А тепер - Рільке

[tin_tina]

   Закінчення
   Проте вже в наступному листі до рідних від 9 вересня 1983 року пролунала фатальна звістка: «тепер офіційно оголосили, що мені заборонено до кінця строку висилати у листах свої вірші і переклади. Тобто претензії ставлять не до змісту, а до поезії взагалі. Щось схоже на Шевченкове «ни писать ни рисовать». Правда, сказали, що, мовляв, перекладай собі, але все написане ми будемо збирати в особистих речах і віддамо (чи віддадуть?) перед звільненням з табору. Поет намагався протестувати проти нелюдської заборони – але в умовах андроповського СРСР ці протести були марними і лише погіршували й без того трагічне становище.

            У листі від 1 серпня 1984 року звучать приречені нотки: «Здоров’я дещо гірше. Обходить і серце і шлунок. Працездатність моя різко впала. За цей час переклав «Мело, мело» Пастернака (більш-менш вийшло), «Час, господи» (Herbstagg) Рільке – ніби незле.
          Говорячи загалом про перекладацьку роботу Стуса в ув’язненні його син (і дослідник творчості) Дмитро наголошував: «Рільке, Гете, Пастернак, італійські поети-емігранти середини минулого століття, Толстой, Цвєтаєва, Пушкін, Камю, Кіплінг – ось ті персонажі, яких можна назвати найближчими друзями поета в ув’язненні та на засланні. Водночас із-поміж українських культурних діячів згадати майже нікого окрім його нечисельних друзів, які – так, як і він, надсило – відстоювали право української культури на існування.
           В ув’язненні переклад був для Стуса більш ніж перекладом. Тут «творчість стала самасобоюживленням і самасобоюнаповненням, у ній він раптово і майже знагла відчув себе в одній площині з великими, на яких до 1972 дивився знизу вгору. Тепер же, у просторі «Шість з половиною – в один, / чотири кроки в другий» (весь простір в’язничної камери Стуса), він міг говорити з ними – Гете, Рільке, Пастернаком – ніби на рівних: бо й вони, і він уже з того боку, за гранню буденного життя людини». Водночас, як вважає Дмитро Стус, робота над перекладами з Рільке стала важливою частиною роботи над корпусом славетних «Палімпсестів».
             У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року Василь Стус загинув у карцері табору ВС-389/36. Як поет і передбачав, переклади не повернули (навіть посмертно*). І коли Гете, німецькі експресіоністи, Целан представлені в його посмертному виданні більш-менш остаточними для перекладачів версіями, той самий «Осінній день» (який у прикінцевому варіанті, як випливає з цитованого вище листа, починався словами «Час, Господи», що відповідають німецькому оригіналові) друкується лише в ранній, проміжній для Стуса версії:
           Вже збігло літо. Господи, твори:
           тепер затінюй сонячний годинник
           і на долину напусти вітри.

 

За підрахунками поетового сина Дмитра, близько 100 Стусових перекладів з Рільке для нас втрачені. Втрачено і згаданий переклад з Пастернака, і остаточну версію хрестоматійного вірша Кіплінга. Чи припадають вони досі порохом по архівах російського ФСБ, а чи були знищені при ліквідації чусовського концтабору, де загинув поет – встановити (попри великі витрачені зусилля) наразі так і не вдалося. Але й ті Стусові переклади, що вийшли на волю, є приголомшливим пам’ятником  сили людського духу – і водночас творять нерозривний масив із його оригінальною творчістю.
========================================

 

* «...після татової смерті передусім треба було спробувати повернути особисті речі Василя Стуса та його рукописи: в одному з листів, зниклих з нашої квартири під час несанкціонованого обшуку, батько писав, що готує збірочку віршів та перекладів під назвою «Птах душі», Проте мамині вимоги натикалися на одне:
           - Послє неабхадімой правєркі лічниє вєщи вам вишлют.
           Добитися іншої відповіді не вдалося, і після повернення зі стройбату я передусім піклувався про той, не повернутий до цього часу, голубий зошит з антирадянськими Гете, Рільке, Рембо та іншими «антирадянщиками», які своїми творами підривали систему» (Дм.Стус, Василь Стус: життя як творчість. К.: Факт, 2004. – С.13).