феноменальні, з ними годі конкурувати, їм могли б позаздрити і найвідчайдушніші дон Кіхоти, а їх безпосередність безпрецедентна. Володіючи такими талантами, вони з приходом німецької адміністрації з патосом беруться за діло, багато з них стали «фольксдойчами», і багато різних ключових позицій було обсаджено ними. Для цього вони використовували свою традиційну зброю за німецьким гаслом «крафт дурх фройде» і за рецептою відомої пані Валевської, яка свого часу дістала місію перемогти Росію ліжком Наполеона… Зброя ця в наші часи діяла непомильно, так що в скорому часі всі німецькі «фюрери» мали своїх валевських у вигляді господинь, секретарок, телефоністок, а тим самим завзятющих поборників «пшеклєнтих гайдамакуф-українцуф…» (Невеликий відступ – «місія пані Валевської», як вважають сучасніші дослідники, - це чистої води міфологія пізнішого періоду. А фрагмент про оцю свого роду «жіночу війну» чи «жіночу колаборацію» я вважала б написаним з позицій упередженої людини, якби аналогічні відомості не напливали б також з інших джерел. Наприклад, Лариса Крушельницька згадує, як її мати-піаністка змушена була музикою розважати певного німецького начальничка і його коханку-польку, винятково неприязно настроєну і до українців взагалі, і до самої пані Галини зокрема. Інша справа, чи ці дами чинили так з завдання якихось організацій, чи на власну руку, хоча б з матеріальних причин. Про численних поляків-фольксдойчів писав і Євген Наконечний у книзі «Шоа у Львові»)
Наприклад, до нашої редакції почали напливати звіти, що при організації дирекції залізниць у Здолбунові три чверті її штату опинилися у польських руках. Не маючи права критики державних установ, ми все-таки ризикнули помістити про це невелику замітку. Реакція була негайна. У моєму кабінеті появився начальник залізниць, також поляк, прізвища якого вже не пригадую, з наміром вияснити справу. Головний мотив – нема українських фахових сил. Між іншим, наводжу йому приклад поляків з 1920 року, які, обсадивши нашу територію і також не мавши фахових сил, негайно змінили всю обсаду залізниць, наслідком чого майже всі наші залізничники опинилися без роботи, а в тому числі був також один мій дядько, Макар Рудий. Пізніше, протягом двадцяти років, на цю роботу не було прийнято ні одного українця. Звідки мали взятися фахові сили? І як він думає: невже ми не маємо права на своїй землі бути бодай кондукторами на залізниці? Чи не слід нам використати досвід поляків? Бо інакше ми ніколи не виліземо з нефаховости. Я вимагав пропорційного обсадження залізниць нашими людьми, як нема фахових – зробити їх такими. Це не таке вже велике мистецтво…
Наслідки нашої розмови були прекрасні, начальник залізниць, до речі, порядна й інтелігентна людина, визнав за мною слушність, обіцяв змінити наставлення та направити несправедливість. І вона була направлена. Після цього усунуто дискримінацію і нарікання припинилося.
Або ще приклад: одне містечко біля Луцького вело довголітню боротьбу з місцевими поляками за свою церкву. Церква була православна, але після так званої польської «ревіндикації», тобто навернення православних на католиків, з церкви зроблено костьол, дарма що католицького населення було лише десять відстоків. З приходом німців православним вдалося це лихо направити і церква знову стала православною. Але не надовго. Військовим комендантом Луцького був ревний католик, поляки підослали йому гарненьку секретарку і нещасна церква знову стала католицькою. Православні не думали здаватися, і, не знаю яким чином, одного разу в моєму кабінеті з’явилася тричленна делегація злощасного містечка з довжелезним списком підписів населення та проханням їм допомогти.
Я був цілковито збентежений: Луцька область не належала до нашої юрисдикції, що я міг їм помогти? Але мушу щось зробити, вони представили цілий ряд документів, з яких виходило, що правда на їх боці. Я зібрав документи, просив зачекати, а сам вдався до Фріца Вайса з пропаганди. Вислід був несподіваний: вислухавши справу, Вайс не цікавився навіть документами, а сказав своєму секретареві настрочити на машинці папірець, додав до того магічну печатку пропаганди і справа була полагоджена. За пів години моя делегація мала свою церкву назад і не могла вийти з дива, що все це так швидко і просто сталося. Не менше був здивований і я сам, а одночасно дуже вдоволений, що нам це так несподівано повелося».
(Ibid, ст. 83-84)
(Зважуся на маленький коментар: попри всі взаємні кривди і образи, важко заперечити, що з обох сторін були також люди з доброю волею, згодні і готові на співпрацю – хоч би той начальник залізниць. Тому становище в 1941 році виглядало не так аж фатально, як пізніше – про що Самчук теж писав і до чого я також планую добратися. Разом з тим, у пригоді з ревіндикованою церквою Самчук об’єктивно теж зіграв за правилами «гарненької секретарки», добившись мети за допомогою особистих зв’язків. Не виключаю, що другою стороною конфлвкту це могло бути сприйняте як використання чуми у боротьбі проти холери).
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2012-02-01 05:04 pm (UTC)no subject
Date: 2012-02-01 05:05 pm (UTC)no subject
Date: 2012-02-01 05:06 pm (UTC)але сухе все одно від чогось спалахне
no subject
Date: 2012-02-01 05:07 pm (UTC)no subject
Date: 2012-02-01 05:10 pm (UTC)no subject
Date: 2012-02-01 05:13 pm (UTC)no subject
Date: 2012-02-01 05:16 pm (UTC)no subject
Date: 2012-02-01 05:55 pm (UTC)no subject
Date: 2012-02-01 06:44 pm (UTC)no subject
Date: 2012-02-02 06:40 pm (UTC)no subject
Date: 2012-02-02 06:36 pm (UTC)no subject
Date: 2012-02-03 01:27 pm (UTC)no subject
Date: 2012-02-03 02:29 pm (UTC)no subject
Date: 2012-02-03 02:33 pm (UTC)Або ще відоміша Софія Галечко теж мала змішане походження, як українку, її виховала батькова сестра. Після того, як вона пішла в стрільці, польська родина розірвала стосунки з нею. І таких прикладів вистачало.
no subject
Date: 2012-02-03 05:15 pm (UTC)no subject
Date: 2012-02-03 12:15 am (UTC)no subject
Date: 2012-02-03 01:25 pm (UTC)