![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Не зовсім пісенна подорож-4
10/02/2011 07:08 pm Якщо хтось з давніших моїх приятелів пригадує, було у мене зо два роки тому два пости з різними українськими перекладами Кіплінгового «Якщо...» і критичною статтею М.Новикової про них і їх подібність-неподібність з оригіналом. Завдяки мшф ![[livejournal.com profile]](https://www.dreamwidth.org/img/external/lj-userinfo.gif)
thomas_brute (щойно зі здивуванням виявила, що щось там з зафрендженням у мене в свій час не вийшло, чого б то? А, зрозуміло, це я заплуталася в різних Хомах Брутах) ця скромна колекція серйозно поповнилася, а як саме – можна виявити, заглянувши сюди
це другий пост з теми, а перший тут
Рекомендую до прочитання, особливо, звичайно, нові варіанти, серед них є дуже й дуже неординарні. А сама я тим часом продовжую попереднє, розповідаючи про маловідомого автора широковідомої пісні. Кому вже набридло, тих заспокою: це вже остання частина. В попередній, нагадаю, йшлося про долю двох старших братів-Мадзелянів, яких доля розметала: одного – в США, другого – на українське Поділля.
Натомість «Семана з родиною привітали гіркі роки окупаційні, болючі пережиття воєнні і повоєнні». В 1940 році його, 18-літнього юнака, забрали на примусову роботу до Німеччини. 9 місяців він пропрацював на ливарні кольорових металів, а одержавши відпустку, не повернувся і кілька місяців ховався, аж доки його не знайшла польська «гранатова поліція». Цього разу батькам вдалося його викупити (за ціну, рівноварту 6 коровам), але ненадовго. В 1942 році його знов призвали до служби у робочих батальйонах «Бовдинст» в Криниці та Новому Санчу.
Ця гірка служба – тяжкою була не стільки навіть робота, скільки повсякчасне знущання командирів-садистів, досить докладно описана в «Смаку долі».
«Після зайняття західної Лемківщини в січні 1945 року Семана і його ровесників призвали до Червоної Армії (пішов він начебто добровольцем, але насправді батька залякали, що, коли не віддасть сина до війська, то всю родину вивезуть до Сибіру). Під Прагою він був тяжко поранений, майже рік лікувався по військових госпіталях, а, коли демобілізувався (значачись на цей час вже громадянином Польської держави) і повернувся додому, то не застав там нікого з родини – всі вони вже втрапили під попередні хвилі напівдобровільних, а більше таки примусових переселень.
Однак ще зоставалися лемки, які судорожно трималися за рідну землю. Серед них і Семан. Так тривало до 30 червня 1947 року, а те, що тоді сталося, достатньо нам відоме під назвою «Акція «Вісла» (жоден лемко не промовить тої назви, не додавши слова «проклята»).
Я не буду описувати того, що тоді робилося, де приймалися рішення, хто їх підтримував, хто опирався, і які хто мав резони. Перефразую тільки вислів самого Мадзеляна. «Ми всі були присутні при смерті своєї вітчизни. Лемківщина мученицьки померла 30 червня 1947 року. Пізніше ми вже тільки збиралися оплакувати її могилу».
(Вже згадуваного художника-примітивіста Никифора Лемка тричі вивозили з рідного краю і тричі він, пішки й босоніж, вертався. Врешті приятелі- польські художники виробили йому документи на ім’я Яна Никифора і тільки тоді його залишили в спокої).
...Вигнанців везли кудись на захід у закритих вагонах, так довго, що вони вже побоювалися, чи не заїде їх поїзд «аж до океану». Однак завезли їх на так звані «землі одзискані», тут Семан і його дружина Євгенія (встигли одружитися ще дома) знайшли притулок у селі Тшмель біля Хоцянова, «у дуже зруйнованому понімецькому домі», з якого, очевидно, перед тим вигнали попередніх власників.
Мабуть, ті виселенці попередньої хвилі теж з сумом згадували свій втрачений рідний край, але лемкам після їхніх зелених гір і чистого повітря ця піщана рівнина з комарами видавалася надзвичайно непривітною. До труднощів призвичаювання до нових життєвих умов додалося ще й те, що державна пропаганда невтомно розпалювала суспільну ксенофобію, змальовуючи тяжко скривджених нею ж людей винятково чорними барвами 
Дещо допомогла відлига, яка розпочалася у 1956 році. Та й це речі добре відомі, декому з лемків навіть вдалося повернутися додому, почали потроху утворюватися лемківські громадські організації, виник журнал «Наше Слово», який інколи потрапляв навіть до українців по другий бік державного кордону і вже їм, у свою чергу, видавався вітерцем з вільнішого світу. (Не знаю, наскільки обгрунтовано, але все-таки – це було щось інше. Інша стилістика, менший цензурний тиск). Семан Мадзелян, наскільки я зрозуміла, став постійним автором «Нашого Слова», на жаль, я так і не зуміла знайти якоїсь вказівки, як це сталося і як він відчув і розвинув свої літературні здібності.
