tin_tina | Камінний господар (Reply)

Обставини написання
           Кутаїсі, травень 1912 року – написано. Жовтень цього ж року – надруковано у «Літературно-науковому віснику».
            Лист Лесі Українки до А.Ю.Кримського від 6 червня 1912 р. (№233, Кутаїсі).
           «(…)оце позавчора скінчила почату вже по великодні нову річ, але яку!... Боже, прости мене і помилуй! Я написала «Дон Жуана»! Отого-таки самого, «всесвітньовідомого і світового», не давши йому навіть ніякого псевдоніма. Правда, драма (знов-таки драма!) зветься «Камінний господар», бо ідея її – перемога камінного, консервативного принципу, втіленого в Командорі, над роздвоєною душею гордої егоїстичної жінки донни Анни, а через неї і над Дон Жуаном, «лицарем волі». Не знаю, звісно, як воно в мене вийшло, добре чи зле, але скажу Вам, що в сій темі є щось диявольське, містичне, недарма вона от уже хутко 300 літ мучить собою людей. Кажу «мучить», бо писано на неї багато, а доброго написано мало, може, на те її і видумав «ворог роду людського», щоб розбивались об неї найщиріші натхнення і найглибші думки… Так чи інакше, але от уже і в нашій літературі є «Дон Жуан» власний, не перекладений, оригінальний тим, що його написала жінка (се, здається, вперше трапилося сій темі. (…)
            Але ось Вам і трагікомічна рисочка: світові теми беру, а АВС не знаю: як треба казати по-іспанськи: Dolóres чи Dolorés (іспанське жіноче ймення)? Як звучить j по-іспанськи – h (г) чи (х)? Чи називають «донна» (себто «донья») і дівчат, чи тільки замужніх? От Ви, напевне, усе це знаєте, а я – «необразованна»! Зрештою, се й не дивно – я самоук, а Ви професор, і я впевняю себе, що мені не сором».
              Лист до Л.М.Старицької-Черняхівської від червня 1912 р. (№235, Кутаїсі)
             «…Як Ви зараз же побачите по списку діячів, єсть се не більше не менше, як українська версія світової теми про Дон Жуана. «До чего дерзость хохлацкая доходит», - скаже Струве і вся чесна компанія наших «старших братів». Що се є справді дерзость з мого боку, се я й сама тямлю, але вже, певне, «то в высшем суждено совете», щоб я mit Todesverachtung кидалася у дебрі всесвітніх тем (як, наприклад, з Кассандрою своєю), куди земляки мої, за виїмком двох-трьох одважних, воліють не вступати…»
            Лист до О.П.Косач (сестри) від 18 жовтня 1912 р. (№ 243, Кутаїсі)
         «(…)Про «Камінного господаря» я питала думки у мами і Люді, посилаючи його, але вони обидві ніяк не обізвались на питання. Може, ся річ вийшла дуже невдалою і вони промовчали, не хотячи «огорчати» мене, але ж краще почути осуд про рукопис і здержатись від друкування, ніж видрукувати невдалу річ та ще з такою відповідальною темою! Се ж неслава не тільки для мене, а для нашої літератури взагалі – скажуть: «Ну вже розігнались хохли з Дон Жуаном, за 300 літ уперше, та й то недотепно» (…) «Камінний господар» мені здався першою справжньою драмою з-під мого пера, об’єктивною, сконцентровано, не затопленою лірикою, зовсім новою супроти моєї звичайної манери, - тим часом Кльоня каже, що ся драма «нижча свого автора», хоча все-таки радив її друкувати, а мама і Людя мовчать… Чи так і всі мовчатимуть? Але ж не щодня у нас люди пишуть на такі світові теми, то, чей же, варто хоч вилаяти, я ж не просила компліментів.»
          Лист до неї ж від 10 листопада 1912 р. (№245, написано на пароплаві по дорозі до Єгипту)
       «Серед хаосу розмов я й не спитала твоєї думки про «Камінного господаря», хоча вона мене дуже інтересує (я таки трохи здуріла на пункті сеї драми і, здається, всім обридну нею), - як писатимеш, то згадай про се».
            Лист до О.Ю.Кобилянської від 3 квітня 1913 р. (№274, Хельван)
          «(…) Не яка там і робота: вчиться хтось іспанської мови (сам, з книжки) – се так розохотився до неї, як написав «Камінного господаря» (…) Хтось (…) тямить добре, що тотне буде таке, як, наприклад, «Лісова пісня» або «Камінний господар» (хтось був би рад, якби хтось чорненький ті дві речі прочитав, бо люди кажуть, що то найліпше з усього хтосевого доробку».
