tin_tina | Людина і зброя (Reply)

(з підслуханих розмов)
          Певна поважна старша пані овдовіла і, як то воно заведено, через рік після похорону чоловіка зайнялася ґрунтовним ремонтом свого помешкання. За справу вона взялася всерйоз, бо і все в житті робила всерйоз: продумала, спланувала, нав’язала стосунки з хорошим магазином будматеріалів і при допомозі його власників знайшла бригаду майстрів з доброю репутацією. Особливо наголошувалося, що ремонтники – не якісь деморалізовані городяни, а люди сільські, надійні. Хлопці (котрим, зрештою, давно вже перейшло за 30) і справді виявилися непоганими майстрами, попри сільське походження, досить побачили світу, працюючи всюди від Москви до Португалії, отож справу свою знали і робили її на совість. Але розповідь не про це.
            Один з них навіть претендував на якесь свояцтво з господинею дому і тому дозволяв собі називати її “цьоткою”. Споріднення, там, правда, було досить далеке, однак його вистачало, щоб пояснити “цьотці”, що килимів на стінах тепер ніхто не вішає, кольори краще підібрати такі й такі, меблі по ремонті порозсовувати певним способом (дещо й викинути), а навіть самому зайнятися цим. Отак розсовуючи меблі і опорожнюючи шуфляди, господиня виявила, що її покійний чоловік довгі роки збирав доволі дивну колекцію з куль, патронів, стріляних гільз та іншого подібного начиння, яке в наших палестинах легко знайти хоч би пораючись на городі (одна моя співробітниця виявила в себе на дачі в малині навіть бойову гранату часів, мабуть, другої світової, але не стала морочитися з викликом саперів, а закинула її на сусідню занедбану ділянку. Ви, однак, так ніколи не робіть, бо, як зрозуміло з цієї історії, наслідки можуть бути непередбачені).
             Господиня дому особливого пієтету до виявленої колекції не відчула і з радістю б її з дому позбулася. Зате у самозваного племінника загорілися очі і він виклянчив усе це для себе. Там не бозна-що було, всього щось предметів 10, ну але... Уточню, що єдиним призначенням цього цінного зібрання було тішити свого власника самим фактом власного існування.
                  Ремонт, як інші життєві незручності, врешті скінчився, майстри зайнялися іншими замовленнями, а хто й подався в чергові мандри. Однак довелося господині ще раз про них згадати.
            Якось випало їй на день виїхати з дому, а після повернення перелякана сусідка розповіла: її розшукувала міліція. Прийшли до будинку, розпитували, де мешкає така й така і чи робила вона останнім часом ремонт. Обіцяли прийти знов. Здивована господиня розшукує телефон одного з ремонтників і довідується, що її пришиваний племінник втрапив під слідство за звинуваченням у незаконному переховуванні зброї.
           Найближчого ж вечора в двері дзвонять і, відкривши, господиня і справді бачить кількох міліціянтів (видно, поодинці ходити боялися). Відразу ж з порога вони починають її заспокоювати: “Пані, ви нас не бійтеся, ми вам нічого не зробимо”. “Пані” пояснює, що збройних людей, себто міліціянтів, вона перестала боятися дуже давно і веде всю компанію до кухні. В ідилічній обстановці при горнятку чаю вони розповідають, що її родич не зумів тішитися своєю забавкою, себто подарованим мішечком боєприпасів, на самоті, а хвалився нею всім стрічним і поперечним, радісно оглядаючи і перелічуючи свої скарби. А що знають двоє, те знає все село... дійшло до міліції і вона змушена була відреагувати. Тут же за кухонним столом господиня написала продиктоване їй зичливим міліціянтом пояснення, згідно з яким вона нібито віддала грізну колекцію знайомому, що зобов’язався було всю її якось знешкодити, однак з незрозумілих для неї причин цього не зробив. Закінчилося все фаховим оцінюванням якості ремонту. Запитавши для порядку: “А ще якусь зброю маєте?”, міліціянти пішли собі ловити інших злочинців.
          Ще через тиждень пані дістала виклик в суд, де мала фігурувати в якості свідка, однак туди не пішла, пославшись на хворобу. Але й на цьому справа не закінчилася: місцевій газеті, видно, забракло тем, і вона, не називаючи, правда, імен, припечатала зберігачів кримінальної колекції заміткою під назвою: “Нащо зброя у мирний час?”
           Отак поважна пані, все життя достойно пропрацювавши на освітянській ниві, на сьомому десятку літ здобула грізну репутацію потенційної терористки. Балакучому племіннику довелося пережити не одну прикру хвилину та ще й заплатити штраф, на який, схоже, пішла вся плата за той нещасливий ремонт.
            А яку мораль вивести з цієї історії, не знаю, хіба що таку: більшість мужчин, доживши до цілком зрілого віку, зостаються психічно 12-літніми підлітками.