Не знаю також, коли він склав ту пісню, я якої все в нас почалося. Однак думаю, що ще до 1984 року (наскільки мені вдалося з’ясувати, запис пісні «Під облачком» у виконанні Віктора Морозова і Оксани Білозір датується більш-менш цим часом, а треба ж докинути і кілька років на можливість «пісенної контрабанди. Можливо, слова і мелодію привіз до України якийсь лемківський фольклорний колектив), коли родина Мадзелянів – він сам, дружина, діти, - виїхала до США. Це вже котре в його житті велике переселення! І не останнє – через 20 років вони знову повернулися.
« В 2005 р. Семан і Євгенія Мадзеляни повернулися з США і проживают з дочком Ольгом і зятьом Петром Канючком, дочком Александром, єй мужом Любомиром Федорщаком та внучком Марисьом в Чмєлю на Лігниччині. Дочекалися 12 внуків і 4 правнуків» (цього разу я залишила лемківський правопис, а Чміль, думаю, інше написання того ж Тшмельова). Оскільки жодної звістки про його смерть я не знайшла, то сподіваймося, 88-літній лемківський патріарх живе й досі.
(«Під облачком...» - не єдина пісня авторства Семана Мадзеляна, але, схоже, найвідоміша. Виконання, яке я вибрала як останню ілюстрацію, пройняло мене найбільше)
І от я добралася майже до кінця, а вийшло зовсім не те, що планувалося. Доля людини, доля цілого краю, але не історія пісні. Що ж, якщо хтось, більше про це знаючий, зуміє доповнити чи поправити, дуже буду рада.
thomas_brute (щойно зі здивуванням виявила, що щось там з зафрендженням у мене в свій час не вийшло, чого б то? А, зрозуміло, це я заплуталася в різних Хомах Брутах) ця скромна колекція серйозно поповнилася, а як саме – можна виявити, заглянувши сюдице другий пост з теми, а перший тут
Рекомендую до прочитання, особливо, звичайно, нові варіанти, серед них є дуже й дуже неординарні. А сама я тим часом продовжую попереднє, розповідаючи про маловідомого автора широковідомої пісні. Кому вже набридло, тих заспокою: це вже остання частина. В попередній, нагадаю, йшлося про долю двох старших братів-Мадзелянів, яких доля розметала: одного – в США, другого – на українське Поділля.
Натомість «Семана з родиною привітали гіркі роки окупаційні, болючі пережиття воєнні і повоєнні». В 1940 році його, 18-літнього юнака, забрали на примусову роботу до Німеччини. 9 місяців він пропрацював на ливарні кольорових металів, а одержавши відпустку, не повернувся і кілька місяців ховався, аж доки його не знайшла польська «гранатова поліція». Цього разу батькам вдалося його викупити (за ціну, рівноварту 6 коровам), але ненадовго. В 1942 році його знов призвали до служби у робочих батальйонах «Бовдинст» в Криниці та Новому Санчу.
Ця гірка служба – тяжкою була не стільки навіть робота, скільки повсякчасне знущання командирів-садистів, досить докладно описана в «Смаку долі».
«Після зайняття західної Лемківщини в січні 1945 року Семана і його ровесників призвали до Червоної Армії (пішов він начебто добровольцем, але насправді батька залякали, що, коли не віддасть сина до війська, то всю родину вивезуть до Сибіру). Під Прагою він був тяжко поранений, майже рік лікувався по військових госпіталях, а, коли демобілізувався (значачись на цей час вже громадянином Польської держави) і повернувся додому, то не застав там нікого з родини – всі вони вже втрапили під попередні хвилі напівдобровільних, а більше таки примусових переселень.
Однак ще зоставалися лемки, які судорожно трималися за рідну землю. Серед них і Семан. Так тривало до 30 червня 1947 року, а те, що тоді сталося, достатньо нам відоме під назвою «Акція «Вісла» (жоден лемко не промовить тої назви, не додавши слова «проклята»).