          Лист до О.Ю.Кобилянської від 3 травня 1913 р. (№277, у поворотній дорозі з Єгипту)
          «(…) Те все, що хтось пише мені про «Камінного господаря», беру собі скоріш за честь, ніж за докір, - видів хтосічок таку зарозумілість? Коли читач жалує, чому якийсь твір не довший, ніж він є, то сеє, властиво, чималий комплімент авторові, бо речі нудні або невдалі здаються завжди надміру довгими, хоч би і мало карток займали. Однак хтось мусить оборонитися від чийогось дуже делікатного, а проте виразного докору, ніби хтось білий попросту … лінувався опрацювати той сюжет належито. Так воно не є, бо хтось дійсно mit Todesverachtung працював дні і ночі, працював з гарячкою в крові, а скінчивши, хорував, певно, більше, ніж хорують жінки після породу, а прийшовши ледве не ледве до здоров’я, працював знову над уже скінченою драмою – знає хтось для чого? Щоб зробити її короткою (вона була чи не вдвічі довша, ніж тепер), щоб сконцентрувати її стиль, наче якусь сильну есенцію, зробити його лаконічним, як написи на базальті, увільнити його від ліричної млявості та розволіклості (комусь все здається, що він на те дуже хорує!), уняти сюжет в короткі енергічні риси, дати йому щось «камінного». Я не люблю багато мереження та візерунків на статуях, а ся драма повинна була нагадувати скульптурну групу – такий був мій задум, а про виконання судити не можу. Щодо характерів, то я не мала на меті додавати щось нового до усталеного в літературі типу Дон Жуана, хіба лиш підкреслити анархістичність його вдачі, він, власне, повинен був таким бути, яким його звикли собі уявляти більш-менш усі, а коли так, то пощо ж було його виписувати детально? Донна Анна, здавалось мені, вже й так зайняла надміру багато місця в драмі, значно більше, ніж їй первісно було призначено, але Командор, се я таки тямлю, вийшов занадто схематичним – се більше символ, ніж жива людина, а то, безперечно, є вада, тільки ж коли порівняти з тим, як обходилися з сею поважною особою інші автори, то все ж, може, я була уважніша до нього і принаймні дала йому якесь логічне поводіння і справжній raison d’être в драмі. Шкода мені теж, що я не вміла поставити Долорес так, щоб вона не здавалась блідою супроти Донни Анни, - се не було моїм заміром, і я навіть якийсь час вагалася, хто має бути справжньою героїнею драми – вона чи Донна Анна, і дала перевагу Анні не з симпатії (Долорес ближча моїй душі), а з почуття правди, бо так буває в житті, що такі я к Долорес мусять відходити в тінь перед Аннами і стаються жертвами – властиво не Дон Жуанів, а власної своєї надлюдської екзальтації. Се тип мучениці прирожденної, що все мусить гинути розп’ята на хресті, хоч би мала сама себе на той хрест прибити, коли бракує для того катівських рук. Якби не було Дон Жуана, то знайшлось би щось інше, для чого вона б «душу розп’яла і заколола серце», бо там, де Анна могла б уже бути щасливою, Долорес ще б таки не знайшла свого святого Грааля, а се тому, що над нею ніщо «камінне» не має влади, і всі ті усталені форми життя, яким нарешті таки покорилась горда Анна саме тоді, як їй здавалось, що вона опанувала своєю долею, ті форми не покорили б ніжноупертої вдачі Долорес, бо, отже, вона і в монастир пішла не так, як всі, не для рятунку власної душі, а для пожертвування нею! Вона і заручилась без надії на заміжжя, знов не так, як всі. Отже, усталені форми для неї тільки якісь містичні формули, що мають виражати, власне, невиразимі ні в яких формах почуття, але те, що в тих формах є «камінного», пригнітаючого, позбавляючого волі, не може мати влади над її вільною душею. Так я думаю про Долорес, але, на жаль, не вміла передати тої думки читачам. Бачу з рецензій, що люди занадто повірили зарозумілим словам неглибокого психолога Дон Жуана про Долорес: «Се тільки тінь моя». Се шкода, але сього вже поправити не можна, бо я вже вийшла з того настрою, в якому писала ту драму, і вона вже мені не підвладна тепер, се вже «окремий організм», і не можна його вернути назад в материнське лоно…»
          Оце такі першоджерела, на основі яких пізніші інтерпретатори робили найрізноманітніші висновки. Були досить формальні уточнення – не Леся Українка, виявляється, була першою жінкою – автором драми на дон-Жуанівський сюжет, першою була маловідома скандинавська письменниця, твір якої пройшов цілковито непоміченим. Багато світових славістів вперто намагалися вивести «Камінного господаря» з пушкінського «Каменного гостя» і, звичайно, цілковито безуспішно, бо єдине, що об’єднує ці абсолютно різні інтерпретації інтернаціонального сюжету – обігрування назви, наполовину жарт, наполовину антитеза. «Суміжними» мистецькими жанрами, які могли надихнути авторку, називали то живопис, то оперу (тим часом, за визначенням самої Лесі Українки, була то скульптура). Звичайно, проводилися феміністичні студії тексту – адже Донна Анна, центральний персонаж п’єси, може вважатися класичним прикладом типу «жінки, що вписується в чоловічу владну ієрархію». На жаль, не було ще – принаймні, я таких не бачила, - пошуків архетипу іншої героїні, Долорес, як ще одної представниці іспанської жіночої містики, варіантом Св. Терези, котра заради найвищої любові готова пожертвувати не те що життям, але й вічним спасінням. Може, спробуємо?