tin_tina | Світ "Руфіна і Прісцілли"

Про дружин намісників

А от ще кілька характеристичних епізодів, які дають змогу оцінити дійсне місце і роль жінок в римському суспільстві доби імперії. Я знову скористаюся допомогою Олександра Кравчука, на цей раз – розділом з його книжки “Тіт і Береніка”, першої частини дилогії на тему “Іудейська війна”. Основна дія книжки відбувається десь у 60-х роках нової ери. Однак описана далі суперечка мала місце значно раніше, ще за правління Тиберія, а темою її стала прийнята ще в часи республіки постанова сенату, яка забороняла римським полководцям і вищим урядовцям брати з собою дружин, виїжджаючи за межі Італії.
        “Цю заборону скасував ще імператор Август, але ще за його наступника Тиберія вона обговорювалася в сенаті. Розгорілася дискусія – пристрасна і цікава для дослідження звичаїв.
          Северус Цецина висунув формальну пропозицію, щоб жоден намісник провінції не виїжджав разом з дружиною. Застерігшись наперед, що зі своєю жоною живе у добрій згоді і що в них шестеро дітей, він пояснив, що завжди керувався тим принципом, який тепер пропонує як обов’язковий, бо, хоч сорок років служив у різних провінціях, ніколи не дозволяв дружині покинути Італію. Далі промовив так:
            -Не без причини було колись прийнято, що не слід везти жінок до сусідніх чи союзних країн, бо сама їх присутність може мати небажані наслідки. Жінки заважають у мирній діяльності через свою пристрасть до розкошів, а у військовій – через лякливість. Вони є статтю слабкою і зносити труднощі нездатні, а, ще гірше, якщо тільки їм це дозволять – жорстокими, владними, честолюбними. Жінки дозволяють собі вільно прогулюватися серед офіцерів і віддавати їм розпорядження. Трапилося недавно, що жінка сиділа на трибуні під час військових навчань. Задумуйтесь і над тим: як тільки звинувачують якогось намісника у здирствах, то найбільше злочинів приписують їх дружинам. Адже саме до жінок знаходять дорогу найгірші елементи людності всіх провінцій і намовляють їх на проведення всяких незаконних операцій. Доходить до того, що виникають два центри влади і дві особи її втілюють, адже жінки, загальновідомо, куди впертіші і нестриманіші, аніж мужчини. Давні закони сяк-так тримали жінок в карбах, але в наші часи, коли ці в’язі щезли, слабка стать взялася за управління як справами домашніми, так і громадськими, а то й військом!”
           Ці пасажі дуже живо нагадують певні інвективи часів ВКЛ: чого тільки не дозволяють собі жінки з того часу, як закон забезпечив їх майнові права. Чи то реальна ситуація була схожою – аж до свободи розлучень включно, чи то полемісти 16-го століття надто старанно читали древніх. Можна б зауважити, що виступ Северуса Цецини не може вважатися безстороннім описом громадських звичаїв через свій полемічний характер, однак звернімо увагу, як відреагували на цю пропозицію інші сенатори.
          “Промова Цецини не викликала схвалення більшості. Пролунали численні голоси спротиву. З гострою полемікою виступив Валерій Мессалінус. Нагадав насамперед, що суворість давніх часів вже в багатьох випадках мусила поступитися звичаям кращим і лагіднішим. І це справедливо, адже Місту вже не загрожує війна зі всіх сторін, а провінції є мирними й приязними. Звичайно під час битви годиться мати хіба меч при боці, але для тих, хто з перемогою повертається додому, який відпочинок є милішим, ніж обійми дружини? Кажуть, що деякі жінки є владними і жадібними. Але й багато чиновників грішать тим самим, то що ж, нікого взагалі не посилати в провінції? Кажуть, що злочинні жони підбурюють чоловіків? А хіба всі нежонаті бездоганні? Якщо дружина поводиться неналежно, винен насамперед чоловік! Отож було б несправедливим відібрати мужам їх подруг у злому й доброму тільки через те, що той чи інший виявився безхарактерним. А якщо всі жінки справді такі слабкі й легковажні, то чи не буде гірше, коли їх залишать вдома самих, без жодного нагляду?
            Ця точка зору перемогла. Виїжджаючи до своїх провінцій, намісники різних рангів вправі були брати з собою дружин”.
          З’явилися й інші ознаки того, що звичаї міняються і ригоризм часів республіки (якщо він таки й справді був тоді реальністю, а не мовним зворотом) поступається новим звичаям. Проявилося це в обставині начебто й другорядній – стала мінятися традиція надавання імен. Всі, хто хоч трохи цікавився римською історією перелому століть чи давніших часів, неабияк намучилися розрізнянням всіх цих Юлій Старших і Молодших, Октавій перших, других і восьмих. Не те, щоб римляни намагалися в такій спосіб принизити своїх дочок, в них просто фантазія на імена працювала туго, чоловікам доводилося не ліпше. І от раптом з’явилися жінки, які успадкували ім’я від матері (відома Поппея Сабіна) або й ще того крутіше – невідомо звідки! Зокрема, та жінка, через яку Олександр Кравчук і помістив в книжці про Тіта й Береніку пасаж з досить давніх часів – дружина намісника Іудеї Гесія Флора (історик намагався з’ясувати, супроводила вона свого мужа, що його ми знаємо як безпосереднього винуватця Іудейської війни чи залишилася в Італії) – носила майже викличне ім’я: Клеопатра. І була вона неабиякою особистістю – подругою вже згаданої Поппеї Сабіни (саме через цю приязнь намісник Іудеї здобув свою посаду), а також покровителькою й улюбленицею міста Помпей.
         Поки що це все на тему “жіночого засилля”, а на прощання – ще один пікантний епізод. От як своєрідно трактували ригористичні римляни подружню зраду:
                “Наступного дня заслуховувалася справа Галіти, звинуваченої в прелюбодійстві. Будучи замужем за військовим трибуном, що домагався вищих державних посад, вона заплямувала свою й чоловікову честь зв’язком з певним центуріоном. Чоловік написав про це начальнику, а той – імператору. Перевіривши свідчення, імператор розжалував центуріона і навіть видалив його зі служби. А оскільки в злочині цьому, за самим його характером, винних було двоє, залишилося покарати невірну дружину. Однак чоловік, через любов до дружини, залишив її при собі в своїм домі і, схоже, задовольнився покаранням суперника. Коли його змусили вести справу далі, він взявся за неї неохоче. Але звинувачену все-таки довелося покарати згідно з lex Iulia.” (трапилося це за правління імператора Траяна)