tin_tina | Світ "Руфіна і Прісцілли" (Reply)

Бунт африканський, безглуздий і безпощадний - продовження
         На виправдання Лесі Українки можемо сказати: якщо не був таким проклятим світом справжній Єгипет, то так він виглядав в очах одного конкретного раба. А про те, що цей типаж був у її творчості не випадковий, свідчить образ, де він доводиться до досконалості. Мається на увазі Неофіт з поеми “В катакомбах”.
       Попереджу – надалі мені доведеться виступати в ролі адвоката диявола, оскільки сам по собі Неофіт є дуже симпатичним, авторка віддає йому чимало своїх заповітних думок. Але вразливі місця в його програмі є, “і не завагаймося їх показати”.
         Насамперед, чи нікому з читачів не спадало на думку, що Неофіт є рабом доволі незвичайним, схоже, привілейованим? Він не млинове коло обертає і не воду чи паливо до лазень тягає, але має досить вільного часу, щоб вислуховувати проповідників різних віровчень і шукати найоптимальніше, його дружина – фаворитка господаря, можливо, він з дружиною і сином є кандидатами на визволення. Дратує його не неволя сама по собі, а постійні подразнення власної гордості, наприклад, пропонована милостиня (між тим, всі вільні мешканці Риму того часу ніскільки не соромляться жити фактично за рахунок подачок, періодично киданих владою і дратуються лише тоді, коли ці подачки з якоїсь причин затримуються).
        Християни, до яких Неофіт на котромусь етапі своєї духовної мандрівки вдається, зображені не надто симпатично і пропонують Неофіту небагато, але хто йому пропонує більше? Чомусь в усій невбогій творчості Лесі Українки немає сцени, де б персонаж Неофітового типу знайшов “свою” громаду, яка б запропонувала йому бажане і він нарешті знайшов щось таке, за що міг би жити і вмерти (рабів-повстанців, до яких він збирається йти після християн, нам не показують, зважмося припустити, що там не всі ідеалісти Неофітового типу). А чи його ідеалізм такий вже безневинний? Згадаймо про вибухи гніву, ба, ненависті по відношенні до цілком безневинних істот, немовлят: “То паненяті вдвоє щастя буде, раз на землі, а вдруге ще й на небі?” Опоненти Неофіта могли б відповісти (але їм не дають можливості це зробити), що “паненя”, як і дитина раба, має великі шанси так і померти немовлям, причому, якщо вірити Сенеці, його навіть особливо оплакувати не будуть.
          Повернувшись до тих пропонованих Неофіту подачок, то тут його – і небезпідставно – лютить лицемірство дарувальників, які б хотіли таким дешевим коштом ввійти в Царство Небесно. Але навіть Неофітові доводиться зробити виняток для Анціллодеї (теж служниці Божої навіть з імені), схоже, що таких Анціллодей було більше і реальне, а не літературне християнство зовсім не намагалося консервувати соціальну нерівність з рабством вкупі. Реальні ж християни теж далеко не з такою погордою приймали поміч багатих єдиновірців, як Неофіт.
              “В християнських легендах про мучеників, що загинули під час гонінь, згадуються раби й відпущеники. Відомо, що колишнім рабом був керівник християнської громади Риму Калліст. Для таких людей, як і раніше, не було виходу в реальному житті, тому ідея рівності перед богом як і раніше їх приваблювала, а можливість одержання допомоги від багатих братів по вірі мирила численних бідняків з нерівністю, що зароджувалася в громадах. Попри конфлікти всередині християнських груп, християни активно приходили на допомогу своїм єдиновірцям, які потрапили в біду” (І.С.Свєнціцька, “Раннє християнство”).
          До подібного висновку прийшов і Е.Ренан (“Марк Аврелій і кінець античного світу, Глава 32, Соціальний і політичний переворот, викликаний християнством) “Не Спартак припинив рабство, значно швидше це зробила Бландіна (рабиня-християнська мучениця)”
           А що ж Неофіт? Якщо він зупиниться на тій сходинці духовного зросту, де, схоже, застряг (будемо сподіватися, небезнадійно), то нічого нового й позитивного світу не принесе, тільки чергову “есхатологічну програму” М.Жарких дуже іронізує над цим виразом Оксани Забужко, запевняючи, що ніхто не знає, як влаштувати кінець світу. Додам: на наше спільне щастя, бо, коли б таке знання було людству доступне, бажаючі реалізувати подібну програму знайшлися б. А багатьом однодумцям Лесі Українки довелося на власному гіркому досвіді переконатися, що жертвою “бунту безглуздого і безпощадного” часто стають не ті, хто пригноблює й визискує, а ті, хто всіма силами намагається визволити знедолених. Їй ще пощастило не бачити цього на власні очі.