tin_tina | Світ "Руфіна і Прісцілли" (Reply)

Похоронні товариства           Після катакомб доречно згадати ще й похоронні товариства. Всупереч досить понурій назві, то були організації цілком земні, не чужі мирських радостей і досить впливові, при тому, навіть коли б складалися з самих рабів – цілковито законні. До “Руфіна і Прісцілли” вони мають хоч би той стосунок, що один з персонажів п’єси, адвокат Семпроній, радить усій арештованій християнській громаді: “усім зректися християнства і довести, що гурт ваш похоронне товариство”. У крайньому ж випадку, нехай принаймні Руфін заявить: “що ти зовсім не знав, які то збори, а був упевнений, що ся громада звичайне похоронне товариство і що твоя жона, як то буває, фундаторкою в ньому”. Звичайно, обидві пропозиції відхиляються (“Чудно, як часом люди гинуть самохіть!”)           Отож, що ж то були за товариства? Знову скористаюся допомогою П.Гіро (“Приватне і громадське життя римлян”, розділ “Похоронні товариства”):
         “В часи імперії часто влаштовувалися товариства, головною метою яких було забезпечення своїм членам пристойного поховання. Кожне з них, за звичаєм, віддавало себе під покровительство того чи іншого божества.
     У нас є статут однієї з таких колегій, що складалася з поклонників Діани і Антиноя в Ланувії. Статут датується 136 р.            Товариство складалося, схоже, з відпущеників та бідних людей, серед його членів були також раби і, можна думати, в значній кількості; закон дозволяв їм бути учасниками подібних товариств з дозволу господаря.
   Кожен, вступаючи в колегію, вносив 100 сестерцій і ще пляшку доброго вина. Потім він складав щомісячні внески в розмірі 5 асів.
         Ці гроші призначалися для покриття звичайних витрат та коштів на поховання. Колегія Діани не мала власної споруди для поховання своїх членів: всі ці раби й відпущеники були занадто убогими, щоб зібрати суму, необхідну для побудови колумбарію. Вони чинили простіше. Коли помирав хто-небудь з членів, товариство виплачувало його спадкоємцю певну суму для купівлі могили. Ця сума, звана funeraticium, вагалася залежно від засобів колегії, в даному випадку розміри її доходили лише до 300 сестерцій, і від неї ще віднімалося 50 сестерцій, що розподілялися біля поховального вогнища між присутніми співчленами, які вшанували співчлена участю в його похороні.
          Всі випадковості були старанно передбачені. Якщо покійник не залишав спадкоємця, то сама колегія брала на себе турботи про його поховання. Якщо покійний був рабом і його господар відмовлявся видати тіло товариству, йому влаштовували фіктивний похорон і споруджували кенотаф. Якщо він помер поза Ланувієм, але не далі 20 миль (30 кілометрів) від нього, і колегія була вчасно повідомлена, то троє членів її негайно вирушали супроводити останки покійного і сплатити похоронні витрати. Повернувшись, вони звітували товариству і, якщо виявлялися винними в недобросовісності, то каралися штрафом, в чотири рази вищим за розтрачену суму. Якщо ж звіт визнавася правильним, то кожному видавалося по 20 сестерцій як компенсацію дорожніх витрат. Якщо член колегії помирав на відстані більшій ніж 20 миль, той, хто його поховав, міг прислати рахунок витрат, завірений сімома свідками, і негайно ж одержував funeraticium, на який мав право покійний.
            Найважливіше для всякого товариства – це тривалість його існування, оскільки нерідко траплялося, що запал, який надихав членів спочатку, з часом значно остигав. Засновники даної колегії передбачали таку небезпеку. “Нехай наше діло, - кажуть вони, - буде сприятливим для імператора і його родини, для нас і для всіх наших і для колегії, яку ми засновуємо! Нехай у нас буде можливість проявити рятівну енергію при зборі коштів, необхідних для пристойного поховання наших покійників. Щоб добитися цього всього, слід діяти згідно і платити акуратно, щоб наше товариство могло жити довго”. Далі вони постановляють, що у випадку, коли хто-небудь з членів не платитиме свого внеску на протязі кількох місяців, то товариство не видасть нічого після його смерті”.