Хроніки часів Гетьманщини

[tin_tina]

Вступ
              Можливо, серед моїх любих читачів є такі, що вже дещо занудьгували у 21-у столітті і не проти були б згадати про часи минулі, не лякаючись кількасотлітньої давності? Якщо так, то ласкаво просимо в кінець 17-го – початок 18-го сторіччя. Чого тільки тоді не траплялося! Війни, Руїна, рідко який рік обходився без більших чи менших заворушень. Зізнаюся, на відміну від 16-го сторіччя, гарячу симпатію до якого виникла в мене ледь не з першого знайомства, смак до цього періоду я мусила в собі виробляти. Однак, звикнувшись, запевню: і цю буремну добу є за що любити! І тоді, попри вічний неспокій, люди жили: вчилися і навіть створили непогану систему освіти, характерною рисою якої був стан мандрівних дяків (з вищим втіленням цього типу – мандрівним філософом Сковородою), спудеї в містах і містечках не тільки штудіювали латину та греку і  філософію з риторикою, але й потішали чесний народ то повчальними, то смішними п’єсами, художники малювали «парсуни», Мамаїв, святих, а то й Матір Божу в козацькому одязі, у великій шані були музиканти й співаки – а все це разом пізніше називали козацьким чи українським бароко. Багатші чи просто цікавіші до знань, як і сотню років перед тим, вирушали в освітні подорожі за кордон. Тоді ж, схоже, сформувався й ідеальний тип української жінки, що мала бути не тільки «розумна пані і моторна, трудяща, дуже працьовита», але й «весела, гарна», а, як казати правду, то й моргухою, цокотухою, чепурухою, в дівоцтві помикати парубками, в заміжжі – тримати під каблуком чоловіка, а пізніше бути найвищим авторитетом для синів і зятів. Не думайте, що цей типаж вигадали автори численних інтермедій (а в них його запозичили Котляревський чи Квітка-Основ’яненко, Гоголь же імпортував в північнішу загальноімперську традицію), представниць його знаходимо аж з надлишком, наприклад, у судових справах часів Гетьманщини. Саме ці судові справи й плануються в ролі важливого джерела подальшого циклу, а нашим провідником, як і в 16-у сторіччі, зостається Орест Левицький і його твір «Кримінальна хроніка 18-го віку» (інакше – «В судах Гетьманщини»).
              Є ще одна обставина, що об’єднує цей цикл з попереднім, «Сімейними хроніками 16-го віку». Хто ще не зовсім забув «Сімейні хроніки», той, можливо, пам’ятає: не останню роль там відігравали церковні ієрархи всіх рівнів, і всі вони, як на підбір, виявлялися людьми амбітними, владними, запальними, аж ніяк не цуралися насильства й вельми переймалися справами світу цього, словом, до ідеалу християнського смирення було їм як до неба пішки. Але – пройшло кілька десятиліть, відгриміла  велика війна, яку багато істориків небезпідставно вважало революцією, - її учасники піднімали в тому числі й релігійні лозунги. І що ж ми бачимо в новому історичному періоді? На заході, в Снятині, певний служитель католицької церкви влаштовує буйні дебоші і грабує міську пасіку. Але й на православному сході справи не ліпші: монастирі використовуються розбійницькими ватагами як малини, вертепи і місця переховування краденого майна, веселі черниці напідпитку спокушають легковажних жонатих чоловіків, ще один священник в бійці з дріб’язкової причини вбиває мирянина… словом, чи варто було заради таких результатів перевертати світ (питання, зрештою, риторичне).
            Але перший сюжет буде в нас дещо повчальнішим і життєствердним. З певною натяжкою його кінець можна навіть вважати щасливим. У всякому випадку, головний злочинець покараний якщо й не зовсім конвенційними методами, зате дуже й дуже ґрунтовно. Отже, оповідання перше:
        зветься "Чернігівська наречена" і далі буде