tin_tina | Світ "Руфіна і Прісцілли" (Reply)

Руфін і Прісцілла – прощання
            Отож, мучениць і жінок, що реалізували себе мужньо, а хоч би поважаних і впливових, в ранному християнстві не бракувало. І все-таки: як же там було з жіночими свяченнями? Інституція дияконіс у східній Церкві протривала до 12 століття, а одне з документальних свідчень про її функціонування вже у пост-язичницькі часи належить до часу правління імператора Феодосія. Відомий цей імператор, крім іншого, тим, що законодавчо заборонив Олімпіади, тому книжка Ол.Кравчука, що описує деякі аспекти цього періоду, називається “Останньою олімпіадою” (тут слово “олімпіада” вжито не в значенні “ігри”, а “проміжок часу довжиною в 4 роки”). Отож, цитую пасаж про деякі інші тоді прийняті закони:
              “Дивовижна річ: деякі з них за своїм змістом майже проязичницькі, в усякому випадку, вони намагаються обмежити надмірну свободу і навіть сваволю християн у деяких сферах. Наприклад, було прийнято рішення, що жінка може виконувати обов’язки дияконіси тільки у віці старшому 60 років, було також заборонено дияконісам заповідати своє майно громадам віруючих, духовним особам і навіть біднякам. Ця постанова, на перший погляд дивна, була доречною і потрібною, оскільки більш рання практика повної свободи у цьому питанні створювала можливості для численних зловживань. Напевно, не одна сім’я постраждала через фанатичну побожність жінок, які залишали все своє майно Церкві, - інколи, можливо, і з свідомою метою ущемити найближчих спадкоємців. Правда, ця постанова через два місяці була анульована без пояснення причин. Можливо, через різкі протести кліру”.
             Надалі можна було б розвивати цікаву і саме в останній час популярну тему про жіноче священництво. Як мені здається, Церква чи церкви рано чи пізно до його визнання прийдуть (а що досі опираються, то це швидше через побоювання, щоб жіноча ієрархія не витіснила чоловічої :-) ). Але я краще відішлю всіх бажаючих до спеціальних досліджень, хоч би до згадуваної праці Алексей Волчков, “Женские служения в раннем христианстве” і чесно попереджу: проблеми жіночих рукоположень мене мало хвилюють. Припускаю, що й Лесі Українці теж не на цьому залежало. Зате Оксану Забужко, схоже, це питання турбує і вона весь час намагається вписати Прісціллу в систему церковної ієрархії, вживаючи при цьому такі аргументи:
          “Ця своєрідна “антифеміністична контрреформація” – зворотня сторона інститутціоналізації та становлення ієрархії за патріархатним зразком – тривала впродовж цілого ІІ ст., хоча цілий той час жіноча участь у розбудові церкви ще офіційно не гальмувалася (для Цельза, в кожному разі, християнство ще “релігія жінок” і вже тим одним заслуговує на погорду!) Тож і для Прісцілли ще лишається відкритою можливість проповідувати “Христову правду” не тільки перед чоловіком і своїми рабинями (з якими їй повелося явно успішніше, ніж з чоловіком, - судячи з в’язничної сцени з рабинею-єгиптянкою Нофретіс, Прісціллі вдалося навернути мало не всю свою челядь, причому саме особистим прикладом, як то й має бути в правдивому духовному навчительстві: знати, що в голові Нофретіс панує немилосердна конфесійна плутанина, справжня купа-мала із старих і нових богів, Аммона і “ягнятка божого”, хреста і єгипетських амулетів, і тільки духовний авторитет її “наймилішої”, “святої пані” є для неї абсолютним і беззастережним, - фактично в цій сцені Прісцілла постає перед нами як практикуюча священниця, “духовна мати”, нічим у цій ролі не згірша, ба й ліпша, сердечніша од “офіційного” пресвітера – старого Теофіла, і знати, що це й є її справдешне покликання, - а вже в сцені “мученицького благословення” вона попросту незрівнянна й перевершує навіть самого Єпископа: тільки від неї одної ті, кого вона поблагословила, справді “відходять потішені” Коли Прісцілла заявляє Руфінові: «Для мене церква дорога, як мати / як рідна мати; все, що їй на шкоду / болить мене, і мучить, і турбує, / На ліки я віддати їй готова / і кров свою, й життя» - то це говорить не просто собі скромна “служебниця”, а таки незаперечна організаторка церковного руху, чиї інтереси сягають далеко за межі помочі вбогим або й запропонованого Руфіном фінансового патронування громаді, - як проповідницю й церковну активістку, Прісціллу “болять, і мучать, і турбують” проблеми далеко поважніші – ідеологічні, тобто культу й догматики. І чи не найголовніша з них – то боротьба з монтаністською єрессю.” (ст.197-198)
         Однак монтаністами я вже й так займалася, наскільки зуміла, тому краще приведу одну з авторських приміток до щойно цитованого. Мова йде про сцену благословення в темниці:
          “Тут Леся Українка знов-таки не обтяжує читача історичними коментарями, “по-гемінгвеївському” відразу вводячи його всередину дії, а наші “науково-критичні” коментатори теж не стали завдавати собі клопоту розтлумачити ритуальний смисл сцени відвідин у в’язниці. Справа в тому, що в ІІ ст. християни, засуджені на смерть (мученики) вважалися наділеними особливою “владою ключів” (до Царства Божого), і благословення, отримане від них, прирівнювалося до єпископського й забезпечувало розгрішення навіть відступникам. Саме цим пояснюється поведінка відвідувачів. які заповняють темницю в ІV дії («просять благословення у в’язнів, дають дарунки, виражають пошану»), саме тому до лежачої, після тортур, Прісцілли з порога кидаються навколішки християнські жінки («Благослови мене, святая сестро» - «Скріпи мій дух, він немічний, сестрице!» - «Ой гину, сестро! Поможи! Я грішна!») – і її поведінка в цій сцені цілком відповідна її новому еклезіастичному статусові” (Ст. 198).
Ну, а після всього монтаністского екскурсу
            «Зрозуміло, що в цілій тій “великій чварі” (між монтаністами і павлінітами) авторські симпатії Лесі Українки мають бути, в кожному разі, не на боці павлінітів: пропущена через безсторонню, “філософську” рецепцію Руфіна, який один виступає тут “голосом розуму”, підозрілою виглядає вже сама спроба “ортодоксів” узяти пророцтво, спеціально жіноче, під контроль. «Хіба сей дар від дозволу залежить?» - «Не всякий може ним послугуватись, / хоч би і мав його, коли від того / для церкви може вийти шкода» - це вже незаперечний голос влади, яка готується себе захищати. Ціла трагічна іронія в тому, що якраз “Прісціллам” доступ до тієї влади буде заказано, і Українчина героїня в добрій вірі несвідомо інвестує себе в поборювання власне тих засад Христового вчення, які тільки й уможливили їй та її сестрам доступ до “найкращої”, “Маріїної”, а не “Мартиної” частки» (ст.199-201)
             “Так що на історичну поразку в остаточному підсумку приречені обоє – і Руфін, і Прісцілла. Вони обоє аутсайдери, трагічні “невдахи історії”, і їхні поразки, кожна на свій лад, слугують прихованим мірилом оцінки що римського, що християнського світу: якщо таких “ся темрява до себе не приймає” й здібності їхні залишаються, в кращому – Руфіновому – випадку, незатребуваними, у гіршому - Прісціллиному – зловжиті, то нічого доброго про такий світ і таку історію сказати, звісно, не можна” (ст.203)
           Нарешті, зважуся на власні коментарі.
