![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Дівчина на війні
12/08/2011 10:10 am Літературна ілюстрація до попереднього – Емансипантка
Жартівливу пісеньку про добровольців у Мезевтеребеші (порівняння війська з бандою – чи то бандою в теперішньому значенні слова, чи то військовим оркестром – виникло тому, що стрільці «першого набору» не мали тоді ні уніформ, ні спорядження і виглядали, за власними словами, «як македонські повстанці») цитує Роман Купчинський в повісті «Заметіль».
Ми Романа Купчинського знаємо переважно як автора пісень, в меншій мірі – як поета. Але саме «Заметіль» я б рекомендувала як зразок доброї прози, яка поєднує силу-силенну точних історичних подробиць, легкий стиль і м’який гумор. Оскільки головний герой повісті, Зварич, alter ego автора багато бачив і багато запам’ятав, на сторінках книги раз-у-раз з’являються персонажі одночасно й реальні і легендарні, наприклад, герої незліченних анекдотів Новіна де Розлуцький та четар Цяпка чи прекрасна Шаріка. Натомість Олена і її подруги-воячки нібито у власній особі й не фігурують, хоча певні натяки на них є. От хоч би в такому епізоді, саме під час марширування гаївської сотні по чесних львівських бруках.
«Вернувся Василевич і приніс новину: прийшла сотня з Гаїв. Між ними три дівчини (насправді, як ми знаємо, тільки дві). Повбирані в однострої, навіть пізнати не можна. Хто хоче, варто подивитися.
Багато хлопців посхоплювались. Між ними й Зварич. Цікавий був і на сотню, і на дівчат. Ще не бачив їх, а вже чув певного роду нехіть до стрілкинь. Війна – не бабська річ. Йдуть просто для примхи і щоби люди за них говорили.
- А ви, вуйку, не йдете? – спитав Качур Леонтинського.
«Вуйко» покрутив головою.
- Не цікаво.
- Як не цікаво?! А дівчата?
- Бачив я їх досить.
- Але не в одностроях!
- І в одностроях, і без. Не цікаво.
- Старість не радість, - зітхнув жалібно Качур і сумно завернув очима.
Тим разом «вуйко» не відгризся. Мовчки набив люльку і, закуривши, обернувся плечима до Качура.
Сотня з Гаїв стояла коло моста, попід який іде дорога на передмістя Левандівку. Все було в одностроях з австрійського сукна синявої краски і в шоломах з такої самої матерії. Стояли в лаві, поскидавши наплечники і поставивши в кізли кріси. Шоломи на їх головах робили з них якесь англійське колоніальне військо або подорожніх, що мандрують по тропікальних країнах.
Зварич, хоч як пильно приглядався, не міг розпізнати між ними дівчат. Вже щодо одного стрільця мав деякі сумніви, але в тій хвилі стрілець заговорив таким басом, що ніяк не можна було його взяти за дівчину, хоч би й яку емансипантку.
- Бачу, не пізнаєш! – почув за собою голос Черника (Федь Черник, рудківчанин, теж особистість майже міфічна).
- Таки ні.
- А от там, друга з краю. Така білява, бачиш?! (очевидячки, Олена).
- Йди, то хлопець! – недовіряв Зварич.
- Дурний! Придивися ліпше. Де ж хлопець має такі ноги, а плечі, а бедра...
Справді, коли було придивитися, то пізнати було лагідніші форми будови, хоч на перший погляд був це молоденький, гарненький стрільчик – і більш нічого.
- Вже бачиш?
- Бачу.
- А тепер подивись на середину сотні. Той чорнявий, що рукою щось показує – це також дівчина.
Зварич знову довший час мусив придивлятися, заки признав, що це також стрілкиня. (Ґандзя, більше нікому).
Дівчата завважили, що на них дивляться, мов на чудо, і відвертались та хмурились, прибираючи рівночасно якнайбільш «мужеську» поставу.
Але й хлопцям з гаївської сотні вже було забагато тих оглядин, бо один визвірився на Качура:
- Чого так витріщаєте очі, товаришу (офіційне звертання січових стрільців)?! Згубили ви тут що?
Качур прижмурив одне око і їдко всміхнувся.
- Десь мені жінка втекла. Може, часом, є в вашій сотні?