Я не буду описувати того, що тоді робилося, де приймалися рішення, хто їх підтримував, хто опирався, і які хто мав резони. Перефразую тільки вислів самого Мадзеляна. «Ми всі були присутні при смерті своєї вітчизни. Лемківщина мученицьки померла 30 червня 1947 року. Пізніше ми вже тільки збиралися оплакувати її могилу».
(Вже згадуваного художника-примітивіста Никифора Лемка тричі вивозили з рідного краю і тричі він, пішки й босоніж, вертався. Врешті приятелі- польські художники виробили йому документи на ім’я Яна Никифора і тільки тоді його залишили в спокої).
...Вигнанців везли кудись на захід у закритих вагонах, так довго, що вони вже побоювалися, чи не заїде їх поїзд «аж до океану». Однак завезли їх на так звані «землі одзискані», тут Семан і його дружина Євгенія (встигли одружитися ще дома) знайшли притулок у селі Тшмель біля Хоцянова, «у дуже зруйнованому понімецькому домі», з якого, очевидно, перед тим вигнали попередніх власників.
Мабуть, ті виселенці попередньої хвилі теж з сумом згадували свій втрачений рідний край, але лемкам після їхніх зелених гір і чистого повітря ця піщана рівнина з комарами видавалася надзвичайно непривітною. До труднощів призвичаювання до нових життєвих умов додалося ще й те, що державна пропаганда невтомно розпалювала суспільну ксенофобію, змальовуючи тяжко скривджених нею ж людей винятково чорними барвами
Дещо допомогла відлига, яка розпочалася у 1956 році. Та й це речі добре відомі, декому з лемків навіть вдалося повернутися додому, почали потроху утворюватися лемківські громадські організації, виник журнал «Наше Слово», який інколи потрапляв навіть до українців по другий бік державного кордону і вже їм, у свою чергу, видавався вітерцем з вільнішого світу. (Не знаю, наскільки обгрунтовано, але все-таки – це було щось інше. Інша стилістика, менший цензурний тиск). Семан Мадзелян, наскільки я зрозуміла, став постійним автором «Нашого Слова», на жаль, я так і не зуміла знайти якоїсь вказівки, як це сталося і як він відчув і розвинув свої літературні здібності.
Не знаю також, коли він склав ту пісню, я якої все в нас почалося. Однак думаю, що ще до 1984 року (наскільки мені вдалося з’ясувати, запис пісні «Під облачком» у виконанні Віктора Морозова і Оксани Білозір датується більш-менш цим часом, а треба ж докинути і кілька років на можливість «пісенної контрабанди. Можливо, слова і мелодію привіз до України якийсь лемківський фольклорний колектив), коли родина Мадзелянів – він сам, дружина, діти, - виїхала до США. Це вже котре в його житті велике переселення! І не останнє – через 20 років вони знову повернулися.
« В 2005 р. Семан і Євгенія Мадзеляни повернулися з США і проживают з дочком Ольгом і зятьом Петром Канючком, дочком Александром, єй мужом Любомиром Федорщаком та внучком Марисьом в Чмєлю на Лігниччині. Дочекалися 12 внуків і 4 правнуків» (цього разу я залишила лемківський правопис, а Чміль, думаю, інше написання того ж Тшмельова). Оскільки жодної звістки про його смерть я не знайшла, то сподіваймося, 88-літній лемківський патріарх живе й досі.
(«Під облачком...» - не єдина пісня авторства Семана Мадзеляна, але, схоже, найвідоміша. Виконання, яке я вибрала як останню ілюстрацію, пройняло мене найбільше)
І от я добралася майже до кінця, а вийшло зовсім не те, що планувалося. Доля людини, доля цілого краю, але не історія пісні. Що ж, якщо хтось, більше про це знаючий, зуміє доповнити чи поправити, дуже буду рада.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2011-02-10 06:09 pm (UTC)no subject
Date: 2011-02-10 06:59 pm (UTC)no subject
Date: 2011-02-10 06:56 pm (UTC)no subject
Date: 2011-02-10 06:58 pm (UTC)no subject
Date: 2011-02-10 07:19 pm (UTC)no subject
Date: 2011-02-10 07:20 pm (UTC)no subject
Date: 2011-02-10 07:21 pm (UTC)Лемківська народна "Под облачком", з концерту-перформенсу групи "Далі..." - "Прийди до мене восени..."
20.11.2003, клуб "Лялька", Львів
Соломія Чубай,
Юрко Козій,
Любко
no subject
Date: 2011-02-10 07:23 pm (UTC)no subject
Date: 2011-02-11 01:59 am (UTC)no subject
Date: 2011-02-11 07:10 am (UTC)