![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Тиждень був такий пекельно зайнятий, що на Форум я зуміла вибратися тільки в суботу. Не знаю, чому дехто нарікає: попри простуду, здерте горло і закладений ніс, я дуже змістовно витратила час і купу грошей (цих останніх навіть забракло, довелося бігти до банкомата, найближчий банкомат не працював – ну і так далі), зустріти багатьох людей, і знайомих і незнайомих, і повернутися додому у класичному стані: три переповнені торби (я час від часу губила їм лік, думала вже вертатися і шукати, тим часом «зникла» торба була в другій руці і щезла з поля зору).
Найбільша удача цього року: я зустрілася з вельмишановною Оленою Марінічевою! І навіть відразу впізнала :-) Спілкувалися ми всього кілька секунд – пані Олена поспішала – але й цього часу мені вистачило, щоб впевнитись: в реалі пані Марінічева ще миліша, приємніша і привітніша, аніж у ЖЖ. Не здивуюся, якщо перезавантажена пані Олена про мене забула, тому нагадаюся: це я та «личность» з книгарні на Винниченка в чорно-білому піджаку і в чорній шапочці (і ще з довжелезною зеленою парасолею, але її не було видно :-) ).
Що ще бачила.
И-и-и, «Зелений пес» після своїх експериментів з «Повнолітніми дітьми» випустив «Сестер Річинських». Єй-же-єй, не обманюю, я не тільки бачила, але й тримала в руках. Елегантна щуплість томика досить мене здивувала і ми з ще однією поклонницею Ірини Вільде вирішили було, що і сестричкам сильно вкоротили текст. Дівчатка-продавчині ніяк не могли нам пояснити, чи так це, чи просто ми бачили тільки частину видання. Тепер вже можу сказати точно, що правильніше друге: це був тільки перший том (від юності Олени до весілля Катерини Річицької). Правда, чи все в цьому першому томі залишилося «як автор написав» - не знаю, на той час я вже була цілком неплатоспроможною.
Як завжди, гарні речі продавала «Критика» (а мені навіть подарувала два свої журнали, один порівняно свіжий, 2009 року, другий – ще з 2004), УКУ (пречудові речі випускає, я в них купила «Блиск і злидні середньовіччя» та книжку з історії УГКЦ від 1939 до 1950 року). З іншого і саме як для мене – «Родоводи волинської шляхти». Тільки її розгорнувши, я вже не могла втриматися і купила без застережень. Наче з давніми приятелями зустрілася: Борзобагаті, Жоравницькі, Монтовти... тепер я точно знаю, що Марина, пані Сенюта була сестрою Івана-Іони Борзобагатого Красенського, а войовнича Ганна Солтанівна Сокільська народила своєму мужу Василю Борзобагатому не двох синів, а куди більше дітей обох статей.
Зрештою, це все я розпишу пізніше, поки що – Казімєж Мочарський, «Бесіди з катом» (чомусь це єдине в цьому році, що безпосередньо не стосується української історії, хоча ніяких селективних планів я ніколи не будую і купую, що під руку втрапить).
«Кат» - це Юрген Штрооп, «генерал СС, командувач СС і поліції у варшавському дистрикті, керував ліквідацією варшавського гетто). Натомість Казімєж Мочарський – людина-легенда, діяч антигітлерівського підпілля, вояк АК. А зустрілися вони обоє в тюремній камері, куди обоє втрапили як «фашисти», правда, Штроопа пізніше повісили, а його співрозмовник внаслідок щасливого повороту долі вийшов на свободу з репутацією героя – ледь не єдиного АК-івця, що в ув’язненні не зламався, нікого не видав і на суді публічно спростував усі висунуті йому звинувачення. Ну, але це, вкупі зі одкровеннями Штроопа трохи пізніше, поки що певні уривки з історії автора і взагалі його політичного сторонництва. Як воно часто буває в наших химерних стосунках із західними сусідами, якби викинути прізвища й означення, можна б поклястися, що воно стосується саме нам. Ось будь ласка:
«Польща за російським рецептом не є тією Польщею, за яку ми шостий рік б’ємося проти Німеччини, заради якої пролилося море польської крові і пережито велетенські страждання та руйнацію країни. Ми не хочемо вести боротьби з совєтами, але ніколи не погодимося жити інакше, ніж у цілком суверенній і по-справедливому суспільно влаштованій Польській державі».
«Мочарський залишився в конспірації, сенс якої зводився тепер до ліквідації збройного підпілля. Прихильники збройного опору вірили в близьку перспективу третьої світової війни. Мочарський у нову війну не вірив. Він вважав, що потрібно шукати інших рішень. Тому був прихильником заклику Яна Жепецького, керівника підпілля після арешту Окуліцького, припинити лісову партизанку».
«Суспільний і політичний зміст нинішньої партизанської боротьби, тобто боротьби з аграрною реформою, з деякими формами місцевого самоврядування, дикий антисемітизм, безглузді вбивства проїжджаючих совєтських солдатів тощо проймає жахом демократичне крило вояків».