Стрілець на ті слова зробив таку міну, що Качур уважав за відповідне вицофатися, що виконав хоч і швидко, але дуже дискретно».
Жартівливу пісеньку про добровольців у Мезевтеребеші (порівняння війська з бандою – чи то бандою в теперішньому значенні слова, чи то військовим оркестром – виникло тому, що стрільці «першого набору» не мали тоді ні уніформ, ні спорядження і виглядали, за власними словами, «як македонські повстанці») цитує Роман Купчинський в повісті «Заметіль».
Ми Романа Купчинського знаємо переважно як автора пісень, в меншій мірі – як поета. Але саме «Заметіль» я б рекомендувала як зразок доброї прози, яка поєднує силу-силенну точних історичних подробиць, легкий стиль і м’який гумор. Оскільки головний герой повісті, Зварич, alter ego автора багато бачив і багато запам’ятав, на сторінках книги раз-у-раз з’являються персонажі одночасно й реальні і легендарні, наприклад, герої незліченних анекдотів Новіна де Розлуцький та четар Цяпка чи прекрасна Шаріка. Натомість Олена і її подруги-воячки нібито у власній особі й не фігурують, хоча певні натяки на них є. От хоч би в такому епізоді, саме під час марширування гаївської сотні по чесних львівських бруках.
«Вернувся Василевич і приніс новину: прийшла сотня з Гаїв. Між ними три дівчини (насправді, як ми знаємо, тільки дві). Повбирані в однострої, навіть пізнати не можна. Хто хоче, варто подивитися.
Багато хлопців посхоплювались. Між ними й Зварич. Цікавий був і на сотню, і на дівчат. Ще не бачив їх, а вже чув певного роду нехіть до стрілкинь. Війна – не бабська річ. Йдуть просто для примхи і щоби люди за них говорили.
- А ви, вуйку, не йдете? – спитав Качур Леонтинського.
«Вуйко» покрутив головою.
- Не цікаво.
- Як не цікаво?! А дівчата?
- Бачив я їх досить.
- Але не в одностроях!
- І в одностроях, і без. Не цікаво.
- Старість не радість, - зітхнув жалібно Качур і сумно завернув очима.
Тим разом «вуйко» не відгризся. Мовчки набив люльку і, закуривши, обернувся плечима до Качура.
Сотня з Гаїв стояла коло моста, попід який іде дорога на передмістя Левандівку. Все було в одностроях з австрійського сукна синявої краски і в шоломах з такої самої матерії. Стояли в лаві, поскидавши наплечники і поставивши в кізли кріси. Шоломи на їх головах робили з них якесь англійське колоніальне військо або подорожніх, що мандрують по тропікальних країнах.
Зварич, хоч як пильно приглядався, не міг розпізнати між ними дівчат. Вже щодо одного стрільця мав деякі сумніви, але в тій хвилі стрілець заговорив таким басом, що ніяк не можна було його взяти за дівчину, хоч би й яку емансипантку.
- Бачу, не пізнаєш! – почув за собою голос Черника (Федь Черник, рудківчанин, теж особистість майже міфічна).
- Таки ні.
- А от там, друга з краю. Така білява, бачиш?! (очевидячки, Олена).
- Дурний! Придивися ліпше. Де ж хлопець має такі ноги, а плечі, а бедра...
Справді, коли було придивитися, то пізнати було лагідніші форми будови, хоч на перший погляд був це молоденький, гарненький стрільчик – і більш нічого.
- Вже бачиш?
- Бачу.
- А тепер подивись на середину сотні. Той чорнявий, що рукою щось показує – це також дівчина.
Зварич знову довший час мусив придивлятися, заки признав, що це також стрілкиня. (Ґандзя, більше нікому).
Дівчата завважили, що на них дивляться, мов на чудо, і відвертались та хмурились, прибираючи рівночасно якнайбільш «мужеську» поставу.
Але й хлопцям з гаївської сотні вже було забагато тих оглядин, бо один визвірився на Качура:
- Чого так витріщаєте очі, товаришу (офіційне звертання січових стрільців)?! Згубили ви тут що?
Качур прижмурив одне око і їдко всміхнувся.
- Десь мені жінка втекла. Може, часом, є в вашій сотні?
Стрілець на ті слова зробив таку міну, що Качур уважав за відповідне вицофатися, що виконав хоч і швидко, але дуже дискретно».
