![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
А, давайте, ще трохи з сербською історією повозимося, тобто у художньому викладі, звичайно – потрохи Нушича, а потрохи сербського епосу. Трапився у «Автобіографії» сербського письменника такий прикрий епізод.
«Так от, саме через історію, «учительку життя», я залишився на другий рік, і то з дивної причини. Провалився я на іспиті, бо переплутав рік смерті царя Уроша, наче мені в голові замакітрилось, і сказав, що це трапилося після Марицької битви. Можете собі уявити, як схопився за чуприну вчитель: адже він сім разів читав нам пісню «Марко освідчує, на кого залишає царство», а в своїх лекціях кидав страшні прокляття на Вукашина.
- А чи ти знаєш, що Вукашин убив Уроша?
- Знаю.
- Ну, то як же він мертвий міг прийти з Марици, де загинув, і вбити Уроша?
- Не знаю.
- А коли не знаєш, то вивчи за канікули, а восени прийдеш і складеш іспит».
Забігаючи вперед: не повелося бідному хлопцеві і восени, але займімося цими королями. Таке в мене враження, що або автор щось не те написав, або, ще ймовірніше, перекладач наплутав. Бо з фрази: «Марко освідчує, на кого залишає царство» можна виснувати, що Марко – діючий король, котрий на схилі літ вибирає собі спадкоємця. А воно зовсім не так.
Бо Марко - улюблений юнак-герой сербського епосу, той самий, що мав приятелькою вілу , от тільки помер він далеко пізніше, на трьохсотому році життя! (це ми у пісенній реальності, звичайно, але ж Нушичу й викладали історію за епосом). А, може, і не помер взагалі, а переселився у країну віл, крилатих коней і чудес. Ну гаразд, це питання суперечливе, але з походженням Марка справа дещо зрозуміліша. У мене ж і провідник хороший є – перекладач сербських дум, Михайло Старицький.
Батько Марка, «король Вукашин Жура» (Жура значить малорослий), був, відверто кажучи, людиною малоприємною і страшенним інтриганом. У ці свої інтриги він втягнув певну «Видосаву, Момчилову жінку» (а Видосава – це така форма імені Єлизавета, серби теж майстри переплутати імена) і вона з намови зловмисника отруїла чоловіка. Не врятувала бідного Момчила ні його віддана сестра Єхросина, ні крилатий кінь Ябочил. Але й отруйниця не скористалася зі свого злочину: замість з нею одружитися, як обіцяв, Вукашин наказав її стратити, прив’язавши до конячого хвоста, а сам взяв собі за жінку вірну Єхросину (згідно з сербською Вікіпедією, дружину Вукашина звали Оленою. На додачу, як зазначає Старицький, щось поплутано з часом, виходячи з іншої думи, Вукашин вже на момент смерті Момчила був одружений, але то справа така... Це був не останній злочин, який сучасники і потомки повісили на Вукашина, він, видно, був таким собі Річардом ІІІ сербської історії). У цього подружжя народилося двоє синів, Марко і Андрій, на щастя, вдалися вони в материнський рід, а Марко то й зовсім був начебто воскреслим Момчилом-юнаком. Зате з батьком у нього не все складалося, як то зрозуміло з наступної думи, «Урош і Мрлячовенки».
Герої цієї пісні, як воно водиться у справжніх державних мужів, ніяк не могли поділити королівства. Тобто, законний король, Урош, син попереднього короля Милютина Дужого (Степана Душана), начебто був, але його, осиротілого в дитинстві, ніхто не сприймав всерйоз. За час його малолітства державою правили опікуни, щонайперше той самий Вукашин, і, хоч спадкоємець корони вже й став повнолітнім, вони й не думали віддати йому владу. Але Вукашином і Урошем список претендентів у королі не обмежувався, врешті зібралися вони всі на Косовому полі і вирішили, що віддадуть царство тому, на кого вкаже справедливий Марко. І Марко вибрав не свого батька, не дядька – воєводу Гойка, не іншого дядька Углиша, а таки законного короля Уроша (також свого кревняка, і до Сербії підходило класичне визначення: «Не держава, а гурт сварливих родичів). Розлючений батько ледь не зарубав надміру безстороннього сина, але, замість у Марка, улучив у його ангела-охоронця (не стану приховувати, що Старицький писав «янгола»).
Але Урош процарствував недовго, підступний Вукашин запросив його на полювання, і там-то все і трапилося:
От король – за олив’яну балту,
Та як лусне з-за плечей небожа
У висок, поза юнацьке вухо, -
Аж мазга поприснула в долину
І озерце замутилося крів’ю!