«5 листопада 1945 року арештували Яна Жепецького. Через кільканадцять годин після арешту (...) він ступив на ту ж дорогу, що й «Радослав» (Ян Мазуркевич): почав розкривати підпільників. Багато з них пізніше на довгі роки потрапили до в’язниці. Стало зрозуміло, що з комуністами не можна укладати угод, оскільки віроломність є невід’ємною складовою їхнього політичного мислення. Вони хотіли представити супротивника відразливим, позбавити гідності».
«У листі до Верховного Суду, написаному у в’язниці в лютому 1955 р., Казімєж Мочарський перерахував 49 видів тортур, яких він зазнав після слідства. Зацитуємо для прикладу: биття гумовою палицею особливо чутливих місць тіла, биття верхньої частини голих стіп біля пальців обтягнутим так званою липкою гумою бичем, биття гумовою палицею по п’ятах – кілька раз щодня, виривання волосся зі скронь і з потилиці, розчавлювання пальців між трьома олівцями, припікання розжареною сигаретою кутиків рота і очей».
«Радянський прокурор, оскаржуючи ген.Окуліцького в червні 1945 р. під час відомого процесу 16-ти, вживав визначення: «фашистський генерал», «фашистський прислужник». Такий був сценарій. Мочарський повинен був цей сценарій підтвердити. Він цього не зробив. Витримав».
«Ті, хто тримав його у в’язниці і катував, також були поляками, хоча владу ув’язнювати і катувати отримали з чужих рук (...) Це також був – ниций, але ж польський – етос.»
Найбільша удача цього року: я зустрілася з вельмишановною Оленою Марінічевою! І навіть відразу впізнала :-) Спілкувалися ми всього кілька секунд – пані Олена поспішала – але й цього часу мені вистачило, щоб впевнитись: в реалі пані Марінічева ще миліша, приємніша і привітніша, аніж у ЖЖ. Не здивуюся, якщо перезавантажена пані Олена про мене забула, тому нагадаюся: це я та «личность» з книгарні на Винниченка в чорно-білому піджаку і в чорній шапочці (і ще з довжелезною зеленою парасолею, але її не було видно :-) ).
Що ще бачила.
И-и-и, «Зелений пес» після своїх експериментів з «Повнолітніми дітьми» випустив «Сестер Річинських». Єй-же-єй, не обманюю, я не тільки бачила, але й тримала в руках. Елегантна щуплість томика досить мене здивувала і ми з ще однією поклонницею Ірини Вільде вирішили було, що і сестричкам сильно вкоротили текст. Дівчатка-продавчині ніяк не могли нам пояснити, чи так це, чи просто ми бачили тільки частину видання. Тепер вже можу сказати точно, що правильніше друге: це був тільки перший том (від юності Олени до весілля Катерини Річицької). Правда, чи все в цьому першому томі залишилося «як автор написав» - не знаю, на той час я вже була цілком неплатоспроможною.
Як завжди, гарні речі продавала «Критика» (а мені навіть подарувала два свої журнали, один порівняно свіжий, 2009 року, другий – ще з 2004), УКУ (пречудові речі випускає, я в них купила «Блиск і злидні середньовіччя» та книжку з історії УГКЦ від 1939 до 1950 року). З іншого і саме як для мене – «Родоводи волинської шляхти». Тільки її розгорнувши, я вже не могла втриматися і купила без застережень. Наче з давніми приятелями зустрілася: Борзобагаті, Жоравницькі, Монтовти... тепер я точно знаю, що Марина, пані Сенюта була сестрою Івана-Іони Борзобагатого Красенського, а войовнича Ганна Солтанівна Сокільська народила своєму мужу Василю Борзобагатому не двох синів, а куди більше дітей обох статей.
Зрештою, це все я розпишу пізніше, поки що – Казімєж Мочарський, «Бесіди з катом» (чомусь це єдине в цьому році, що безпосередньо не стосується української історії, хоча ніяких селективних планів я ніколи не будую і купую, що під руку втрапить).
«Кат» - це Юрген Штрооп, «генерал СС, командувач СС і поліції у варшавському дистрикті, керував ліквідацією варшавського гетто). Натомість Казімєж Мочарський – людина-легенда, діяч антигітлерівського підпілля, вояк АК. А зустрілися вони обоє в тюремній камері, куди обоє втрапили як «фашисти», правда, Штроопа пізніше повісили, а його співрозмовник внаслідок щасливого повороту долі вийшов на свободу з репутацією героя – ледь не єдиного АК-івця, що в ув’язненні не зламався, нікого не видав і на суді публічно спростував усі висунуті йому звинувачення. Ну, але це, вкупі зі одкровеннями Штроопа трохи пізніше, поки що певні уривки з історії автора і взагалі його політичного сторонництва. Як воно часто буває в наших химерних стосунках із західними сусідами, якби викинути прізвища й означення, можна б поклястися, що воно стосується саме нам. Ось будь ласка:
«Польща за російським рецептом не є тією Польщею, за яку ми шостий рік б’ємося проти Німеччини, заради якої пролилося море польської крові і пережито велетенські страждання та руйнацію країни. Ми не хочемо вести боротьби з совєтами, але ніколи не погодимося жити інакше, ніж у цілком суверенній і по-справедливому суспільно влаштованій Польській державі».