           В творчості Лесі Українки є приклади вдалого вписування жінок в чоловічу ієрархію (випадок Донни Анни, чудової акули з “Камінного господаря”), а також приклади того, що неявна, неофіційна ієрархія виявляється куди жорсткішою, ніж офіційна («На полі крові»). Думаю, що з біографії письменниці ясно: вона розуміла, що на чолі “жіночої ієрархії” швидше опиниться така язва, як Едіта Айрон, залізна леді пуритан, аніж Прісцілла. Тому навряд чи Прісцілла стала б претендувати на місце Єпископа, її покликання цілком інше.
              З усіх “християнських” сцен п’єси зрозуміло: Прісцілла – центр притягання для всіх, хто прагне потіхи, підбадьорення, обтирання сліз. Її роль в християнській громаді ще значніша, вона не цурається найчорнішої роботи, бігаючи, як звичайна посланниця, по нічному місту і переписуючи послання. Навіть така малоприємна особа, як Парвус – особистий ворог Прісцілли, що влаштував огидне судилище над нею і Руфіном – і той називає її «щирою, як золото». І вона ж єдина знаходить в собі силу простити Парвуса і попрощатися з ним поцілунком миру напередодні страти, вона співає псалом, який дав йому спромогу витерпіти муки. Її одну не відштовхує збунтований Нартал, що відмовився попрощатися навіть зі своїм благодійником-Люцієм. Цей авторитет Прісцілли не можна пояснити її високим суспільним становищем – Люція такими почуттями не обдаровують.
              Прісцілла має безперечний містичний досвід. Власне, ми стаємо свідками трьох таких сцен. Спершу вона, помолившись до Святого Духа, здобуває дар за власним бажанням згадати певний уривок свого життя з найменшими подробицями, що й дає їй можливість виправдати Руфіна. Здається, цей цікавий психологічний феномен, який зрідка трапляється в деяких людей при особливих станах свідомості, ще не був описаний в часи Лесі Українки. Другий випадок трапляється при розмові з батьком у в’язниці (літературним джерелом цієї сцени стає щоденник Вівії Перпетуї). Але й тут Прісцілла не впадає в жодну несамовитість, все зводиться до “екстатичного блиску в очах” і закінчується цілком врівноваженим: «Батеньку, чого ти? Таж я зовсім притомна».
        Третій і останній раз – їх прощальна розмова з Руфіном, коли Прісцілла нарешті формулює власну “єретичну” доктрину і бачить “відсвіт безсмертного щастя”. Характерно, що під час всіх цих станів трансу Прісцілла зберігає повний самоконтроль і ясність мислення. Мені колись доводилося чути, що саме це відрізняє істинні видіння від “наводжень злого духа” (В книзі, яка вважалася одним з основ християнського богослов’я, Мільтіад розвивав положення, що “пророк не повинен говорити в стані несамовитості”)
        Тому мені важко уявити собі Прісціллу, що явно пройшла школу дисциплінування думки й почуттів, як, наприклад, пророчицю монтаністів. Для неї, як і для авторки п’єси, скоріше характерним є поєднання екстатичних почуттів і скептичного розуму.
          І саме Прісцілла приходить в кінці IV дії до власного «Credo». Вона раптом усвідомлює – не людям вирішувати, яким шляхом “інші” можуть здобути спасіння. Той “інший” – її коханий Руфін, - він так і не зумів зламати свій “твердий римський розум”, щоб прийняти правду Прісцілли.
           «Ні, любий,
            Не треба їх ламати, та й не може
            Зламати людська воля те, що бог
            Створив незламним. Ти не знаєш бога,
            Але ж то він створив тебе. Я вірю,
            Що там, на небесах, де вічна правда
            Очам душі з’являється відкрито,
            Її збагне незламаний твій розум.
            І ми тоді в одну зіллємось душу,
            Єдину, неподільну і щасливу.
            Уже й тепер я бачу щастя одсвіт,
            Як заграву далеку…»
            І на цьому “Credo” (яке Оксана Забужко називає цілковито єретичним і приреченим на знищення незалежно від того, яка течія у християнстві перемогла б), я з подружжям Руфіна і Прісцілли попрощаюся.