О.Назарук про націоналізм і поняття нації

[tin_tina]

Дивною людиною був той Назарук. Нагадаю: студент-соціаліст, тоді січовий стрілець, організатор антигетьманського повстання, палкий прихильник гетьмана, потім - один з учасників католицького відродження (ще іншими учасниками були Наталена Королева. Катря Гриневичева, Богдан Антонич). Секретар, точніше б, прес-секретар єпископа Хомишина. Хто пам’ятає про довоєнну боротьбу між прихильниками східного і західного напрямку в УГКЦ, то Шептицький, Сліпий, Костельник – східний напрямок, візанитисти, а Хомишин – окциденталізм. Помер в 1940 році в Кракові від інфаркту, довгі роки вважався закоренілим націоналістом. Бог зна чого: ніякої ні ксенофобії, ні возвеличування свого вкупі з очорнюванням чужого в його головному творі, «Роксоляні», не спостерігається і близько. Може, є певне замилування до авторитаризму, але таке, в межах. А от як він висловився у післямові до роману (правопис і пунктуацію не міняю):

«Хибно булоб уважати «польськими» або «московськими» студії таких письменників, котрі походили з України, а писали по польськи або по російськи. Такі праці очевидно належать до українського письменства, все одно в якій мові вони писані. Бо територія (земля) рішає в першій мірі про приналежність людини а тим самим і про її духа та творчість. Про се у культурних народів нема вже ніякого сумніву і, напр., Американцям і на думку не прийде уважати не-Американцем людину, котра уродилася на американській землі, хочби ту людину навіть зараз по уродженню вивезли напр. до Польщі й вона була там довгі літа. Таксамо дивиться на всіх уродженців своєї землікождий культурний нарід. Мова се річ, яку можна основно забути й основно навчитися. Тому мова зовсім не рішає про те, хто й куди належить. Таксамо не рішає тзв. «кров», бо нема найменшої контролі, чия «кров» українська, а чия неукраїнська. Головна річ се територія, земля, котра згодом асимілює навіть дійсного чужинця до більшости населення даної землі, коли та більшість проявить у собі потрібний порядок і культуру. А коли не проявить того, то згодом її засимілюють на її власній землі. І тоді вся творчість її дітей буде зарахована без апеляції до творчости инших літератур і культур, як підрядна частинка їх, хочби у творчости тої незорганізованої людности були не знати які гарні іскри й огні тай індивідуальности такої величі, яку проявила Роксоляна. Живемо в час переломовий, коли важиться власне наша доля. Коли потрафимо при помочі твердої моралі, ясної ідеї й дисципліни приготовитися до здобуття своєї держави, будемо колись становити окрему силу. А як пустим вереском і руїнництвом зруйнуємо в народі всяку пошану до свого авторитету, - тоді і вся наша творчість і всі памятки по ній увійдуть у склад чужих культур і чужих памяток; тих народів, котрі перевисшать нас пошаною до своїх Авторитетів і тому загорнуть на стало нашу землю. Се сталося вже з неодним народом і з не одною землею».
 

Comments

[mykhailo.livejournal.com]

Бачу в тексті вплив учителя Назарука - неоціненного В'ячеслава Липинського. Останньому належать слова про любов до рідної землі яко вияву любови до України, що не залежить від походження патріота.

[tin-tina.livejournal.com]

Для мене первинною була б приналежність до культури. З цього приводу дуже гарно висловився Юрій Шерех-Шевельов, котрий, як пам"ятаєте, був з походження німцем.

[mykhailo.livejournal.com]

Так. Хоч і не читав Юрія Шереха-Шевельова.
Однак кожна культура має певний географічний центр - свій Єрусалим/Рим/Мекку - центр своєї "землі обітованної".

[tin-tina.livejournal.com]

Як тільки сяк-так розгребуся з 16-м століттям, конче зліплю якийсь текст про Юрія Шереха. Хоч би з тою метою, щоб з питаннями формування сучасної української мови навести лад - страшенно мені обридло те маніпулювання кількома фразами, видертими з Нечуя-Левицького. А в Шевельова є дуже цікава праця "Вплив Галичини на формування української мови".