tin_tina | Світ "Руфіна і Прісцілли"

Наперед зізнаюся, що я збираюся робити далі: якось проілюструвати ту тезу, що справді високе становище жінки в ранньохристиянських громадах не стільки було заслугою самої цієї релігії, скільки відбивало фактичний стан речей у пізньоантичній римській цивілізації (передбачаючи можливі застереження, які навіть вже висувалися: про повне рівноправ’я жінок не було й мови, йдеться тільки про достатньо високий статус). Перегортаючи різні спеціальні дослідження на цю тему, я зустріла чимало однодумців (звичайно, то професіонали, я лиш – жалюгідний дилетант), але й противники є. Оксана Забужко, схоже, дотримується цієї другої позиції, і, виходячи з неї, пояснює дії героїні п’єси, Прісцілли:

«(…) вона «пішла в християни» ще до заміжжя не тому, що її вело містичне покликання чи виняткова релігійна обдарованість. а. як і більшість париціянок-неофіток її доби, внаслідок духовного пошуку, потреби знайти точку прикладання своїм силам у суспільстві, яке, крім кривавих циркових розваг та «уборів» (“По правді, зятю, / тебе вона уборами руйнує?” – допитується у Руфіна Аецій Панса), мало що могло запропонувати чулій інтелігентній жінці, надто коли «наука й філософія» її не вабить, тому що не дає безпосереднього й незабарного ціннісного орієнтиру, якого потребує діяльна натура» (ст.189)
До цього примітка – «Як знати з історичних джерел, поза хатнім господарством єдиною соціально санкціонованою сферою занять для римської матрони були знахарство й акушерство (див. Women’s Life in Greece and Rome. /Mary R. Lefkowitz and Maureen B.Fant, eds. London: Gerald Duckwort & Co. LTD, 1988. P.-161-172).
          …Що з цього приводу сказати? Чи може суспільство багато запропонувати жінці певного душевного складу – справа суперечлива. Але, залишивши збоку навіть таке: ніхто не забороняв Прісціллі поклонятися хоч би Ізіді, цей культ був цілком легальним і забезпечував своїм адепткам почесне становище, отож гнане християнство вона вибрала не з метою компенсації, - я відважуся ствердити: римлянка ніколи не була безправною рабинею. Навпаки, переважна більшість античних сестер-попередниць і сучасниць могла б позаздрити її становищу (винятком був хіба що Єгипет і деякі міста Малої Азії, та й то не завжди). Вдамся я з цього приводу до свого провідника, П.Гіро )             “Якщо ви звернетеся до юристів, котрі за звичаєм вивчають установи лише за допомогою законодавчих текстів, вони зобразять вам становище жінки в давньому Римі у найчорніших барвах: вона позбавлена всіх гарантій, що за м’якшими грецькими звичаями захищають її інтереси, вона — беззахисна жертва батька чи чоловіка, що має над нею право життя і смерті; її продають, купують, набувають у власність за правом давності володіння, вона є предметом судового позову як рабиня чи тварина, її безправність і її рабство закінчуються тільки разом із життям; від тиранії чоловіка чи батька вони вивільняється лише для того, щоб підпасти під тиранію родичів.

Але, якщо ви залишите в спокої юридичні формули і подивитеся, як визначалося положення жінки на основі моралі та звичаїв, яке місце вона займає в суспільному житті, одним словом, чим вона є насправді, то ви побачите, що сцена, так би мовити, раптово зміниться на ваших очах: це не безпомічна і пригнічувана рабиня, а матрона, мати сімейства, шанована рабами, клієнтами і дітьми, поважана чоловіком, всіма люблена, господиня в домі; її вплив проникає навіть на площу народних зборів та в курію сенату. Римляни не тримали своїх жінок в тиші і усамітненні гінекеїв, вона з’являлася в театрах, на святах і на банкетах (досі спірно, чи могли відвідувати театри грекині в “класичні” часи: схоже, що не всі вистави, і при тому спостерігали за дією з найгірших місць), всюди вона мала почесне місце, кожен поступався їй дорогою, навіть консул зі своїми лікторами.”
Між іншим, з цією характеристикою цілком згідна Леся Українка. В пізнішій драмі “Оргія” мати головного героя Антея, Герміона (грекиня) так описує становище своєї дочки: «Вона ж у нас не ходить, як римлянка, по всіх усюдах. / Завжди в гінекеї».

