Лариса Крушельницька, «Рубали ліс»
Це, власне не форумна закупка, трохи раніша, але в тому ж потоці. Вона ще 2008 року видання (в-во «Астролябія»), тягнула я з купівлею довго, бо першу частину, звичайно, читала раніше. (Хто призабув, нагадаю, що авторка книжки – одна з трьох вцілілих з родини Крушельницьких, яка у 30-х роках виїхала з Галичини до Великої України... – трагічна історія і сама по собі, і тим впливом, який вона справила на ментальний клімат західноукраїнської та діаспорної спільнот). Перша частина закінчилася поверненням маленької Лариси додому - врятували її самовіддана боротьба матері, піаністки Галини Левицької, і відвага й милосердя Катерини Пешкової – жінки, яку без перебільшення можна назвати праведницею світу.
Але спогади пані Лариси на цьому не закінчилися, їй довелося ще дуже багато всього пережити – війну, післявоєнні випробовування. Крім того, до складу книжки ввійшли її «силуетні нариси», наприклад, про приятеля родини Крушельницьких і сина відомого письменника, Семена Стефаника. Епізод, який я вибрала для цієї презентації, я начебто знала давно, але ніколи не могла згадати, хто ж то був його героєм і помилково називала Бориса Возницького. Але ні, це Семен Стефаник та «істинно чоловічі ритуали». Отож, приїжджає С.С. в гості до археологічної експедиції, де єдиною жінкою є пані Лариса. Поїздки ці він дуже любив.
«Єдине, що С.Стефаника злостило – це сільськогосподарські непорядки, які він бачив по дорозі зі Львова. Раз, пригадую, він довго повчав голову колгоспу, як поводитися з жінками. Голова заїхав подивитися на розкоп і, як це часто буває у нас (не лише в селах, а й у зовсім поважних наукових установах), привітався за руку зі всіма працівниками чоловічого роду: з лаборантами, художником, шофером, а мене обійшов. Я звикла до такої «чемності» з боку радянських чоловіків і не звернула уваги. А Семен Васильович обурився. (Колись обов’язково напишу, як поступово поглиблювався процес деградації культури побуту і як легко піддавалися цьому наші галичани. І на селі – в стосунку до ґаздині-матері, і у місті – взагалі до будь-яких жінок)».
І додам ще від себе: любі чоловіки! Ми зовсім не прагнемо від вас чогось надлюдськи складного з тотальним цілуванням рук. Але постарайтеся, щоб ми в таких випадках не почувалися як прокажені. Обмежтеся загальним привітанням, наприклад, воно й гігієнічніше :-)
Це, власне не форумна закупка, трохи раніша, але в тому ж потоці. Вона ще 2008 року видання (в-во «Астролябія»), тягнула я з купівлею довго, бо першу частину, звичайно, читала раніше. (Хто призабув, нагадаю, що авторка книжки – одна з трьох вцілілих з родини Крушельницьких, яка у 30-х роках виїхала з Галичини до Великої України... – трагічна історія і сама по собі, і тим впливом, який вона справила на ментальний клімат західноукраїнської та діаспорної спільнот). Перша частина закінчилася поверненням маленької Лариси додому - врятували її самовіддана боротьба матері, піаністки Галини Левицької, і відвага й милосердя Катерини Пешкової – жінки, яку без перебільшення можна назвати праведницею світу.
Але спогади пані Лариси на цьому не закінчилися, їй довелося ще дуже багато всього пережити – війну, післявоєнні випробовування. Крім того, до складу книжки ввійшли її «силуетні нариси», наприклад, про приятеля родини Крушельницьких і сина відомого письменника, Семена Стефаника. Епізод, який я вибрала для цієї презентації, я начебто знала давно, але ніколи не могла згадати, хто ж то був його героєм і помилково називала Бориса Возницького. Але ні, це Семен Стефаник та «істинно чоловічі ритуали». Отож, приїжджає С.С. в гості до археологічної експедиції, де єдиною жінкою є пані Лариса. Поїздки ці він дуже любив.
«Єдине, що С.Стефаника злостило – це сільськогосподарські непорядки, які він бачив по дорозі зі Львова. Раз, пригадую, він довго повчав голову колгоспу, як поводитися з жінками. Голова заїхав подивитися на розкоп і, як це часто буває у нас (не лише в селах, а й у зовсім поважних наукових установах), привітався за руку зі всіма працівниками чоловічого роду: з лаборантами, художником, шофером, а мене обійшов. Я звикла до такої «чемності» з боку радянських чоловіків і не звернула уваги. А Семен Васильович обурився. (Колись обов’язково напишу, як поступово поглиблювався процес деградації культури побуту і як легко піддавалися цьому наші галичани. І на селі – в стосунку до ґаздині-матері, і у місті – взагалі до будь-яких жінок)».
І додам ще від себе: любі чоловіки! Ми зовсім не прагнемо від вас чогось надлюдськи складного з тотальним цілуванням рук. Але постарайтеся, щоб ми в таких випадках не почувалися як прокажені. Обмежтеся загальним привітанням, наприклад, воно й гігієнічніше :-)
no subject
Date: 2010-09-23 05:47 pm (UTC)