(це «Смерть молодого царенка Уроша»)
Бідному королевичу на момент смерті було всього 16, так твердить дума. Зате М.Старицький у примітці до перекладу уточнює:
«Король Вукашин таки справді зрадецьки убив Уроша, запросивши його на полювання; тільки Урошу було тоді певних 31 рік. А це було так: плохий Урош удався од нападу воєводів, надто Юговенків і Лазаря, під руку до свого кума Вукашина; та, запримітивши його лукавість, хотів був тікати, а той і вбив. Царство ж таки не досталось Вукашину, а ним заволодів славний Лазар». Скориставшись усобицями в Сербській державі, турки розбили сербське військо у битві під Марицею, де загинув і Вукашин.
Отакою є пісенна версія і щось таке мав розповісти вчителеві Браніслав Нушич. Та ба! Історики всіх епох з якоюсь одержимою затятістю люблять демаскувати милі і зрозумілі загальноприйняті, освячені традицією канонічні версії.
«Вже потім, коли я закінчив школу, історики довели, що Вукашин не вбивав Уроша, той умер вже після Марицької битви. Те ж саме я й твердив на іспиті, через те й не перейшов до старшого класу і змарнував цілий рік».
Отак воно сумно все закінчилося для Нушича, а ще сумніше для Вукашина. Може, якась сербська Джозефіна Тей вже спробувала виправдати знеславленого державця?
«Так от, саме через історію, «учительку життя», я залишився на другий рік, і то з дивної причини. Провалився я на іспиті, бо переплутав рік смерті царя Уроша, наче мені в голові замакітрилось, і сказав, що це трапилося після Марицької битви. Можете собі уявити, як схопився за чуприну вчитель: адже він сім разів читав нам пісню «Марко освідчує, на кого залишає царство», а в своїх лекціях кидав страшні прокляття на Вукашина.
- А чи ти знаєш, що Вукашин убив Уроша?
- Знаю.
- Ну, то як же він мертвий міг прийти з Марици, де загинув, і вбити Уроша?
- Не знаю.
- А коли не знаєш, то вивчи за канікули, а восени прийдеш і складеш іспит».
Забігаючи вперед: не повелося бідному хлопцеві і восени, але займімося цими королями. Таке в мене враження, що або автор щось не те написав, або, ще ймовірніше, перекладач наплутав. Бо з фрази: «Марко освідчує, на кого залишає царство» можна виснувати, що Марко – діючий король, котрий на схилі літ вибирає собі спадкоємця. А воно зовсім не так.
Бо Марко - улюблений юнак-герой сербського епосу, той самий, що мав приятелькою вілу , от тільки помер він далеко пізніше, на трьохсотому році життя! (це ми у пісенній реальності, звичайно, але ж Нушичу й викладали історію за епосом). А, може, і не помер взагалі, а переселився у країну віл, крилатих коней і чудес. Ну гаразд, це питання суперечливе, але з походженням Марка справа дещо зрозуміліша. У мене ж і провідник хороший є – перекладач сербських дум, Михайло Старицький.
Батько Марка, «король Вукашин Жура» (Жура значить малорослий), був, відверто кажучи, людиною малоприємною і страшенним інтриганом. У ці свої інтриги він втягнув певну «Видосаву, Момчилову жінку» (а Видосава – це така форма імені Єлизавета, серби теж майстри переплутати імена) і вона з намови зловмисника отруїла чоловіка. Не врятувала бідного Момчила ні його віддана сестра Єхросина, ні крилатий кінь Ябочил. Але й отруйниця не скористалася зі свого злочину: замість з нею одружитися, як обіцяв, Вукашин наказав її стратити, прив’язавши до конячого хвоста, а сам взяв собі за жінку вірну Єхросину (згідно з сербською Вікіпедією, дружину Вукашина звали Оленою. На додачу, як зазначає Старицький, щось поплутано з часом, виходячи з іншої думи, Вукашин вже на момент смерті Момчила був одружений, але то справа така... Це був не останній злочин, який сучасники і потомки повісили на Вукашина, він, видно, був таким собі Річардом ІІІ сербської історії). У цього подружжя народилося двоє синів, Марко і Андрій, на щастя, вдалися вони в материнський рід, а Марко то й зовсім був начебто воскреслим Момчилом-юнаком. Зате з батьком у нього не все складалося, як то зрозуміло з наступної думи, «Урош і Мрлячовенки».