              З драми «Адвокат Мартіан»
«Дивуюсь, доню, що тебе призводить,
   поводитися так, мов ти зросла
   невільницею десь у гінекеї».
             Щоб вже остаточно розібратися з цим гінекеєм – якщо римлянка, згідно з власними смаками – чого на світі не буває – воліла домашнє життя («дома найкраще місце жінці») – то вона не замикалася в ізольованому гінекеї. Відповідним для неї місцем був атріум, центр дому, де зберігалися найбільші сімейні цінності:
             «Атріум був центральним приміщенням в римському житлі, загальним залом, в якому збиралася вся сім’я, де приймали гостей і чужоземців. Тут біля домашнього вогнища поміщався жертовник богам-ларам, і навколо цього святилища стояло все найдорожче і найшанованіше в сімействі: шлюбна постіль, зображення предків, полотно і веретено матері сімейства, скриня з документами і домашньою скарбницею, всі ці скарби охороняла матрона. Воно приносила, як і домовласник, жертву богам-ларам, вона розпоряджалася домашніми заняттями рабів, керувала вихованням дітей, які довго, аж до юнацького віку зоставалися підлеглими її нагляду і владі; зрештою, вона розділяла з чоловіком клопоти по управлінню майном і домашнім господарством. З того часу, як новопошлюблена жона вступала в атріум свого чоловіка, вона здобувала всі його права. Це виражала древня формула: переступаючи поріг чоловікового дому, молода дружина зверталася до нього з такими словами: «Ubi tu Gaius, ibi ego Gaia» - де ти господар, там я господиня. (Руфін Лесі Українки зовсім не був винятком, кажучи дружині: “Мені бридка слухняність поневолі, я ж не рабиню взяв собі за жінку”, “де я господар, там ти господиня – так говорив я, шлюб з тобою бравши, і не ламав ніколи сього слова”). Дружина дійсно була господинею всього того, господарем чого був її чоловік. Кожен домочадець, не виключаючи чоловіка, називав її domina – пані, і Катон старший висловив тільки в перебільшеній формі фактично цілком правильне зауваження: “Завжди мужі правлять жінками, а ми, правлячи всіма мужами, самі піддані управлінню своїх жінок”
                 Але й поза домом для жінок знаходилося досить занять. Правда, вони не могли займати державні посади, обирати й бути обраними, але могли керувати виборчою кампанією друзів чи родичів:
               «Сенека у значній мірі зобов’язаний був квестурою діяльній турботі тітки. Вона була простою жінкою, звиклою до самотності, але приязнь до небожа змусила її залишити це усамітнення і додала відваги; сам Сенека говорить, що вона керувала виборчою агітацією на його користь.
                 Можна б зауважити, що таким було становище у вищих суспільних шарах. Але от що нам відомо про вибори в Помпеї:           «Навіть жінки втручаються в цю справу: «Кандидатуру Казеллія та Альбуція підтримують Стація і Петронія. О, коли б завжди в колонії були такі громадяни, як вони!». Ці жінки, найімовірніше, були шинкарками, як і більшість жінок, що втручалися у вибори в Помпеї. Одна з них, Стація, вже підтримувала інших кандидатів на едильство за два роки до того».
                  Правителі династії Антонінів не лише хоч у якійсь мірі захистили рабів від сваволі господарів, але й заохочували жіночу освіту.
                З уже цитованої книги Е.Ренана «Марк Аврелій і кінець античного світу». Глава 2. «Покращення й реформи. Римське право».           «При Антоніні був заснований Інститут молодих фаустинок. Після смерті другої Фаустини Марк Аврелій заснував Нових Фаустинок. Красивий барельєф показує нам цих молодих жінок навколо імператриці, яка сипле зерно в складки їх одягу».                        Знову Гіро:
               «Вона (римлянка) втручалася у все, навіть у військову справу; траплялися жінки, що на коні біля свого чоловіка були присутні при навчаннях, здійснювали огляд і навіть зверталися до військ з промовою. Деякі з них здобували популярність в легіонах, і не раз солдати й офіцери складалися, щоб поставити статую дружини свого командира.
                Щоб зрозуміти, наскільки вони були вільними, варто звернутися до надписів. Ми перестанемо оплакувати їх долю, якщо познайомимося з цими документами. Жінки, виявляється, мали право утворювати, як і чоловіки, товариства з виборним керівництвом. Одне з таких товариств носить поважну назву «товариства для поширення соромливості». Траплялося, що такі організації втручалися в муніципальні справи і відігравали в них певну роль. Тут обговорювали, наприклад, питання про винагороду одному міському магістрату і про пошуки засобів для цього. Під час виборів жінки не голосували, але вони діяльно агітували за того чи іншого кандидата. Багатих і знатних жінок вдячність співгромадян не відділяла від їхніх чоловіків і їм ставили спільний пам’ятник. Часто вони ставали благодійницями міста: споруджували за свій кошт храми, портики, прикрашали театри, влаштовували від власного імені ігри і в подяку за це діставали вихваляючі їх постанови. У нас є текст такої постанови, прийнятої сенатом одного італійського міста на честь знатної матрони, на ймення Nummia Valeria — жриці Венери. В цій постанові сказано, що “всі сенатори одноголосно вирішили дарувати їй звання “покровительки міста” і просять її прихильно прийняти цей титул, а також прийняти кожного громадянина зокрема і все місто цілком до числа клієнтів свого дому, і за всіх обставин виявляти їм своє могутнє покровительство”, зрештою проситься її згода на піднесення бронзової плити, на якій написана ця постанова, і яка буде вручена їй магістратами міста й найзначнішими сенаторами”.
          Як не суди, це досить далеко від способу життя тільки домашньої господині, знахарки чи акушерки.