«Мочарський залишився в конспірації, сенс якої зводився тепер до ліквідації збройного підпілля. Прихильники збройного опору вірили в близьку перспективу третьої світової війни. Мочарський у нову війну не вірив. Він вважав, що потрібно шукати інших рішень. Тому був прихильником заклику Яна Жепецького, керівника підпілля після арешту Окуліцького, припинити лісову партизанку».
«Суспільний і політичний зміст нинішньої партизанської боротьби, тобто боротьби з аграрною реформою, з деякими формами місцевого самоврядування, дикий антисемітизм, безглузді вбивства проїжджаючих совєтських солдатів тощо проймає жахом демократичне крило вояків».
«5 листопада 1945 року арештували Яна Жепецького. Через кільканадцять годин після арешту (...) він ступив на ту ж дорогу, що й «Радослав» (Ян Мазуркевич): почав розкривати підпільників. Багато з них пізніше на довгі роки потрапили до в’язниці. Стало зрозуміло, що з комуністами не можна укладати угод, оскільки віроломність є невід’ємною складовою їхнього політичного мислення. Вони хотіли представити супротивника відразливим, позбавити гідності».
«У листі до Верховного Суду, написаному у в’язниці в лютому 1955 р., Казімєж Мочарський перерахував 49 видів тортур, яких він зазнав після слідства. Зацитуємо для прикладу: биття гумовою палицею особливо чутливих місць тіла, биття верхньої частини голих стіп біля пальців обтягнутим так званою липкою гумою бичем, биття гумовою палицею по п’ятах – кілька раз щодня, виривання волосся зі скронь і з потилиці, розчавлювання пальців між трьома олівцями, припікання розжареною сигаретою кутиків рота і очей».
«Радянський прокурор, оскаржуючи ген.Окуліцького в червні 1945 р. під час відомого процесу 16-ти, вживав визначення: «фашистський генерал», «фашистський прислужник». Такий був сценарій. Мочарський повинен був цей сценарій підтвердити. Він цього не зробив. Витримав».
«Ті, хто тримав його у в’язниці і катував, також були поляками, хоча владу ув’язнювати і катувати отримали з чужих рук (...) Це також був – ниций, але ж польський – етос.»
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2010-09-19 02:42 pm (UTC)no subject
Date: 2010-09-19 02:44 pm (UTC)no subject
Date: 2010-09-19 03:08 pm (UTC)А "Зелений пес" мене просто лякає своїм ентузязізмом щодо видання Ірини Вільде. Цікаво, як її родина ставиться до подібних експериментів?
no subject
Date: 2010-09-19 04:46 pm (UTC)Про "СР" у виконанні Зеленого пса не можу нічого сказати, дуже вже це було швидкобіжне знайомство. Будемо знати, що є й таке видання :-)
no subject
Date: 2010-09-21 08:10 am (UTC)Свои впечатления напишу обязательно (вот только отосплюсь с дороги :) Одно из лучших впечатлений - встреча с Вами (и это ничего, что короткая). Спасибо за прекрасную улыбку и добрые слова, без таких встреч в малознакомом городе (несмотря на всю его красоту, книги и проч.) мне было бы неуютно. Спасибо!
no subject
Date: 2010-09-22 09:19 am (UTC)no subject
Date: 2010-09-22 09:21 am (UTC)no subject
Date: 2010-09-26 02:47 pm (UTC)Думаю, моё имя гораздо более распространено, можно даже сказать - затаскано :) Одна моя подруга-тёзка, на вопрос, как её зовут, отвечает:"Я ношу редкое имя - Лена" :))
Кстати, об общении. Оно абсолютно со всеми получилось у меня на Форуме скомканным. Согласитесь, что в ЖЖ для этого едва ли не лучшие у нас условия :)
no subject
Date: 2010-09-26 02:49 pm (UTC)no subject
Date: 2010-09-26 02:52 pm (UTC)no subject
Date: 2010-09-22 10:15 am (UTC)Будемо шукати "Сестер Річинських" від "Зеленого пса" ;-).
no subject
Date: 2010-09-22 10:20 am (UTC)Дуже сподіваюся, що ми ще якось зустрінемося: як не на наступному форумі, то ще раніше :-). Якщо виберетеся в наші краї, то, будь ласка, маякніть :-)
no subject
Date: 2010-09-22 10:24 am (UTC)Важко наразі щось спрогнозувати, з тією ногою маю купу проблем, однак завжди матиму на увазі, що у разі проведення якихось літературних заходів можна і дуже бажано перетнутись з Вами ;-).
no subject
Date: 2010-09-22 10:35 am (UTC)no subject
Date: 2010-09-22 10:39 am (UTC)no subject
Date: 2010-09-22 12:46 pm (UTC)