tin_tina | З Індії до Китаю (Reply)

   Чи мої читачі ще пам’ятають про Ярослава Окуневського , бо в мене саме була нагода згадати про нього – через певну дискусію про оселедці :-). А тут саме трапилася публікація його «Листів з чужини» - і не можу втриматися, щоб не поділитися.
   Отож, відсвяткувавши Різдво в Індії, Окуневський і весь екіпаж корабля «Аврора» вирушили до Китаю. Наступний великий празник Воскресіння Господнього лікар-моряк зустрів вже в Пекіні, разом з працівниками російського посольства, що прийняли галицького українця як рідного, хоч і був він підданим Австро-Угорщини. Серед інших цікавих сцен довелося йому спостерігати кілька епізодів, розповідь про які я назву спільною, хоч і не зовсім точною назвою:

Китайські росіяни і російські китайці
(з розділу «Христос воскрес» -13(25) квітня 1897 року)
   « - Що се, - питаю, у вас у церкві за дяки китайські?
   - Се не китайці, а «русскіє»! – відказують.
   - Які ж то «русскі», коли в них очі скісні та коси теліпаються по плечах?
   Се козаки-албазинці. Ото як козаки зайняли Сибір, то вибралась одна вольна ватага і заложила собі на Амурі містечко Албазин. Се була територія китайська, от і післав богдихан Кван-Сі своє військо воювати албазинців. Боронилися вони крепко і кілька раз прогнали китайців з кровавими головами. А таки в році 1689 китайці зайняли їхню станицю. Цар Кван-Сі запропонував албазинцям переселитися у Пекін і стати його тілохранителями. тут, під Пекіном, відвів їм багато землі і вольності понадавав. От і зібралися албазинці, двісті людей, та й свого священника взяли з собою і ікону св.Миколая, що ще й тепер стоїть у церкві, взяли і переселилися. А що вони були парубки, то цар дав їм китайки за жінок. Так і вийшла теперішня раса. Вони називали себе «русскими» козаками-албазинцями, дарма що вже бесіду свою згубили і кафтани китайські прийняли та коси собі запустили. Ще й дотепер вони вважаються найліпшим військом китайським. В останню війну англійсько-французько-китайську богдихан публічно похвалив албазинців та й нові ще вольності їм понадавав. І за віру православну ніколи їх не переслідував, як се діялося з католиками та іншими християнами. Албазинці та їх священники – то були перші європейські, сказати б, післанники при дворі китайськім. Від того часу і є зносини між Росією і Китаєм.
   До мене підійшов похристосуватися один господин в еполетах, в повній російській формі, увесь у хрестах, а з лиця чистий китаєць або японець або якийсь інший монгол.
   - Чи се також «русскій»? – питаю свого сусіда.
   - Непріменно русскій! – відказує той. – Він походить з бурятів, а вже цілком обрусів. Глядіть, он там його дочка!
Дивлюсь – гарна собі дівчина, на вид, як наші мадярки... Бурят сей жонатий з «русскою».
   - Бував я, - кажу, - багато в англійських колоніях, а там цілком інакше з інородцями чи з «nativ-ами», як вони їх називають. Native не приймається в англійське товариство, а halfcast (мішанець) вважається за щось настільки низьке, що ніякий не буде вважати його за рівню, поводитися з ним запанібрата...
   - Ні, в Росії інакше. Ми всякі раси втягуємо в себе. У нас «русскій» кождий, коли тільки говорити знає по-русски, а особливо коли він на офіціальнім урядовім становищу, нехай у нього буде лице жовте, а очі хоч скісні. Тим-то і наша колонізація виходить тривкіша, ніж англійська. Наша «русская» державна раса поки що ще не готова, вона доперва укладається...
   Я похристосувався з «русским» із бурятів, з «русским» із німців, з «русским» із шведів і з «русским» із «хохлов»...
   Христос воскресе!