«Чи не останнє наше князівство»

Те, що нам видається швидше недоліком географії – глушина і віддаленість – в певні історичні періоди могло видатися чималою перевагою певного краю. Тому й на Ратнівщині ще до боротьби за галицько-волинський спадок, коли вона вперше й засвітилася, відбувалося чимало. Тут «ходило військо дівоцькеє», залишаючи на своєму шляху таємничі поховання жінок-войовниць, які й на той світ брали з собою зброю. В тамтешніх лісах, десь в центрі величезної пущі, панували дивні божества – Тур і Красная Панна, закохана пара, яка й досі згадується на місцевих весіллях.  А ще жила тут якась таємнича королева, осіддям її, як легко здогадатися, був замок, з якого йшли ще більш таємничі підземні ходи.

 Пізніше, вже в історичніші часи, Ратнівщина бачила князя Романа і сина його, Данила Галицького, на коні, «диву подібному» і на позолоченому сідлі. Хтось з них, чи не Роман, заклав фортецю, етимологія назви напрочуд прозора (хоч, може, й хибна) – від слова «рать», «ратник». Місцеві варіанти цієї назви – Ратень, Ратнів, Ратне.

Однак княжі часи проминемо для ясності, а перенесемося просто в ранньомодерний період.

( Read more... )