"Лісова пісня" - продовження

[tin_tina]

Парсіфаль, Артур і "геній місця" у волинських лісах
        (Привітавши читачів з найважливішою сьогоднішньою датою, себто днем народження Лесі Українки, продовжимо).

        Оксана Забужко збагатила всю цю різноманітність ще одним прочитанням: в дусі єресей взагалі, а зокрема – єресей жіночих та їх літературних втілень. Але цей аспект я, навчена гірким досвідом з катарами “що поклонялися не Ісусу Христу, а Блакитній троянді”, та іншими не менш сміливими гіпотезами, пропущу. Чого не зможу обминути, так це міфосвіту драми. Я думаю, після статті Марини Новикової щодо “Кармен” вже зрозуміле місце, де треба копати: літературний міф про Персеваля-Парсіфаля. (Тангейзер, хоч і слабше, але проглядається теж, згадаймо печеру даруючого забуття “Того, що в скалі сидить”).
          Отож, Парсіфаль, а в розправах про нього візьму собі на поміч ще одного безперечного гуру – пана Сапковського. В даному випадку, його “Світ короля Артура”, де АС фантастики підкреслює вплив артурівського міфу на європейську культуру. Приємно думати, що тут і ми не обділені і можемо похвалитися власним втіленням цього вельми креативного міфологічного циклу (і не єдиним, є ще чудова “Ізольда Білорука”.
            Оксана Забужко про Парсіфаля (виділення авторські):

Отож, Парсіфаль удовин син (це наголошується в усіх романах циклу). Вирушаючи в путь, щоб здобути лицарство, Парсіфаль стрічає химерного рибалку (Короля Рибалок), який пропонує йому в себе притулок на ніч. Уночі Парсіфалю з’являється діва з Граалем, прикрашеним самоцвітами (більше про Грааль нічого предметного невідомо). Парсіфаль повинен поставити діві одне-єдине запитання, яке й відкриє йому доступ до містичного “універсального принципу” (”Кому треба цим служити?”) Але Парсіфаль не знає священного паролю і, “едиственно от необразования” безславно провалює діло – прокинувшись зі сну, він виявляє довкола себе пустку, а цілу околицю оберненою на руїну. Щойно по довгому шерегові нещасливих пригод довідується горопашний “дурний лицар”, що він і сам з Граалевого роду, а король Рибалок – не хто інший, як його рідний дядько.” (ст. 253)
           Завдяки АС-у ми все-таки знаємо, що “предметна форма” Граалю – тарілка/чаша/камінь, а питати слід було при причини страждання Короля-Рибалки. Зате з самим Рибалкою  все зрозуміло, це дійсно найсимпатичніший з героїв поеми, мудрий, добрий, з королівським іменем Лев. Наділений воістину достойним державного мужа почуттям відповідальності і вірністю раз даному слову, він беззастережно вірить чужим клятвам (епізод, коли Мавка присягається у своїй невинності іменем Змії-Цариці).
             “Дядькова місія обмежується запровадженням небожа на місце ініціації – тут цей “Лев Озерний”, Lion del Lac (і пощастило ж колись поліському мужикові Леву Скулинському на геральдичне ім’я провансальських лицарів!), вирушає на свою символічну риболовлю (риба, втім, пропадає, і туди їй і дорога, бо ніякої іншої функції, крім як означити “Короля Рибалок”, їй тут не належиться), - а, зійшовши на берег, задає грядущим випробуванням небожа пролог своєю вельми химерною незакінченою казкою “про Царівну Хвилю” (і Білого Палянина), і, урвавши казку на півслові, засинає”.
          Щоб до кінця розібратися з цією неіснуючою в фольклорі казкою – Лукашеві розповідають історію, герой якої – він сам, тому казка, звичайно, повинна обірватися, добравшись до “точки актуальності”. Завдяки тексту про Кармен зрозуміло, чому Палянин – Білий (вітання від луканів-левканоїв), а додатково підкреслюється, що Лукаш на початку п’єси одягнений в біле, очі в нього світлі.  Крім того, білий колір символізує духовний інфантилізм героя, “виховання” якого тільки починається. (Згадаймо заодно ще й Гриця з повісті “В неділю рано...” – “білої дитини” циганки Маври, який теж зустрічає свою “лісову жінку” – Туркиню, і постійно розривається між “циганським” і “цивілізованим” світом). Царівною ж у тексті п’єси кілька раз називають Мавку.: «Давно готові шати для царівни».
              До зустрічі зі своїм Білим Палянином Мавка живе у круговому світі – подібно до Кармен. Що цікаво, “круговорот”, “вихор” прямо згадується в драмі:: «то все таке, як той раптовий вихор, - от налетить, закрутить та й покине». «Щастя то зрада, будь тому рада, тим воно й гарне, що вічно летить! Злиймося! Злиймося! Вихром завиймося!» - чим не Кармен?
          Як і “циганська фея”, Мавка майже не усвідомлює бігу часу, вона ніби позбавлена минулого, індивідуальної біографії, родинних зв’язків: «-То хто ж він – дід чи батько? – Я не знаю, хіба не все одно». Не має сенсу для неї і постійність почуттів: - «Ох, торішнє літо так давно минуло, що тоді співало, те взимі заснуло» - від міфологічного героя безглуздо вимагати вірності.
          Але так було раніше. Почувши Лукашеву сопілку, Мавка “прокидається зі свого позачасового “сну духа” й отримує певний аналог містичного одкровення – відкриває для себе існування трансцендентного, абсолютного, дізнається про час і скінченність, усвідомлює дискретність буття, - відтепер і надалі Мавка вже, власне, напівдух-напівлюдина, їй залишається тільки здобути безсмертну душу, словом, отримує свій унікальний шанс на просвітлення, котрий, зрештою, й реалізовує сповна” (ст. 260-261). Можна висловитися простіше: з цього моменту включається фізичний час, а “лісова жінка” перетворюється на “ідеальну кохану”.
            “”Мавка зовсім не “природа”, ні в нашому утилітарно-технологічному, ні в поганськи-пантеїстичному значенні слова – вона дух (Geist), жіноча енергетична еманація лісу, “геній місця”, вийти з якого “не може” – «якби могла, пішла б», те, що російський містик Д.Андреєв називав, на противагу власне природній стихії, “стихіаллю”. Дух – це самосуща життєва сила, безмисна і безгрішна (не обтяжена людським тягарем первородного гріха), і незнищенна завдяки своїй включеності, кажучи по-буддійськи, у колобіг земної “самсари”. Містерійний смисл Мавчиної трагедії якраз і становить перетворення духа – в душу (гностики, як і більшість покликаних ними до життя пізніших єресей, за неоплатонічною традицією розрізняли ці поняття), перетворення вічної “пари” в безсмертну душу, індивідуальну монаду з індивідуальною есхатологією, з власним “голосом” в хорі земних і небесних ієрархій”.  (ст. 242-243).

Comments

[kamer-gluk.blogspot.com (from livejournal.com)]

Не так багато українців 25 лютого памятають про День народження Лесі Українки. Я в той день дивилась в Луцьку виставу "На полі крові" з Остапом Ступкою. І подивлялась на годинник - бо паралельно в Ялті розпочиналась "Йоганна..." (харківський театр P.S.).
Дійсно, світ Лесі Українки - це віяло маршрутів для тих, хто шукає неосягненного в нашій літературі.