Герої цієї пісні, як воно водиться у справжніх державних мужів, ніяк не могли поділити королівства. Тобто, законний король, Урош, син попереднього короля Милютина Дужого (Степана Душана), начебто був, але його, осиротілого в дитинстві, ніхто не сприймав всерйоз. За час його малолітства державою правили опікуни, щонайперше той самий Вукашин, і, хоч спадкоємець корони вже й став повнолітнім, вони й не думали віддати йому владу. Але Вукашином і Урошем список претендентів у королі не обмежувався, врешті зібралися вони всі на Косовому полі і вирішили, що віддадуть царство тому, на кого вкаже справедливий Марко. І Марко вибрав не свого батька, не дядька – воєводу Гойка, не іншого дядька Углиша, а таки законного короля Уроша (також свого кревняка, і до Сербії підходило класичне визначення: «Не держава, а гурт сварливих родичів). Розлючений батько ледь не зарубав надміру безстороннього сина, але, замість у Марка, улучив у його ангела-охоронця (не стану приховувати, що Старицький писав «янгола»).
Але Урош процарствував недовго, підступний Вукашин запросив його на полювання, і там-то все і трапилося:
От король – за олив’яну балту,
Та як лусне з-за плечей небожа
У висок, поза юнацьке вухо, -
Аж мазга поприснула в долину
І озерце замутилося крів’ю!
(це «Смерть молодого царенка Уроша»)
Бідному королевичу на момент смерті було всього 16, так твердить дума. Зате М.Старицький у примітці до перекладу уточнює:
«Король Вукашин таки справді зрадецьки убив Уроша, запросивши його на полювання; тільки Урошу було тоді певних 31 рік. А це було так: плохий Урош удався од нападу воєводів, надто Юговенків і Лазаря, під руку до свого кума Вукашина; та, запримітивши його лукавість, хотів був тікати, а той і вбив. Царство ж таки не досталось Вукашину, а ним заволодів славний Лазар». Скориставшись усобицями в Сербській державі, турки розбили сербське військо у битві під Марицею, де загинув і Вукашин.
Отакою є пісенна версія і щось таке мав розповісти вчителеві Браніслав Нушич. Та ба! Історики всіх епох з якоюсь одержимою затятістю люблять демаскувати милі і зрозумілі загальноприйняті, освячені традицією канонічні версії.
«Вже потім, коли я закінчив школу, історики довели, що Вукашин не вбивав Уроша, той умер вже після Марицької битви. Те ж саме я й твердив на іспиті, через те й не перейшов до старшого класу і змарнував цілий рік».
Отак воно сумно все закінчилося для Нушича, а ще сумніше для Вукашина. Може, якась сербська Джозефіна Тей вже спробувала виправдати знеславленого державця?
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2011-02-16 07:43 pm (UTC)"Жил да был князёк надменный
и искал жену:
Не кичливую дворянку,
Не смазливую крестьянку -
кровную княжну..."
Ну вот Вукашина я с тех пор помню. Там он в самом начале длинной песни с водяным беседует, и тот его хвалит:
"За то я сердечно тебя полюбил,
За то, Вукашин, ты мне дорог,
Что в озере много людей утопил:
По точному счёту - сто сорок..."
Ну, ничему хорошему водяной его там не научил... Но эти строки запомнились намертво.
no subject
Date: 2011-02-16 07:45 pm (UTC)no subject
Date: 2011-02-16 09:14 pm (UTC)Реабилитацию Вукашина, осуществлённую при Нушиче, никто не отменял.
Вукашин был соправителем Уроша, а с 1365 по 1371 г. именовался королём
Прилепского королевства. Уроша называли Слабым, потому что при нём царство распадалось. Это только через 211 лет после его смерти выяснилось, что он был святой. Марицкая битва былв с турками, однако слава борца с туркми досталась Марко. Видимо из-за его бравого и молодцеватого вида:
http://sr.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%BA%D0%BE_%D0%9A%D1%80%D0%B0%D1%99%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%9B
no subject
Date: 2011-02-17 07:13 am (UTC)Це я до того, що Тей реабілітувала Річарда ІІІ. То і про Вукашина вже написали? Ну, ці наглосакси :-) всюди встигли.
"У Маричкој бици 26. септембра 1371, Турци Османлије поразили су и убили Вукашина, а око два мјесеца касније умро је Цар Урош."
Видно, у Вукашина репутація була погана...
no subject
Date: 2011-02-17 04:27 pm (UTC)ими в этом же году санджаку Кюстендил (тому самому, столица которого Кюстендил грамматически от верблюда производится). Считается, что название происходит от имени Константина Драгаша, последнего христианского владетеля.
А у Тей в "Дочке времени", по-моему, в конце выясняется, что для историков не секрет, что Рмчард III злодеем не был, но на общественное мнение они никак повлиять не могут. То есть, речь об устойчивости предрассудков.
Ну и в самом деле, попробуй охаять Марко Королевича - инвалидом останешься.
no subject
Date: 2011-02-17 05:11 pm (UTC)Нушич українською
Date: 2011-02-17 08:59 am (UTC)Re: Нушич українською
Date: 2011-02-17 10:57 am (UTC)